Ухвала суду № 56587274, 16.03.2016, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 340/228/15-ц

Провадження № 22-ц/779/642/2016

Категорія 21

Головуючий у 1 інстанції Атаманюк Р. І.

Суддя-доповідач Максюта І.О.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2016 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Максюти І.О.,

суддів: Матківського Р.Й., Фединяка В.Д.,

секретаря Капущак С.В.

з участю представника апелянта ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3 та його представників ОСОБА_4 та ОСОБА_5, представника позивача ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3, ОСОБА_8 про визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, визнання права власності на нерухоме майно, витребування майна за апеляційною скаргою представника ОСОБА_8 - ОСОБА_2 на рішення Верховинського районного суду від 02 лютого 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У квітні 2015 року ОСОБА_7 звернулась з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_8, посилаючись на те, що 28.12.2009 року приватним нотаріусом Верховинського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Мартищук О.Я. за реєстраційними номерами 1385, 1389 посвідчено договори дарування, за умовами яких ОСОБА_7 передала у власність сину ОСОБА_3 безоплатно належні їй на праві власності деревяний житловий будинок НОМЕР_1, житловою площею 43,5 кв.м., загальною площею 83,1 кв.м., вартістю 59 371 грн. та земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1555 га, що знаходяться в АДРЕСА_1. Вважає дані договори недійсними, так як під час дарування своєї нерухомості, вона вважала, що укладає із сином договір довічного утримання, а також уклала договори дарування під впливом тяжких обставин і на вкрай невигідних умовах. Вона є пенсіонеркою, особою похилого віку, страждає рядом тяжких хвороб, її єдиним доходом є пенсія, що свідчить про несприятливе матеріальне становище. Житловий будинок є єдиним житлом, де вона зареєстрована та проживає. Після укладення договорів вона залишилася проживати у житловому будинку, сплачує комунальні послуги, про що свідчить відсутність у неї намірів дарувати будинковолодіння.

Просила визнати недійсними договори дарування на підставі яких вона безоплатно передала у власність ОСОБА_3 свій житловий будинок та земельну ділянку, визнати за нею право власності на житловий будинок та земельну ділянку та витребувати їх у ОСОБА_8 на її користь.

Рішенням Верховинського районного суду від 02 лютого 2016 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку НОМЕР_1, житловою площею 43,5 кв.м., загальною площею 83,1 кв.м., вартістю 59 371 грн., що знаходиться в АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_3, посвідчений і зареєстрований 28.12.2009 року приватним нотаріусом Верховинського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Мартищук О.Я. за реєстраційним номером 1385.

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1555 га, кадастровий номер НОМЕР_2, що знаходиться в АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_3, посвідчений і зареєстрований 28.12.2009 року приватним нотаріусом Верховинського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Мартищук О.Я. за реєстраційним номером 1389.

Визнано за ОСОБА_7 право власності на житловий будинок НОМЕР_1, житловою площею 43,5 кв.м., загальною площею 83,1 кв.м., вартістю 59 371 грн., що знаходиться в АДРЕСА_1 та на земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1555 га, кадастровий номер НОМЕР_2, що знаходиться в АДРЕСА_1.

Витребувано у ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 житловий будинок НОМЕР_1, житловою площею 43,5 кв.м., загальною площею 83,1 кв.м., вартістю 59 371 грн. що знаходиться в АДРЕСА_1 та земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1555 га, кадастровий номер НОМЕР_2, що знаходиться в АДРЕСА_1.

Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 по 390, 82 грн. судового збору з кожного відповідача.

З даним судовим рішенням не погодилася представник ОСОБА_8 - ОСОБА_2, нею подана апеляційна скарга, в якій посилається на порушення норм матеріального права, судом неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи.

Апелянт вказала, що судом розглянутий спір не в межах заявленого позову, оскільки позовні вимоги заявлені щодо визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки між позивачем ОСОБА_7 та її сином ОСОБА_3 відповідно до ст. 233 ЦК України, як правочин, який вчинено під впливом тяжкої обставини, а в оскаржуваному рішенні суд виходить з вимог ст. 229 ЦК України - правочину, який вчинено під впливом помилки, що є на думку апелянта недопустимим.

Крім того, суд не прийняв до уваги, що сторони договору, підтверджують дійсність намірів при його укладенні, а також те, що їх волевиявлення, викладене в цьому договорі, є вільними та відповідає їхній волі.Умови договору їм зрозумілі та відповідають реальній домовленості сторін. При цьому оспорюванні договори дарування власноручно підписані сторонами. Апелянт вказала, що в судових засіданнях позивач ОСОБА_7 дала особисті поясненя, що в нотаріуса вона «підписувала» саме договір дарування, і розуміла це тому, що нотаріус їй роз'яснив.

Також апелянт зазначила, що 28.12.2009 року в день посвідчення оспорюваних договорів між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 був укладений ще один договір дарування земельної ділянки пл. 0,1949 га для ведення особистого селянського господарства по реєстру №1393. Тобто в один день було посвідчено три договори дарування, а на думку суду позивач помилялася тільки щодо двох правочинів.

Просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Вислухавши представника апелянта, відповідача ОСОБА_8 та його представників, представника позивача, суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає її необґрунтованою, виходячи з наступних підстав.

В силу ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, але апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Згідно ст. 10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того, згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Судом першої інстанції у відповідності до вимог ст.ст. 212, 213 ЦПК України були повно і всебічно дослідженні обставини справи та дана належна оцінка доказам, на які сторони посилалися в суді першої інстанції. Суд правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з положень ст.ст. 229, 203, 717, 387, 388, 392 ЦК України та ст. 210 ЗК України, встановивши, що укладення договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки не відповідали внутрішній волі позивача, оскільки вона, будучи престарілою та хворою людиною, маючи у власності єдиний житловий будинок, відчужуючи своє нерухоме майно шляхом укладення договорів дарування на користь сина ОСОБА_3 помилялася у суті правочинів, вважаючи, що в результаті безоплатно переданого нею синові будинковолодіння, останній, як набувач буде зобов'язаний забезпечити її утримання та догляд. ОСОБА_3 в судовому засіданні, визнавши позов в повному обсязі підтвердив, що мати подарувала йому житловий будинок та земельну ділянку з тією умовою, що він буде довічно утримувати та доглядати її, однак на даний час обставини так склалися, що він не може доглядати за матір'ю.

З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, виходячи з наступних підстав.

Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Така правова позиція про застосування норм статей 203, 229 ЦК України викладена в постановах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року (справа № 6-2087цс15) та від 03 лютого 2016 року (справа № 6-1364 цс 15), які, в силу ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для застосування судами України.

Згідно ч. 1 ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ч. 3 ст. 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочину недійсним" рішення про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації.

Судом встановлено, 28.12.2009 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 були укладені договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, які нотаріально посвідчені приватним нотаріусом Верховинського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Мартищук О.Я. за реєстраційними номерами 1385, 1389. За умовами цих договорів ОСОБА_7 передала у власність сину ОСОБА_3 безоплатно належні їй на праві власності дерев'яний житловий будинок НОМЕР_1, житловою площею 43,5 кв.м., загальною площею 83,1 кв.м., вартістю 59 371 грн. та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1555 га, що знаходяться в АДРЕСА_1 (а.с. 8,9).

Згідно договорів дарування, які 20.11.2013 року нотаріально посвідчені приватним нотаріусом Верховинського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Мартищук О.Я. за реєстраційними номерами 1390, 1392 ОСОБА_3 вищевказані житловий будинок та земельну ділянку подарував ОСОБА_8 (а.с.11, 12) з якою з 28.08.2010 року по 21.05.2015 року перебував у шлюбі (а.с.10, 109).

Позивач ОСОБА_7 на даний час зареєстрована та постійно проживає у спірному будинковолодінні, інше житло у неї відсутнє. Позивач фактично безоплатно передала своє єдине нерухоме майно у власність відповідача ОСОБА_3 при умові, що він при цьому зобов'язаний буде доглядати за нею та утримувати її. Укладаючи ці договори дарування, позивач помилялась, щодо правової природи й змісту цих правочинів, їх наслідків, прав та обов'язків.

Зауваження апелянта про те, що суд першої інстанції не надав оцінки тому факту, що між тими ж сторонами і про той же предмет спору розглядалася справа Верховинським районним судом і це має значення при вирішенні цієї справи не заслуговують на увагу. Ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області заяву ОСОБА_7 про залишення позову без розгляду задоволено. Рішення Верховинського районного суду від 16 грудня 2014 року скасовано, а позов ОСОБА_7 до ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування та визнання права власності на нерухоме майно залишено без розгляду (а.с.172). Ця ухвала набрала законної сили. Спір між сторонами по суті розглянутий не був, а ухвала про залишення позову без розгляду не перешкоджає позивачу звернутися з позовом повторно.

Доводи апелянта про те, що суд, задовольнивши позов на підставі ст. 229 ЦК України, вийшов за межі позовних вимог, не заслуговують на увагу, оскільки позивач у своєму позові посилалася на фактичні обставини справи, які регулюються положеннями ст. 229 ЦК України, зазначаючи, що відповідач ОСОБА_3 обіцяв їй після укладення договорів дарування будинку та земельної ділянки довічний догляд та утримання, інакше, вона б договори не уклала, бо це б позбавило її можливості проживання у власному будинку (а.с.3).

Отже, суд правильно застосував до спірних правовідносин положення ст. 229 ЦК України, а посилання позивача на ст. 233 ЦК України не має значення для вирішення справи.

Також з матеріалів справи вбачається, що позивач надавала пояснення у суді першої інстанції і від позову вона не відмовилася. Це свідчить про те, що усі доводи позовної заяви нею підтримані.

Крім того, відповідач ОСОБА_3 у судовому засіданні, визнаючи позов, пояснює, що, укладаючи договір дарування, він розумів, що цей договір не є безоплатним, а після укладення договору він повинен здійснювати довічне утримання та догляд позивачки. Однак цього він здійснювати не може в силу того, що він є чоловічої статі, тому відповідач ОСОБА_8 мала здійснювати догляд за позивачкою у обумовленому між ними обсязі, однак після переходу права власності на житловий будинок та земельну ділянку до неї, вона відмовилася від догляду матері і подала заяву до соціальної служби, що не претендує на соціальні виплати, оскільки здійснювати догляд за престарілою ОСОБА_7 буде інша особа.

Посилання апелянта на те, що у день укладення оспорюваних договорів дарування, позивач уклала ще один, третій, договір дарування земельної ділянки, який вона не оспорює, що є підставою вважати, що вона розуміла значення своїх дій, також не приймаються судом, оскільки в силу ч. 2 ст. 11 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Оспорювання одних правочинів не може ставитися у залежність від не оспорювання інших, які є за своєю природою різними самостійними правочинами.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду. Ніяких нових доказів чи обставин, які не були предметом розгляду суду першої інстанції та могли б вплинути на рішення, не надано і апеляційному суду.

На підставі вищевикладеного судова колегія приходить до висновку, що рішення ухвалено відповідно до норм матеріального і процесуального права і підстав для його скасування немає.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 307, 308, 313, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів,-

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_8 - ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Верховинського районного суду від 02 лютого 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Судді: І.О. Максюта

Р.Й. Матківський

В.Д. Фединяк