Рішення № 56603880, 21.03.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/4763/15-ц 21.03.2016 21.03.2016 21.03.2016

Провадження №22-ц/784/591/16

Справа № 489/4763/15-ц

Провадження №22-ц/784/591/16 Головуючий по 1 інстанції: Спінчевська Н.А.

Категорія: 45 Доповідач апеляційного суду - Самчишина Н.В.

Рішення

Іменем України

21 березня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Самчишиної Н.В.,

суддів: Лисенка П.П., Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання - Тищенком Л.С.,

за участю: відповідача ОСОБА_2 та її представників - ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами

ОСОБА_2 та

Товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс»

на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 січня 2016 року, описку в якому виправлено ухвалою цього ж суду від 27 січня 2016 року, ухвалене

за позовом

Товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» до ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про розірвання договору найму, виселення та стягнення заборгованості за користування житловим приміщенням, та зустрічним позовом

ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5 та ОСОБА_6, про визнання дій неправомірними, визнання частково недійсним умов договору, зобов'язання вчинити певні дії,

встановила:

У липні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» звернулося з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про розірвання договору найму, виселення їх із гуртожитку без надання іншого житлового приміщення, стягнення заборгованості за користування приміщеннями з урахуванням вимог ст. 625 ЦК України щодо відповідальності за прострочення грошового зобов'язання.

Позивач вказував, що гуртожиток по АДРЕСА_1 належить йому на праві власності з 2000 року. Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 квітня 2005 року, у справі за позовом ТОВ «Ніконджитбудсервіс» та інших співвласників нежитлових приміщень гуртожитку, визначені ідеальні частки співвласників. Зокрема встановлено, що ТОВ «Ніконджитбудсервіс» (далі - Товариство) є власником 9068/10000 часток гуртожитку.

Основним видом діяльності Товариства є надання в оренду та експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.

В гуртожитку проживають, у тому числі і мешканці, яким гуртожиток вперше надавався у зв'язку із роботою на Миколаївському заводі конденсаторів, до числа яких відноситься і ОСОБА_2, яка у 1979 році вселилася до гуртожитку і проживає до часу звернення до суду разом зі своїм дітьми ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2.

-2-

01 вересня 2003 року між Товариством та ОСОБА_2 у простій письмовій формі із строком дії в один рік, з правом пролонгації, укладено договір найму на користування кімнатами НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3 цього гуртожитку, в яких вони зареєстровані та проживають втрьох.

Посилаючись на те, що відповідачі не сплачують своєчасно та у повному обсязі плату за проживання, до складу якої включені витрати на обслуговування будинку і утримання будинку, вивіз сміття, водопостачання, водовідведення, газопостачання, електропостачання, позивач просив:

- розірвати договір на користування житловою площею у гуртожитку, укладений 01 вересня 2003 року між ОСОБА_2 та Товариством, у зв'язку із невиконанням його умов щодо проведення оплати за проживання;

- виселити відповідачів із гуртожитку, без надання іншого житлового приміщення,

- стягнути з них в солідарному порядку на його користь 8 255 грн. 42 коп. заборгованості за користування найманим житлом, яка утворилася за період з 01 березня 2012 року по 01 червня 2015 року;

- стягнути за період з 11 квітня 2012 року по 01 червня 2015 року 3 % річних в сумі 360 грн. 33 коп., а також за період з листопада 2013 року по травень 2015 року - 2 640 грн. 51 коп. інфляційних втрат за порушення грошового зобов'язання відповідно до ст. 625 ЦК України.

Заперечуючи проти позову ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 вказували, що вони відноситься до категорії осіб, які отримали право на вселення та проживання в гуртожитку у зв'язку із роботою ОСОБА_2 на підприємстві на балансі якого знаходився гуртожиток, де вона пропрацювала більше 10 років, іншого житла не мають, тому не можуть бути виселені без надання іншого житлового приміщення. З розрахунком заборгованості не згодні, тарифи відповідачем безпідставно завищені, необґрунтовані та не узгоджені. Також просили про застосування позовної давності.

Крім того, у серпні 2015 року ОСОБА_2 звернулася із зустрічним позовом до Товариства про визнання дій неправомірними, визнання недійсним пункту 4.1 умов договору на користування житловою площею у гуртожитку, зобов'язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позову вказувала, що вона користується відособленими приміщеннями (трьома кімнатами) у гуртожитку, тому відповідно до ч.2 п. 38 Примірного положення про гуртожитки та п. 2.3 договору, укладеного з Товариством, має право вносити плату за користування жилою площею і за комунальні послуги по ставках квартирної плати (тарифах), установлених для будинків державного (комунального) житлового фонду. З березня 2012 року Товариство безпідставно самостійно, без будь-яких обґрунтувань та узгоджень з органами місцевого самоврядування, завищує плату за проживання (до складу якої також включені витрати на електроенергію, водопостачання, водовідведення, газопостачання), посилаючись на фактичні витрати по утриманню.

Пунктом 4.1 спірного договору визначено, що оплата за користування жилою площею гуртожитку проводиться за встановленими ставками. Витрати по комунальним послугам входять в ставку оплати за користування жилою площею і окремо оплата за них не стягується.

Цей пункт є нечітким та не відповідає п. 38 Примірного положення.

Зазначене порушує її права, суперечить чинному законодавству щодо житлово-комунальних послуг та є нечесною підприємницькою практикою відповідно до положень ст. ст. 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» зі сторони Товариства.

-3-

Посилаючись на викладене, позивач просила визнати:

- неправомірними дії Товариства щодо нарахувань оплати за проживання та комунальні послуги у гуртожитку всупереч ч. 2 п. 38 Примірного положення про гуртожитки;

- недійсним п. 4.1 договору про користування гуртожитком від 01 вересня 2003 року;

- зобов'язати Товариство надати повну інформацію про порядок нарахувань, перелік житлово-комунальних послуг, їх вартість, структуру ціни/тарифу, норми споживання, порядок надання житлово-комунальних послуг, їх споживчі властивості тощо;

- зобов'язати Товариство здійснити перерахунок за комунальні послуги та користування жилою площею у гуртожитку за останні три роки у відповідності до ч. 2 п. 38 Положення за кожний вид послуг окремо, виходячи із показників загально-будинкових лічильників, законодавчо встановлених норм споживання та тарифів;

- зобов'язати Товариство підготувати договір про надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території для подальшого укладення з нею на основі Типового договору.

В запереченнях на зустрічний позов, Товариство посилалось на те, що воно не визнано виконавцем житлово-комунальних послуг. Основним видом його діяльності є надання в оренду та експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. Він як власник майна своїми розпорядженнями визначає витрати на утримання нерухомого майна, виходячи із фактичних затрат на утримання будинку гуртожитку. Також посилалось на застосування позовної давності при розгляді зустрічного позову.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 січня 2016 року, описку в якому виплавлено ухвалою цього ж суду від 27 січня 2016 року, позовні вимоги Товариства задоволено частково. Стягнуто з відповідачів в солідарному порядку на користь Товариства 8 255 грн. 42 коп. заборгованості по оплаті за користування гуртожитком, 360 грн. 33 коп. - 3% річних, 2 640 грн. 51 коп. інфляційний втрат, а також по 81 грн. 20 коп. судового збору з кожного. Відмовлено у задоволенні інших позовних вимог Товариства та зустрічного позову ОСОБА_2

В апеляційній скарзі Товариство, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неналежну оцінку судом доказів, просило рішення суду в частині відмови у задоволенні його позовних вимог про розірвання договору найму та виселення, стягнення заборгованості скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Товариства в повному обсязі.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилаючись на незаконність та необґрунтованість судового рішення, просила його скасувати в частині задоволених вимог первісного позову та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову Товариства повністю та задовольнити її зустрічний позов.

В запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_2, Товариство посилалося на її безпідставність.

В запереченнях на апеляційну скаргу Товариства, ОСОБА_2 посилалась на її необґрунтованість.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які брали участь у судовому засіданні, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга Товариства не підлягає задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.

-4-

Частково задовольняючи позовні вимоги Товариства, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів наявності визначених законом підстав для розірвання договору найму і виселення відповідачів. Проте, суд вважав доведеним те, що відповідачі не в повному обсязі проводили оплачу за користування житлом, тому є підстави для та стягнення з них в солідарному порядку заборгованості з урахуванням вимог ст. 625 ЦК України щодо наслідків порушення грошового зобов'язання.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості заявлених нею позовних вимог та вважав, що її житлові права не порушені.

Між тим, колегія не може погодитися з усіма висновками суду першої інстанції.

Із матеріалів справи вбачається, що гуртожиток по АДРЕСА_1 у 1972 році прийнятий в експлуатацію та переданий на баланс Миколаївського заводу конденсаторів. Статус його як гуртожитку не змінювався.

Наказом Мінмашпрому України від 24 лютого 1994 року на базі заводу конденсаторів було створено відкрите акціонерне товариство «Ніконд», а гуртожиток в процесі здійснення приватизації (корпоратизації) ввійшов до складу цілісного майнового комплексу ВАТ «Ніконд» (перейменоване в ПАТ «Ніконд»), з подальшим включенням гуртожитку до статутного фонду господарського товариства - ТОВ «Ніконджитбудсервіс», створеного 14 січня 2000 року.

З 31 січня 2000 року гуртожиток перебуває у власності на балансі та в управлінні Товариства, яке самостійно його утримує.

На підставі рішення виконкому Миколаївської міської ради від 23 червня 2001 року ТОВ «Ніконджитбудсервіс» отримало 03 липня 2001 року свідоцтво на право колективної власності на вказаний гуртожиток, загальною площею 6 575,5 кв.м, яке зареєстроване в Миколаївському бюро технічної інвентаризації 03 липня 2001 року.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 квітня 2005 року за позовом ТОВ «Ніконджитбудсервіс» та співвласників нежитлових приміщень гуртожитку (фізичних осіб) лише визначені ідеальні частки співвласників. Зокрема встановлено, що ТОВ «Ніконджитбудсервіс» є власником 9068/10000 часток гуртожитку.

ОСОБА_2, згідно із записами у її трудовій книжці, працювала на Миколаївському заводі конденсаторів (який наказом у 1994 році реорганізований у відкрите акціонерне товариство «Ніконд») з 28 серпня 1979 року по 01 липня 1996 року (тобто більше 10 років). Після цього з 01 липня 1996 року по 11 вересня 2001 року була переведена та працювала в дочірньому підприємстві ВАТ «Ніконд» «Факон» пакувальницею. Звільнена з 11 вересня 2001 року за п. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку з ліквідацією підприємства (а.с.264, 277).

ОСОБА_2, як працівнику Миколаївського заводу конденсаторів, ще у 1979 році на підставі її заяви та за згодою адміністрації та профспілкового комітету підрозділу, де вона працювала пакувальницею було вперше надано ліжко-місце у кімнаті НОМЕР_2.

З цього часу вона вселилася до гуртожитку, зареєстрована в ньому та постійно проживає разом з дітьми ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, іншого житла не має, згідно із Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с.227, 275-276, 278-280).

В гуртожиток заселялись, а також проживають у ньому, як сімейні особи, так і одинокі.

-5-

З 1987 року по 1989 рік ОСОБА_2 проживала разом із сином ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, у відособленій кімнаті НОМЕР_1. У 1989 році з дозволу адміністрації підприємства проживала разом із сином ОСОБА_5, а з 1994 року також із сином ОСОБА_6, у відособлених кімнатах НОМЕР_2,НОМЕР_1 (а.с.278-280).

Отже, починаючи з 1987 року, за згодою підприємства балансоутримувача, ОСОБА_2 займала у гуртожитку кімнати, а не ліжко-місце.

Зазначене відбулося задовго до переходу гуртожитку у власність Товариства.

Нарахування та здійснення оплати відповідачем за користування кімнатами НОМЕР_2 проводилися у відповідності до вимог ч. 2 п. 38 Примірного положення про гуртожитки, а саме: громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відокремленому користуванні, вносять плату за користування жилою площею і за комунальні послуги по ставках квартирної плати (тарифах), установлених для будинків державного та громадського житлового фонду.

Ці фактичні обставини справи сторонами не оспорювались.

Таким чином, ОСОБА_2 з її дітьми, відповідачами у справі, на законних підставах була вселена до гуртожитку, в якому постійно проживає з 1979 року, у зв'язку із роботою на підприємстві, де пропрацювала більше 10 років і звільнилася у зв'язку з ліквідацією підприємства. Тому вона з дітьми: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не може бути виселена без надання іншого житлового приміщення, зокрема із кімнат НОМЕР_2,НОМЕР_1, якими вона користувалася та продовжує користуватися до переходу гуртожитку у власність Товариства.

Так, згідно із ч.ч. 1-3 ст. 132 ЖК України сезонні, тимчасові працівники й особи, які працювали за строковим трудовим договором і які припинили роботу, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожиток у зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або скоєння злочину.

Осіб, які припинили роботу на інших підставах, ніж ті, що зазначені в ч.2 ст. 132 цього Кодексу, а також осіб, які перелічених у ст. 125 цього ж Кодексу (зокрема осіб, які пропрацювали на підприємстві, установі, організації, що надали жиле приміщення, не менш як десять років) може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Статтею 130 ЖК України визначено, що порядок користування жилою площею у гуртожитках визначається законодавством Союзу РСР і Української РСР.

Таким нормативним актом є Примірне положення про гуртожитки, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 03 червня 1986 року № 208.

Відповідно до п. 18 Примірного положення особи, які проживають у гуртожитку зобов'язані своєчасно вносити плату за користування жилою площею і за комунальні послуги відповідно до п. 38 цього Примірного положення.

Згідно із ч. 1 п. 38 Примірного положення, плата за користування жилою площею в приміщеннях, що знаходяться у спільному користуванні кількох осіб, які не перебувають у сімейних стосунках, провадиться за встановленими ставками. Витрати на комунальні послуги входять до ставки плати за користування жилою площею і окремо плата за них не стягується. У відповідності до вимог ч. 2 п. 38 Примірного положення громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вносять плату за користування жилою площею і за

-6-

комунальні послуги по ставках квартирної плати (тарифах), установлених для будинків державного та громадського житлового фонду.

При цьому, сама по собі зміна власника житлового фонду гуртожитку, не змінює правового механізму здійснення оплати, передбаченого законодавством.

У зв'язку зі зміною власника гуртожитку, яким стало Товариство, ОСОБА_2 19 серпня 2003 року звернулася до директора Товариства із заявою про виділення їй у користування додатково кімнату НОМЕР_3 (крім кімнат НОМЕР_2,НОМЕР_1, які перебували у її користуванні). Її заява була задоволена (а.с. 266). З цього часу вона із синами (відповідачами у справі) займає три кімнати.

З пояснень ОСОБА_2 слідує, що житловими кімнатами вони користується відповідно до їх цільового призначення і вони не обладнані засобами обліку. Окрім цього вони користується загальною кухнею на блоці та душовою кімнатою і вбиральнею.

З 2000 року ОСОБА_2 здійснює підприємницьку діяльність, яка не має відношення до її попереднього місця роботи.

01 вересня 2003 року між Товариством та ОСОБА_2 укладений договір на користування площею гуртожитку, згідно із яким в її користування були надані кімнати НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3, строком на один рік, з правом пролонгації. Згідно умов договору відповідач зобов'язалась своєчасно вносити плату за проживання у гуртожитку за встановленими ставками та відповідно до п. 38 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03 липня 1986 року № 208.

Витрати за комунальні послуги входять до ставки плати за користування житловою площею та окремо плата за них не стягується (пункти 2.3. і 4.1 договору).

У пункті 7.1 договору зазначено, що договір вважається пролонгованим на один рік, якщо жодна зі сторін не пізніше чим за один місяць не повідомить другу про розірвання договору (а.с. 9).

Пунктом 2.2 договору сторони передбачили, що Товариство має право на розірвання договору у випадку невнесення ОСОБА_2 плати за проживання протягом двох місяців з дня настання строку платежу та в інших випадках, передбачених цим договором.

Протягом 2012 - 2015 років Товариство неодноразово направляло відповідачці повідомлення-претензії про наявність заборгованості, необхідність її погашення та пропозицію про укладення договору реструктуризації заборгованості (а.с. 10-12, 17-19).

06 листопада 2014 року Товариство направило відповідачці повідомлення про розірвання договору з підстав порушення його умов щодо оплати за користування гуртожитком, отримане нею 10 листопада 2014 року (а.с. 17).

13 березня 2015 року Товариство повторно направило ОСОБА_2 повідомлення про розірвання договору та необхідність звільнення займаних приміщень до 20 травня 2015 року, підстави розірвання договору в повідомлені не зазначені. Ці повідомлення ОСОБА_2 залишено без уваги.

У липні 2015 року товариство звернулося до суду із зазначеним позовом.

Як встановлено, кімнатами НОМЕР_2,НОМЕР_1 ОСОБА_2 користується у зв'язку з трудовими відносинами на підприємстві, а тому на неї розповсюджуються гарантії, передбачені ч. 2 ст. 125 ЖК України, в зв'язку з чим відповідачі не можуть бути виселені із них з підстав, зазначених позивачем, без надання іншого житлового приміщення, незалежно від існування укладеного ОСОБА_2 договору на ці кімнати

-7-

або його розірвання. Тому висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог Товариства про виселення відповідачів з цих кімнат, є правильним.

Тоді як кімната НОМЕР_3 знаходиться у користуванні відповідачів на договірній основі з власником гуртожитку, з яким вони не перебували і не перебувають у трудових відносинах, тому вищезазначені гарантії на них не розповсюджуються.

Як встановлено у фактичному користуванні відповідачів знаходилося три кімнати НОМЕР_2, і вони мають заборгованість перед Товариством за користування житлом в сумі 8 255 грн., яка утворилася за період з 01 березня 2012 року по 01 червня 2015 року, оскільки користувачі не в повному обсязі та несвоєчасно проводили оплату. Розмір цієї заборгованості визначено з урахуванням проплат, здійснених ОСОБА_2 за вказаний період.

Так, у 2014 році за 3 місяці поспіль не здійснена оплата, а за інші місяці оплата здійснена не в повному обсязі. У січні 2015 року оплата не проводилась.

Іншого матеріали справи не містять. Посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що відповідачі за час розгляду справи судом першої інстанції повністю не сплачували кошти за користування житлом, не заслуговують на увагу, оскільки цими обставинами позивач не обґрунтовував своїх вимог та вони не були предметом розгляду суду першої інстанції. Більш того, із досліджених судом апеляційної інстанції квитанцій наданих ОСОБА_2 вбачається, що нею сплачувались кошти за користування житлом. Так, в червні 2015 року сплачено 579 грн. 12 коп., в липні - 551 грн. 64 коп., в серпні - 591 грн. 90 коп., у вересні - 579 грн. 58 коп., в жовні - 633 грн. 18 коп., у листопаді - 823 грн. 89 коп., у грудні - 824 грн. 91 коп.

Оплата або ставка щомісячного платежу за користування житловими приміщеннями гуртожитку (до складу якої входить і вартість комунальних послуг на електроенергію, водопостачання, водовідведення, газопостачання, крім теплопостачання) з травня 2012 року встановлюється відповідними розпорядженнями власника житла (а.с. 28-32), виходячи із фактичної собівартості комплексного обслуговування будинку - гуртожитку, із розрахунку:

- утримання 1 кв. м загальної площі будинку-гуртожитку помноженого на кількість кв. м приміщення, яке займає особа, плюс вартість комунальних послуг, спожитих у минулому році, що надаються на підставі договорів, укладених Товариством із спеціалізованими організаціями, які здійснюють обслуговування гуртожитку, згідно із тарифами, визначеними державою. При цьому вартість утримання 1 кв. м житлової площі визначається на підставі фактичних показників по утриманню будинку за попередній рік плюс податок на додану вартість.

У гуртожитку з 2009 року створено Будинковий комітет самоорганізації населення «Легенда», який є виконавцем послуг щодо теплопостачання будинку, з яким ОСОБА_2 з 2010 року перебуває у договірних відносинах щодо надання послуг з теплопостачання, тому послуги щодо теплопостачання не включені в ставку щомісячного платежу за користування кімнатами (а.с. 152-153).

Про зміну розміру щомісячного платежу Товариство письмово доводило до відома ОСОБА_2, про що свідчать її підписи на зворотних поштових повідомленнях про їх вручення (а.с.13 - 16).

Така щомісячна ставка визначена у розмірах: з 1 березня 2012 року - 540 грн., з 1 вересня 2013 року - 610 грн., з 1 червня 2014 року - 645 грн., з 1 липня 2014 року - 750 грн., з 1 травня 2015 року - 820 грн.

Зокрема, у лютому 2013 року Товариство на запит ОСОБА_2 повідомило та надало розрахунок та складові встановленого тарифу вартості 1 ліжко - місця на 2012 рік в сумі 92 грн. 50 коп., в якому зазначено, що у трьох кімнатах вона займає 7

-8-

ліжко - місць, тому її платіж мав становити (92,5 грн. х 7) 647 грн. 50 коп., а їй нараховувалось по 540 грн. щомісячно протягом 2012 року (а.с.139).

Отже, про порядок розрахунку та його розміри (складові) ОСОБА_2 була ознайомлена (у тому числі і щодо оплати, яка розраховується, виходячи із розрахунку за 1 ліжко-місце) і його не оскаржувала.

Лише 28 серпня 2015 року звернулася до суду із зустрічним позовом, який у тому числі обґрунтовувала і тим, що має право на оплату за користування гуртожитком відповідно до ч. 2 п. 38 Примірного положення.

За такого, колегія вважає правильним висновок суду першої інстанції щодо підставності вимог позивача про стягнення з відповідачів в солідарному порядку заборгованості за користування гуртожитком, який визначений з урахуванням вимог ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо порушення грошового зобов'язання, дія якої поширюється на грошові зобов'язання.

При цьому колегія суддів вважає достатнім та вірним обґрунтування, викладене у рішенні суду першої інстанції щодо переривання строків позовної давності та відсутності підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, які передбачені ст. 267 ЦК України.

Разом з тим, визначаючи розмір цієї заборгованості, суд першої інстанції не врахував те, що у грудні 2015 року під час знаходження справи у провадженні суду першої інстанції ОСОБА_2 здійснила доплату за 2013, 2014 роки в сумі 520 грн., отже розмір заборгованості становитиме 7 735 грн. 42 коп. (8 255 грн. 42 коп. - 520 грн.) (а.с.170).

До того ж, згідно наданого позивачем розрахунку, розмір 3 % річних складає 359 грн. 07 коп., інфляційні витрати за порушення грошового зобов'язання - 2 598 грон. 46 коп. (а.с.39-44). Тому, на підставі п. 3 ч. 1 ст. 309 ЦПК України рішення суду в частині розміру стягнутої заборгованості за користування гуртожитком слід змінити, зменшивши розмір заборгованості до вищезазначених сум.

Крім того, приймаючи рішення про відмову у розірванні договору найму від 01 вересня 2003 року та виселення відповідачів, суд першої інстанції, виходив з того, що позивач не довів наявність визначених законом для цього підстав.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог Товариства про розірвання договору користування житловою площею, та виселення відповідачів із підстав, передбачених ст. ст. 825 - 826 ЦК України

Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ч. 4 ст. 9 ЖК України).

Згідно п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України до договорів, що були укладені до 01 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 825 ЦК України договір найму житла може бути розірваний за рішенням суду на вимогу наймодавця, зокрема, у разі невнесення наймачем плати за житло за шість місяців, якщо договором не встановлено більш тривалий строк, а при короткостроковому наймі - понад два рази.

Правовим наслідком розірвання договору найму житла є виселення осіб із житла на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла (ст. 826 ЦК України).

-9-

Як встановлено 01 вересня 2003 року між сторонами укладений довгостроковий договір найму житла, проте невнесення наймачами плати за житло за шість місяців не підтверджується матеріалами справи.

У зв'язку з тим, передбачене спірним договором право позивача розірвати договір у разі, якщо мешканець не вносить плату за проживання в гуртожитку протягом 2 місяців з дня настання строку платежу (п.2.2. договору), на думку колегії суддів, не має правового значення.

Отже, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відсутні підстави, передбачені законом для розірвання договору найму, оскільки заборгованість по оплаті за житло виникла не у зв'язку з її невнесенням відповідачами за шість місяців, а у зв'язку із сплатою не в повному розмірі.

За таких обставин, на думку колегії суддів, належним способом захисту майнових права позивача є стягнення заборгованості за користування житлом.

Відповідно до загальних умов виконання зобов'язання, встановлених ст. 526 ЦК України, зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору та вимогами ЦК України, інших актів цивільного законодавства. Недотримання таких вимог призводить до порушення зобов'язань.

Разом з тим, з урахуванням вище викладених фактичних обставин справи та вимог чинного житлового законодавства, заслуговують на увагу та є обґрунтованими доводи ОСОБА_2 у зустрічному позові про те, що користуючись відособленими кімнатами НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3 у гуртожитку, вона має право на здійснення оплати за користування неї у порядку встановленому ч. 2 п. 38 Примірного положення про гуртожитки.

Проте, колегія вважає, що таке право у неї виникло з часу звернення до суду з таким позовом, тобто з 28 серпня 2015 року. В зв'язку з чим такі її зустрічні позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

При цьому, покладення на Товариство обов'язку здійснити перерахунок платежів за користування житлом з часу звернення ОСОБА_2 до суду, не змінює її обов'язку щодо погашення стягнутої судом заборгованості по оплаті за фактичне користування трьома кімнатами у гуртожитку.

Інші доводи апеляційних скарг не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

З урахуванням викладеного та на підставі п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України оскаржуване рішення підлягає зміні в частині визначеного розміру заборгованості за користування житлом. Рішення суду також підлягає частковому скасуванню і в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 з ухваленням в цій частині нового рішення про часткове задоволення її позову.

Керуючись ст. ст. 303, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

вирішила:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» відхилити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 січня 2016 року, описку в якому виправлено ухвалою цього ж суду від 27 січня 2016 року, змінити в частині стягнених сум заборгованості по оплаті за користування гуртожитком та за порушення грошового зобов'язання.

-10-

Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в солідарному порядку на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» 7 735 грн. 42 коп. заборгованості по оплаті за користування гуртожитком за період з 01 березня 2012 року по 01 червня 2015 року, 359 грн. 07 коп. - 3 % річних за період з 11 квітня 2013 року по 01 червня 2015 року та 2 598 грон. 46 коп. - інфляційних витрат за порушення грошового зобов'язання - з листопада 2013 року по травень 2015 року включно.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 січня 2016 року скасувати в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про покладення зобов'язання здійснити перерахунок та оплату за користування жилою площею у кімнатах НОМЕР_2 і комунальними послугами у гуртожитку та ухвалити в цій частині нове рішення.

Зобов'язати товариство з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» перерахувати, починаючи з 28 серпня 2015 року, та здійснювати нарахування плати ОСОБА_2 за користування жилою площею у відособлених кімнатах НОМЕР_2, НОМЕР_1, НОМЕР_3 і комунальними послугами у гуртожитку по АДРЕСА_1 по ставках квартирної плати (тарифах), установлених для будинків державного (комунального) житлового фонду.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Н.В. Самчишина

Судді: П.П. Лисенко

Т.В. Серебрякова