Постанова № 56579269, 14.03.2016, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" березня 2016 р. Справа № 917/2177/15

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Тарасова І. В., суддя Білоусова Я.О., суддя Пуль О.А.

при секретарі Марченко В.О.

за участю представників сторін:

позивача - не з"явився

відповідача - не з"явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Приватного виробничо-торгового підприємства Стеклосервіс, м. Кременчук Полтавської області (вх.№256 П/2-8)

на рішення господарського суду Полтавської області від 12.11.15 р. у справі № 917/2177/15

за позовом Приватного виробничо-торгового підприємства Стеклосервіс, м. Кременчук Полтавської області

до Товариства з обмеженою відповідальністю НВП Промтехснаб Кременчук, м. Кременчук Полтавської області

про стягнення 15 471,25 грн.,

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2015 року ПВТП «Стеклосервіс» звернулось до господарського суду Полтавської області з позовом до ТОВ «НВП Промтехснаб Кременчук» з позовом про стягнення з відповідача 15471,25 грн., а саме: 6460,32 грн. збитків, 6915,87 грн. штрафу, 150,93 грн. річних, 1944,13 грн. інфляційних, посилаючись на порушення відповідачем строку здійснення розрахунків за отриманий від позивача товар згідно рахунку-фактури №СТ-0000123 від 13.06.2014 року.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 12.11.15 р. у справі № 917/2177/15 (суддя Тимошенко К.В.) позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ТОВ НВП Промтехснаб Кременчук на користь ПВТП Стеклосервіс 150 грн. 93 коп. річних, 1944 грн. 13 коп. інфляційних, 164 грн. 94 коп. судового збору. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Позивач з рішенням господарського суду Полтавської області не погодився, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти по справі нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі. Також в апеляційній скарзі заявник просив долучити до матеріалів справи в порядку ч.1 ст.101 ГПК України додатковий доказ у вигляді звіту про незалежну оцінку вартості рухомих речей від 12.01.16 року; стягнути з відповідача на користь позивача кошти в розмірі 650,00 грн. за проведення незалежної оцінки вартості рухомих речей, а також судовий збір в розмірі 1339,80 грн. В порядку ст.81-1 ГПК України просив здійснювати фіксування судового процесу даної справи за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Зокрема, в обґрунтування доводів апеляційної скарги заявник зазначає, що судом першої інстанції безпідставно відмовлено у стягнені штрафу в розмірі 6915,87 грн., оскільки даний вид штрафних санкцій був усно погоджений сторонами. Також зауважує на тому, що неправомірні дії відповідача, а саме, одностороння зміна умов договору в частині несвоєчасного виконання грошового зобовязання без попередження та без згоди позивача, призвели до порушення прав скаржника та завдання йому збитків у розмірі 6460,32 грн.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 27.01.2016 апеляційну скаргу позивача було прийнято до провадження та призначено до розгляду на 24.02.2016 року.

22.02.2016 року від відповідача через канцелярію суду надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх. №2057 від 22.02.2016) в якому відповідач проти доводів викладених в апеляційній скарзі заперечує, вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції прийняте з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права та всебічним дослідженням обставин справи, просить рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення.

24.02.2016 від позивача за допомогою електронних засобів звязку (вх. ел. пошти №318 від 24.02.2016) надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у звязку із знаходженням директора Приватного виробничо-торгового підприємства Стеклосервіс у терміновому відрядженні та неможливістю забезпечення явки іншого представника підприємства. На підтвердження доводів, викладених у клопотанні, позивачем надано копію посвідчення про відрядження №КУ-0000002 від 24.02.2016 з відміткою вибуття 24.02.2016 та копію наказу №5 від 23.02.2016.

З урахуванням викладених у клопотанні обставин, приймаючи до уваги принцип змагальності сторін та те, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, з метою повного та всебічного розгляду справи по суті, ухвалою суду апеляційної інстанції від 24.02.2016 клопотання позивача було задоволено, розгляд справи відкладено на 14.03.2016 року.

12.03.2016 року за допомогою засобів електронного звязку (вх.. ел. пошти №443 від 12.03.2016) від відповідача надійшло клопотання про розгляд справи без участі його представника.

Також, 14.03.2016 до суду апеляційної інстанції за допомогою засобів електронного звязку (вх. ел. пошти №438 від 14.03.2016) від позивача - ПВТП «Стеклосервіс» надійшло клопотання про повторне відкладення розгляду справи. В обґрунтування наданого клопотання позивач повідомляв про неможливість явки директора ПВТП «Стеклосервіс» в судове засідання 14.03.2016 у звязку із терміновим відрядженням останнього до м. Києва, а саме, до Посольства Болгарії в Україні, через те, що під час відрядження директора підприємства до Болгарії, 09.03.2016 у м. Варна у останнього здійснено крадіжку речей та документів, в тому числі паспорта громадянина України, відновленням яких директор ПВТП «Стеклосервіс» терміново займається. На підтвердження зазначених обставин позивачем надана копія посвідчення Третього районного управління ОД МВС Варна від 10.03.2016 в перекладі на українську мову та копія тимчасового посвідчення на повернення в Україну.

Розглянувши вищезазначене клопотання відповідача, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно зі статтею 4 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд вирішує господарські справи на підставі Конституції України, Господарського процесуального кодексу.

У відповідності до статті 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідно до положень статті 77 Господарського процесуального кодексу України передбачена можливість відкладення розгляду справи за умови наведення обставин, які перешкоджають розгляду справи в даному судовому засіданні, але можуть бути усунуті до наступного судового засідання.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Розглянувши заявлене позивачем клопотання від 14.03.2016 про повторне відкладення розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку про відмову в його задоволенні, оскільки в даному випадку обставини, якими заявник обґрунтовує клопотання про відкладення розгляду справи, а саме, неможливість явки в судове засідання 14.03.2016 у звязку з необхідністю знаходження саме у цей день у м. Києві, не підтверджені належними та допустимими доказами. До того ж, відмовляючи в задоволенні вказаного клопотання , колегія суддів враховує, що явка сторін в судове засідання 14.03.2016 не визнавалась обов'язковою.

Судом, також враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Зважаючи на те, що обставини, які б унеможливлювали вирішення спору у даному судовому засіданні не встановлені, явка учасників судового спору в судове засідання не визнавалась обовязковою, а також враховуючи, що 24.02.2016 року розгляд справи за клопотанням позивача відкладався, зокрема, з метою надання можливості учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді, враховуючи, що процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, спливають 27.03.2016 року, колегія суддів не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи та вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

Згідно з частинами 1, 2 статті 101 та пункту 7 частини 2 статті 105 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши повноту з'ясування та доведеність всіх обставин, що мають значення для справи, дослідивши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права при винесенні оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Як свідчать матеріали справи та підтверджено в ході апеляційного розгляду справи, 13.06.2014р. між позивачем - ПВТП Стеклосервіс та відповідачем - ТОВ НВП Промтехснаб Кременчук у спрощений спосіб було укладено угоду про постачання товару - шиферу 8-ми волнов. 1130*1750*5,8 сірий, в кількості 104 шт.

На підставі виставленого позивачем рахунку-фактури №СТ-0000123 від 13.06.2014р. та видаткової накладної №СТ-0000093 від 13.06.2014 ПВТП Стеклосервіс здійснило поставку ТОВ "НВП Промтехснаб Кременчук" товару - шиферу 8-ми волнов. 1130*1750*5,8 сірий, в кількості 104 шт. на загальну суму 7999,68 грн. Рахунок дійсний до оплати до 30.07.2014 року. (а.с. 26- 27 т. 1)

Також на підтвердження факту поставки та отримання товару сторонами було складено видаткову накладну №СТ-0000093 від 13.06.2014, яка підписана уповноваженими особами позивача та відповідача, а також скріплена печаткою позивача - ПВТП Стеклосервіс.

Отже, як вбачається з матеріалів справи, факт поставки позивачем відповідачу товару на підставі рахунку-фактури №СТ-0000123 від 13.06.2014р. та отримання його відповідачем на підставі видаткової накладної №СТ-0000093 від 13.06.2014 є доведеним та підтверджений належними у справі доказами та не заперечується сторонами.

07.07.2014 року (вих. №07/07-01) ТОВ НВП Промтехснаб Кременчук направив позивачу гарантійний лист в якому зазначав, що цим листом гарантує здійснити оплату за товарно-матеріальні цінності придбані у ПВТП Стеклосервіс згідно рахунку №СТ-0000123 від 13 червня 2014 року в строк до 11 липня 2014 року. (а.с. 29 т. 1)

23.01.2015 позивачем на адресу ТОВ НВП Промтехснаб Кременчук було направлено вимогу в порядку ст. 530 ЦК України про необхідність перерахування заборгованості за поставлений товар в розмірі 6999,68 грн. (а.с. 30 т. 1)

У відповідь на вказану вимогу ПВТП Стеклосервіс, відповідач листом від 06.03.2015 вих. №06/03-01 та листом від 17.03.2015 (вих..№17/03-02) просив відстрочити оплату наданих позивачем послуг та гарантував здійснення оплати.

Звертаючись до господарського суду, позивач зазначав, що розрахунки за поставлений на підставі рахунку-фактури №СТ-0000123 від 13.06.2014р. товар відповідач здійснював несвоєчасно та частково, погашення заборгованості в повному обсязі було здійснено ТОВ НВП Промтехснаб Кременчук лише 31.03.2015 року. За таких обставин, посилаючись на порушення відповідачем строків здійснення розрахунків за поставлений товар, позивачем було заявлено до стягнення з відповідача 15471,25грн. в т.ч. 6460,32 грн. збитків в порядку ст. ст. 224, 225 ГК України у вигляді неодержаних доходів, 6915,87грн. 10% штрафу (за один прострочений місяць в розмірі 799,97 грн., з 11.07.2014 по 31.07.2014 (20 днів) - в розмірі 516,11 грн., з 01.08.2014 по 31.03.2015 (8 місяців) в розмірі 6399,76 грн.), а також 150,93 грн. річних за період з 11.07.2014 по 30.03.2015 та 1944,13 грн. інфляційних втрат за період з 11.07.2014 по 30.03.2015 в порядку ст.. 625 ЦК України.

Вирішуючи даний господарський спір суд першої інстанції на підставі встановлених обставин справи та доданих до матеріалів документів, визнав доведеним факт порушення відповідачем вимог статей 526, 629 Цивільного Кодексу України, статті 193 Господарського Кодексу України щодо своєчасного здійснення розрахунків за отриманий товар, у звязку з чим, керуючись нормами ст.. 625 ЦК України позовні вимоги в частині стягнення 150,93 грн. - 3% річних, 1944,13 грн. інфляційних втрат визнав доведеними та обґрунтованими. В частині стягнення 6460,32 грн. збитків та 6915,87 грн. штрафу відмовив за їх недоведеністю та безпідставністю.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Згідно п.2 ч.1 ст.193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом.

Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку. Зобовязання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу, зокрема з договорів та правочинів.

Статтею 639 Цивільного кодексу України встановлено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Згідно ст.181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до ч.2 ст.205 Цивільного кодексу України правочин, для якого законом не встановлена обовязкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю на настання відповідних правових наслідків.

Як встановлено судом, між сторонами виникли правовідносини, які за своєю правовою природою є правовідносинами з поставки товару - шиферу 8-ми волнов. 1130*1750*5,8 сірий, в кількості 104 шт. на загальну суму 7999,68 грн., відповідно до укладеного у спрощений спосіб договору поставки.

В силу вимог ст.712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобовязується передати у встановлений строк (строки) товари у власність покупця для виконання його підприємницької діяльності або в інших цілях, не повязаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобовязується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму.

Приписами ч.2 вказаної статті передбачено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

До обовязків покупця, у відповідності до ч.1 ст.692 Цивільного кодексу України, відноситься обовязок оплати товару після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Згідно п.1.7. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобовязання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 Цивільного кодексу України. Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обовязку негайного виконання; такий обовязок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи предявив йому кредитор повязану з цим вимогу. При цьому передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобовязання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного між сторонами договору. Відповідні висновки випливають зі змісту частини другої статті 530 Цивільного кодексу України.

Звертаючись до господарського суду позивач зауважував на тому, що гарантійним листом №07/07-01 від 07.07.2014 відповідач гарантував здійснити оплату за товарно-матеріальні цінності придбані у ПВТП Стеклосервіс згідно рахунку №СТ-0000123 від 13 червня 2014 року в строк до 11 липня 2014 року.

Разом з тим, наявні матеріали справи свідчать, що здійснення оплати заборгованості за отриманий товар проводилась відповідачем наступним чином:

платіжне доручення №1464 від 16.07.2014 на суму 100,0 грн.

платіжне доручення №1469 від 23.07.2014 на суму 100,00 грн.

платіжне доручення №1481 від 15.08.2014 на суму 200,00 грн.

платіжне доручення №1539 від 17.09.2014 на суму 500 грн.

платіжне доручення №1776 від 02.02.2015 на суму 200,00 грн.

платіжне доручення №1792 від 20.03.2015 на суму 3500,00 грн.

платіжне доручення №1717 від 31.03.2015 на суму 3399,68 грн. (а.с. 165-171 т. 1)

Таким чином, факт несвоєчасного здійснення відповідачем розрахунків за отриманий товар підтверджується наявними матеріалами справи та останнім не заперечується.

Крім того, здійснення відповідачем розрахунків із порушенням терміну його виконання також підтверджується наявною в матеріалах справи випискою з банківського рахунку ПВТП Стеклосервіс. (а.с. 152-158 т. 1)

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується зі статтями 525, 526 Цивільного Кодексу України, відповідно до яких зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Слід зауважити, що сплата інфляційних втрат, не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові та відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

З системного аналізу наведених законодавчих норм, вбачається право кредитора вимагати стягнення боргу, враховуючи індекс інфляції та відсотків річних, як спосіб захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Розглядаючи вимоги про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, суд попередньої інстанцій дослідив правильність проведеного позивачем розрахунку сум трьох відсотків та інфляційних втрат та дійшов до висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних в сумі 150,93 грн. за період з 11.07.2014 по 30.03.2015 та 1944,13 грн. інфляційних втрат за період з 11.07.2014 по 30.03.2015 року, з яким колегія суддів погоджується.

Крім того, посилаючись на порушення відповідачем своїх зобовязань щодо своєчасного здійснення розрахунків за отриманий товар, позивачем також було заявлено вимогу про стягнення з відповідача штрафу у розмірі 10% від суми боргу за один та кожний наступний прострочений місяць на загальну суму 6915,87 грн., розрахунок якого було здійснено позивачем наступним чином: за один прострочений місяць в розмірі 799,97 грн., з 11.07.2014 по 31.07.2014 (20 днів) - в розмірі 516,11 грн., з 01.08.2014 по 31.03.2015 (8 місяців) в розмірі 6399,76 грн.

Згідно ст.610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно зі ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Одним із різновидів господарських санкцій, які застосовуються до правопорушника у сфері господарювання, є штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ст. 230 ГК України).

У частині 1 статті 230 Господарського кодексу України унормовано, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Відповідно до ч. 2 статті 549 ЦК України, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пунктом 1.3. Постанови Вищого господарського суду № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» визначено, що з урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 ЦК України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

За змістом ч. 1 ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до ст. 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вичиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Відповідно до вимог статті 638 Цивільного Кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Оскільки відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнута згода з усіх його істотних умов в належній формі, то існує безпосередній зв'язок між укладанням договору та його формою. Відтак, якщо домовленість сторін не втілена у відповідну форму, то договору не існує.

Враховуючи викладені приписи законодавства, а також зважаючи на відсутність між сторонами письмової домовленості щодо встановлення відповідальності відповідача за порушення взятих ним на себе грошових зобов'язань у формі штрафу, колегія суддів дійшла висновку, що вимога відносно її стягнення є безпідставною і задоволенню не підлягає, а місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення 6915,87 грн. штрафу.

Також позивач в апеляційній скарзі не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог в частині відшкодування збитків (неодержаних доходів) в сумі 6460,32 грн., право стягнення яких, на думку позивача, обумовлено приписами, встановленими ст. 224, ст. 225 ГК України.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що з 11.07.2014 по 31.03.2015, тобто період здійснення відповідачем сплати заборгованості, збільшились ринкові ціни на придбану відповідачем продукцію. З метою уточнення ринкової вартості товару станом на день погашення відповідачем боргу, позивач 10.06.2015 року звернувся до ПП «Фірми ЮРІ» (в якій позивач здійснював закупівлю товару, поставленого відповідачу) із запитом, в якому просив повідомити вартість шиферу 8-ми волнов. 1130*1750*5,8 сірого кольору за 1 шт. з урахуванням ПДВ станом на 16.07. 2014, 23.07.2014, 30.07.2014, 15.08.2014, 18.09.2014, 02.02.2015, 20.03.2015, 31.03.2015 року. Згідно отриманої інформації, вартість аналогічного товару, поставленого відповідачу, а саме шиферу 8-ми волнового, станом на 31.03.2015 року становила 140 грн. за 1 шт., в той час як вартість шиферу 8-ми волнового, отриманого відповідачем на підставі видаткової накладної №СТ-0000093 від 13.06.2014 становила 64,10 грн. (без ПДВ) за 1 шт. Посилаючись на вказані обставини, позивач зазначав, що в разі, якби відповідачем не було придбано товар, сплата якого здійснювалась несвоєчасно, позивач мав би можливість реалізувати його за новими ринковими цінами. За таких обставин, різниця у вартості товару станом на 31.03.2015 та станом на момент отримання товару відповідачем була визначена та заявлена позивачем в якості збитків у вигляді неодержаних доходів у розмірі 6460,32 грн., які він мав би можливість отримати в разі належного виконання відповідачем своїх зобовязань.

В апеляційній скарзі заявник зазначав, що при винесенні рішення судом першої інстанції даний факт не прийнято до уваги, а тому, на підтвердження змін ринкової вартості поставленого товару, позивач звернувся до субєкта оціночної діяльності. Посилаючись на результати складеного ОСОБА_1 про незалежну оцінку вартості рухомих речей від 12.01.2016, скаржник зазначав, що вартість придбаного відповідачем товару за 1 шт. станом на 31.03.2015 року становила 121,97 грн. Скаржник, в порядку п.1 ст.101 ГПК України, просив суд апеляційної інстанції долучити до матеріалів даної справи вказаний звіт як додатковий доказ по справі.

Відповідно до частини 1 статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

За твердженням скаржника, ОСОБА_1 про незалежну оцінку вартості рухомих речей від 12.01.2016 він не мав можливості надати суду першої інстанції, оскільки вважав, що лист ПП «Фірми ЮРІ» від 12.06.2015 року, яким позивач підтверджував вартість аналогічного товару, придбаного відповідачем, а саме, шиферу 8-ви волнового станом на 31.03.2015 року, є достатнім доказом того, що за період погашення відповідачем простроченої заборгованості вартість товару збільшилась. На переконання скаржника, вищезазначений ОСОБА_1 від 12.06.2015 є ще одним беззаперечним та законним доказом того, що на момент повного погашення відповідачем простроченої заборгованості, а саме, 31.03.2015, ринкова вартість товару збільшилась, а також свідченням завданих позивачу збитків через збільшення вартості поставленого товару.

Зі змісту статті 101 ГПК України вбачається, що за загальним правилом апеляційний господарський суд переглядає справу за наявними у справі доказами, тобто тими доказами, що зібрані місцевим господарським судом і покладені в основу рішення цього суду.

Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. У вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин.

При цьому, обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою Господарського процесуального кодексу України покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини.

До згаданих підстав належить, зокрема, необґрунтоване відхилення судом першої інстанції клопотань сторін про витребування господарським судом доказів у порядку статті 38 Господарського процесуального кодексу України. У такому разі суд апеляційної інстанції за відповідним клопотанням сторони самостійно витребує необхідні додаткові докази.

Водночас, якщо прийняте рішення судом першої інстанції є по суті законним та обґрунтованим, то саме лише подання до суду апеляційної інстанції додаткових доказів, не може вважатися підставою для скасування процесуального документа.

В розрізі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року вбачається, що обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

За таких обставин, колегія суддів не приймає в якості додаткового доказу наданий позивачем ОСОБА_1 про незалежну оцінку вартості рухомих речей від 12.01.2016 року, оскільки, скаржник не був позбавлений можливості надати його до суду першої інстанції в якості доказів на підтвердження своїх позовних вимог по справі, крім того, даний документ був складений після прийняття рішення судом першої інстанції, та не був досліджений під час розгляду справи у суді першої інстанції.

Надаючи правову кваліфікацію заявленим вимогам позивача про стягнення збитків на суму 6460, 32 грн., визначених позивачем як різниця між ринкової вартістю ціни товару станом на 31.03.2015 (виходячи з ціни за 1 шт. в сумі 140 грн.) та вартістю товару, отриманого відповідачем за видатковою накладною №СТ 0000093 від 13.06.2014, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Таким чином, з урахуванням вимог вказаної статті, відшкодування збитків є видом господарських санкцій, під якими розуміються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування котрих для нього настають несприятливі економічні наслідки. Одночасно, для учасника господарських відносин, який потерпів від правопорушення, відшкодування збитків є способом захисту його прав та законних інтересів.

За приписом ст.22 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування збитків, які їй було завдано в результаті порушення її цивільного права.

Збитками є:

- втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

- доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Одночасно, відповідно до ст.225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Відшкодування збитків є наслідком порушення зобов'язання. За таких обставин, можливість використовувати відшкодування збитків як засіб захисту порушених прав виникає у юридичних осіб із самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав.

Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність всіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника і збитками, вина боржника. Відсутність хоча б одного з перелічених елементів, які утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання ним взятих на себе зобов'язань. Вказану позицію наведено в Оглядовому листі №01-06/20/2014 від 14.01.2014р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства у справах, в яких заявлено вимоги про відшкодування збитків».

Виходячи з зазначеного, вбачається, що для стягнення збитків потрібна сукупність передбачених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак діяння, які характеризують (визначають) його як правопорушення і є підставою залучення суб'єкта правопорушення до юридичної відповідальності. Відсутність хоча б одного з елементів складу правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань (виключає його відповідальність).

При цьому на позивача покладається обовязок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний звязок такої поведінки із заподіяними збитками.

При цьому, обов'язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв'язок між неправомірними діями і збитками. Збитки є наслідком, а невиконання зобов'язань причиною. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок неналежного виконання зобов'язання за договором, тобто наявності прямого причинного-наслідкового зв'язку між неправомірними діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.

Крім того, якщо позивач пред'являє вимогу про відшкодування реальної шкоди та/або упущеної вигоди, він має надати докази наявності та розміру таких збитків (платіжні або інші документи, що підтверджують витрати, документи, що підтверджують наявність пошкоджень, знищення майна, неодержаного прибутку тощо).

Факт наявності вини відповідача щодо несвоєчасного виконання своїх зобовязань під час здійснення розрахунків за отриманий згідно рахунку-фактури №СТ-0000123 від 13.06.2014р. та видаткової накладної №СТ-0000093 від 13.06.2014 товар підтверджений матеріалами справи, відповідачем будь-якими доказами не спростований.

Разом з тим, колегія суддів вважає, що надана позивачем на підтвердження своїх доводів інформація ПП «Фірми ЮРІ» від 12.06.2015 року про вартість шиферу станом на 31.03.2015 року (а.с. 38 т. 1), не може бути підставою для покладення на відповідача відповідальності у вигляді стягнення збитків через те, що вказаний документ хоча і свідчить про збільшення вартості поставленого товару, проте безспірно та достовірно не підтверджує причинного зв'язку між неправомірними діями відповідача та можливістю отримання коштів позивачем в тому випадку, якби зобов'язання було виконане належним чином.

В даному випадку позивачем не доведено що сума 6460,32 грн. була б реально та гарантовано отримана ним в разі не придбання товару відповідачем та можливістю реалізувати товар за новою ринковою вартістю іншим особам (в разі якби цей товар не було поставлено відповідачу), адже факт отримання чи неотримання вказаних доходів безпосередньо залежить від поведінки третіх осіб.

До того ж, результати майбутнього очікуваного позивачем отримання певного доходу, обґрунтовується умовним припущенням про можливість отримання ним прибутку. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання прибутку ще не є підставою для його стягнення.

За таких обставин наявність лише теоретичного обґрунтування можливості отримання прибутку, яке побудовано на можливих очікуваннях отримання певного доходу та не підтверджені відповідними документами, що свідчили б про конкретний розмір прибутку, який міг би і повинен був отримати позивач, якщо б відповідач не здійснював протиправні дії, не є підставою для стягнення з відповідача збитків у вигляді неодержаних доходів в розмірі 6460,32 грн.

Відтак, висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення з відповідача завданих збитків у розмірі 6460,32 грн. колегія суддів вважає обґрунтованими, оскільки в діях відповідача відсутній склад цивільного правопорушення, що виключає юридичну відповідальність у вигляді відшкодування збитків.

Оскаржуючи прийняте у справі рішення заявник апеляційної скарги також звертає увагу суду на те, що в тексті резолютивної частини рішення господарським судом невірно зазначено ідентифікаційний код позивача.

У відповідності до п. 9.13. постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про судове рішення» від 23.03.2012 № 6, у рішеннях зі спорів, пов'язаних із стягненням грошових сум повинні бути зазначені, зокрема, дані, визначені в пункті 3 частини першої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження".

Згідно статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" у виконавчому документі, між іншого, зазначаються: назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище та ініціали посадової особи, що його видали; дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника, тощо.

Дослідженням витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб встановлено, що ідентифікаційним кодом юридичної особи - Приватного виробничо-торгового підприємства Стеклосервіс є код 25170884.

Разом з тим, вказані обставини не можуть бути підставою зміни або скасування рішення місцевого господарського суду, оскільки невірне зазначення ідентифікаційного коду є, по своїй суті, технічною опискою і повинно вирішуватись судом першої інстанції за правилами, передбаченими статтею 89 Господарського процесуального кодексу України, за заявою сторони або за власною ініціативою.

Також скаржник вважає, що місцевим господарським судом в порушення приписів ст. 77 ГПК України, безпідставно було залишено без задоволення клопотання позивача від 12.11.2015 про відкладення розгляду справи, чим позбавлено позивача можливості здійснювати захист своїх порушених прав та в порядку вимог ст. 32 ГПК України надати пояснення, що передбачено чинним законодавством.

Відповідно до п. 3.9.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

Так, процесуальні документи у даній справі свідчать, що ухвалою господарського суду Полтавської області від 12.10.2015 позовну заяву позивача було прийнято до провадження та призначено до розгляду на 12.11.2015 року. Також зазначеною ухвалою позивача було зобовязано надати суду додаткові документи в обґрунтування та на підтвердження вимог, викладених у позовній заяві.

Вказану ухвалу суду першої інстанції було отримано ПВТП Стеклосервіс 15.10.2015 року, про що свідчить підпис уповноваженої особи позивача на повідомленні рекомендованого поштового відправлення, що міститься в матеріалах справи. (а.с.47 т. 1).

За таких обставин, про час та місце розгляду справи позивач був завчасно повідомлений належним чином.

Звертаючись 12.11.2015 до суду з клопотання про відкладення розгляду справи позивач обґрунтовував його неможливістю забезпечення явки директора ПВТП Стеклосервіс в судове засідання 12.11.2015 через його перебування у відрядженні.

Згідно із пунктом 3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011 року Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може не брати до уваги доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою - четвертою статті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32 - 34 ГПК).

За таких обставин, колегія суддів вважає, що обставини, на які посилався позивач в обґрунтування клопотання про відкладення розгляду справи носять суб'єктивний характер, оскільки позивач завчасно та належним чином був повідомлений про час та місце судового засідання, а також не був позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою-четвертою статті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Доказів неможливості такої заміни позивачем не представлено.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. З даної статті вбачається, що питання про те, що певні обставини перешкоджають розгляду справи, вирішується судом залежно від конкретних обставин справи. Так, якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті.

При цьому, колегія суддів звертає увагу скаржника, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно з п. 3.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.11 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» неявка у судове засідання однієї із сторін, належним чином повідомленої про час та місце цього засідання, не перешкоджає такому переходові до розгляду позовних вимог, якщо у господарського суду відсутні підстави для відкладення розгляду справи, передбачені ч. 1 ст. 77 ГПК України.

Враховуючи достатність часу, наданого позивачу для підготовки до судового засідання та підготовки витребуваних судом документів, а також враховуючи, що ухвалою суду першої інстанції від 12.10.2015 явка сторін не визнавалася обовязковою судом, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обовязком сторони, ненадання позивачем доказів, що унеможливлювали б приймання ним участі у судовому засіданні, колегія суддів вважає, що місцевим господарським судом, в межах наданих йому повноважень, були створені усі належні умови для розгляду справи. За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відмову у задоволенні клопотання позивача про відкладення розгляду справи та можливості розгляду справи по суті в судовому засіданні 12.11.2015 року за наявними у справі документами.

З огляду на викладене, колегія суддів, діючи в межах повноважень, наданих суду апеляційної інстанції у відповідності з приписами статті 101 Господарського процесуального кодексу України, приходить до висновку, що місцевим господарським судом належним чином досліджено обставини справи та надано цим обставинам відповідну правову оцінку, рішення господарського суду Полтавської області від 12.11.15 р. у справі № 917/2177/15 відповідає фактичним обставинам справи та не суперечить чинному законодавству України, а відтак передбачених законом підстав для скасування оскаржуваного рішення місцевого господарського суду не вбачається.

На підставі викладеного та керуючись статтями ст.ст. 32-34, 43, 99, 101, пунктом 1 статтею 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів ,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Приватного виробничо-торгового підприємства Стеклосервіс, м. Кременчук Полтавської області залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Полтавської області від 12.11.15 р. у справі № 917/2177/15 залишити без змін.

Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом 20-ти днів.

Головуючий суддя Тарасова І. В.

Суддя Білоусова Я.О.

Суддя Пуль О.А.