Рішення № 56604639, 17.03.2016, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа № 521/18453/15-ц

Провадження № 2/521/1227/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2016 року

Малиновський районний суд м. Одеси у складі

головуючого судді Мурзенка М. В.

при секретарі Гончарук Х. А.

за участю представника позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Малиновського районного суду м.Одеси цивільну справу за позовом Військової частини А 2238 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні майном та виселення, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на боці позивача ОСОБА_3 відділ м. Одеси,

ВСТАНОВИВ:

Представник військової частини А2238 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні майном та виселення відповідача з приміщення №50 будівлі №2 військового містечка №1 за адресою: м. Одеса, вул. Боровського, 36.

Позов мотивовано тим, що в приміщенні №50 будівлі № 2 військового містечка №1, що знаходиться на балансі КЕВ м. Одеси, розташованого за адресою м. Одеса, вул. Боровського, 36 , проживає відповідач ОСОБА_2, яка займає кімнату загальною площею 16,2 кв. м., не маючи належних на те підстав, тим самим порушує права позивача розпоряджатись своїм майном та права військовослужбовців зазначеної військової частини, які не мають житла. Відповідач не являється військовослужбовцем чи працівником військової частини А 2238, проживає у вказаному приміщенні без жодних правових підстав, чим позбавляє можливості позивача надати вказане приміщення у встановленому законом порядку для проживання військовослужбовцям, які потребують житла.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав, просив його задовольнити та виселити відповідача без надання їй іншої житлової площі.

Відповідач в судовому засіданні заперечувала проти позову, пояснила, що з 2004 року працювала у військовому містечку, яке раніше відносилось до військової частини ВЧ А 2214, а тепер - до ВЧ А 2238, у вказане приміщення вселилась з дозволу керівництва військової частини в період перебування з нею в трудових відносинах, приміщення є нежитловим й пристосованим нею для проживання самостійно, іншого житла не має, сплачує комунальні послуги за світло та воду, з 2008 року не є працівником військової частини, але продовжує там жити так як немає іншого місця для життя.

Заслухавши пояснення осіб, що беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи, оглянувши надані відповідачем оригінали квитанцій про сплату житлово-комунальних послуг, суд доходить висновку про відмову в задоволенні позову з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 47 Конституції України, Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно дост. 9 Житлового Кодексу УРСР,ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користуватися ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законодавством.

Відповідно до ст. 118 Житлового Кодексу УРСР, службовіжилі приміщенняпризначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окреміквартири.

Стаття 125 Житлового кодексу УРСР,зазначає, що особи, звільнені у звязку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників, не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого приміщення.

Відповідно до ст. 8 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» від 04.11.1950 із подальшими змінами та доповненнями (даліКонвенція), кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоровя чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно зКонвенцієюпоняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України»(Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 в період з 16.02.2004 р. працювала в в/ч А 2214, 31.12.2007 року була звільнена за скороченням чисельності працівників, що підтверджується копією трудової книжки відповідача (а.с. 54-57).

06.06.2007 року позивач звернулась до командира частини з рапортом про надання їй дозволу на зайняття вільного приміщення на 2 поверсі адміністративної будівлі для подальшого проживання в ньому, на що отримала відповідну згоду, про що свідчить резолюція на рапорті, копія якого знаходиться в матеріалах справи (а.с. 43).

З акту перевірки використання будівель військового містечка від 11.02.2016 р., протоколу огляду приміщення від 11.02.2016 р., плану другого поверху будівлі, в якій розташоване спірне приміщення (а.с. 38-42, 44зв.-45) вбачається, що приміщення, яке займає відповідач, за своїм призначенням не є житловим, в плані значиться як «кабінет».

З довідки, наданої відповідачем (а.с. 6), паспорту відповідача вбачається, що вона зареєстрована в спірному приміщенні з 26.10.2007 року, відповідач безперервно проживає в ньому по теперішній час, сплачує за комунальні послуги (водопостачання, електропостачання, вивезення ТБО), що підтверджується відповідними квитанціями, оглянутими судом в судовому засіданні.

За таких обставин, суд доходить висновку, що спірне приміщення є для відповідача житлом в розумінні ст. 8 Конвенції, право на яке підлягає захисту відповідно до встановлених нею принципів.

Позивачем не надано суду належних, допустимих та беззаперечних доказів наявності підстав для виселення відповідача, визначених ч. 2 ст. 8 Конвенції, нагальної необхідності використання ним вказаного приміщення за цільовим призначенням, наявності у відповідача права власності або користування іншим приміщенням, яке б могло використовуватись нею як житло.

Доводи представника позивача про необхідність виселення відповідача з огляду на наявність військовослужбовців, які потребують службового житла, відхиляються судом, оскільки приміщення, в якому проживає позивач, не є житловим приміщенням в розумінні ст.. 4, 50 Житлового Кодексу України, й відтак, не може бути надано для проживання у встановленому законом порядку.

Враховуючи викладене, а також баланс між інтересами відповідача, яка тривалий час проживає в спірному приміщенні, та інтересами держави в звільненні займаного відповідачем приміщення, суд не вбачає підстав для задоволення позову. Такий висновок суду ґрунтується на правовій позиції, що містяться в рішенні ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03), яке набуло статусу остаточного 02.03.2011 р.

Керуючись ст. 47 Конституції України, ст. 8 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», ст. 4, 50 ЖК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Одеської області через суд першої інстанції протягом 10 днів з дня його проголошення, або протягом 10 днів з дня отримання його копії у разі, якщо рішення постановлено без участі особи, яка її оскаржує.

Суддя М. В. Мурзенко