Рішення № 56577619, 16.03.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.03.2016Справа №910/13925/15

За позовомОСОБА_1до1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Світло» 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Санторіка»за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на сторонівідповідача 1Крикунова Володимира Васильовича

провизнання недійсним договоруГоловуючий суддя Босий В.П.

Судді Головіна К.І.

Пінчук В.І.

Представники сторін:

від позивача:ОСОБА_4від відповідача 1:Мальована В.А.від відповідача 2:не з'явивсявід третьої особи:Проців Я.Я.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Світло» (надалі - ТОВ «НВП «Світло») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Санторіка» (надалі - ТОВ «Санторіка») про визнання недійсним договору.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладений між відповідачами договір оренди №01/08/14 від 01.05.2014 р. не відповідає вимогам чинного законодавства, а саме: зі сторони відповідача 1 спірний договір укладено на завідомо невигідних умовах, що порушило корпоративні права позивача як учасника такого товариства.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 03.06.2015 р. порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 06.07.2016 р.

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач 1 вказує на те, що спірний договір не суперечить як умовам чинного законодавства, так і не порушує прав та законних інтересів позивача як учасника ТОВ «НВП «Світло».

Розгляд справи неодноразово відкладався з незалежних від суду обставин.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 28.01.2016 задоволено самовідвід судді Сівакової В.В. та передано справу № 910/13925/15 керівнику апарату суду для вирішення питання про повторний автоматичний розподіл справи.

Розпорядженням керівника апарату господарського суду міста Києва № 04-23/143 від 29.01.2016 призначено проведення повторного автоматичного розподілу судової справи.

За наслідками проведення повторного автоматичного розподілу визначено склад колегії для розгляду справи, а саме: Босий В.П. (головуючий), судді Пінчук В.І., Головіна К.І.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 01.02.2016 р. справу прийнято до свого провадження колегією суддів та призначено до розгляду на 24.02.2016 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 24.02.2016 р. розгляд справи відкладено на 16.03.2016 р. у зв'язку із неявкою представників сторін.

Представник позивача в судове засідання з'явилася, надала пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримала повністю.

В судове засідання представники відповідача 1 та третьої особи з'явилися, вимоги ухвал суду виконали, проти задоволення позовних вимог заперечували з огляду на викладені у відзиві на позовну заяву обставини.

Представник відповідача 2 в судове засідання не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення №0103036995797.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідач 2 повідомлений про час та місце судового розгляду належним чином, а матеріали справи містять достатні докази для її розгляду по суті.

Оскільки про час та місце судового засідання відповідач 2 був належним чином повідомлений, на підставі статті 75 Господарського процесуального кодексу України справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судових засіданнях складалися протоколи згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 є учасником ТОВ «НВП «Світло» та володіє часткою в статутному капіталі такого товариства у розмірі 36%, що підтверджується Статутом ТОВ «НВП «Світло» в редакції, затвердженої протоколом загальних зборів учасників №04/03/14 від 04.03.2014 р.

01.05.2014 р. між ТОВ «НВП «Світло» (орендодавець) та ТОВ «Санторіка» (орендар) був укладений договір оренди №01/05/14 (надалі - «Договір»), за змістом п. 1.1 якого у порядку та на умовах, визначених договором, орендодавець зобов'язується передати у строкове платне користування орендаря частину нежитлового приміщення загальною площею 258,7 кв.м, що знаходиться на першому поверсі нежитлового приміщення за адресою: м. Київ, вул. Боженка, 85-Б, що належить орендодавцю на праві власності на підставі рішення господарського суду міста Києва від 22.11.2007 р. та свідоцтва про державну реєстрацію від 18.12.2007 р. №383-з, а орендар - прийняти це приміщення та сплатити за нього певну грошову суму - орендну плату.

Відповідно до п. 2.1 Договору приміщення, що орендується, надаються орендарю для здійснення господарської діяльності у відповідності до статутної діяльності.

Згідно з п. 5.1 Договору за користування приміщенням орендар сплачує орендну плату, що є фіксованим платежем, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Пунктом 5.1.1 Договору визначено, що розмір орендної плати за один календарний місяць користування приміщенням складає 14 571,00 грн.

Спір у справі виник у зв'язку з тим, що на думку позивача Договір укладений з порушенням норм законодавства, а тому існують підстави для визнання його недійсним.

Згідно із частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За приписами частин 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Крім того, згідно з п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до п. 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Таким чином, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Як на підставу для визнання недійсним Договору позивач вказує на те, що розмір орендної плати за таким договором є значно заниженою, внаслідок чого ТОВ «НВП «Світло» не матиме прибутку від здавання в оренду власного нерухомого майна.

Згідно ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 115 Цивільного кодексу України товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу, одержаного в результаті його господарської діяльності, а також іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Частина 1 статті 134 Господарського кодексу України унормовує, що суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

За змістом ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.

Як вбачається із матеріалів справи, пунктом 5.1.1 Договору визначено, що розмір орендної плати за один календарний місяць користування приміщенням складає 14 571,00 грн.

Позивач вказує, що встановлений у Договорі розмір орендної плати є нижчим від звичайних (ринкових) цін за оренду подібного майна, що свідчить про недоотримання ТОВ «НВП «Світло» прибутків від здавання спірного нерухомого майна в оренду.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно зі ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

В той же час суд відзначає, що позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів в розумінні приписів ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження факту заниження сторонами розміру орендної плати за оренду приміщення порівняно з ринковими цінами, які існували на момент укладення такого Договору.

Більш того, нормами п. 3 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є свобода договору.

Частинами 2, 3 статті 6 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Відповідно до ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Суд відзначає, що Договір підписаний сторонами без будь-яких зауважень, що з огляду на приписи вказаних норм чинного законодавства України свідчить про погодження сторонами всіх умов, які містяться в такому Договорі.

При цьому, за змістом ч. 1 ст. 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Таким чином, за змістом вказаних норм, сторони є вільними в укладенні договору, в тому числі, в частині встановлення ціни договору, а оскільки для даного виду договору законом не передбачено регулювання уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування розміру орендної плати, ТОВ «НВП «Світло» та ТОВ «Санторіка» правомірно на власний розсуд було визначено оренду плату у розмірі 14 571,00 грн. на місяць.

Посилання позивача в додаткових поясненнях на те, що спірний договір був укладений директором з перевищенням наданих йому повноважень, а також пов'язаними особами внаслідок зловмисної домовленості між ними з метою заволодіння цим майном та доходами відповідача 1, не приймаються судом до уваги, оскільки вказані обставини не були підставою заявленого позову, і під час розгляду даної справи жодних заяв про зміну позовних вимог від позивача не надходило.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.

Отже, відповідно до положень чинного законодавства України, визнання правочину недійсним ставиться в залежність від його відповідності вимогам чинного законодавства та актам органів державної влади.

Позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що Договір суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочином.

Таким чином, позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин з якими положення статей 203, 215 Цивільного кодексу України пов'язують можливість визнання Договору недійсним.

Крім того, згідно з абз. 1 п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач не є стороною правочину, вимогу про недійсність якого ним заявлено.

За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Тобто, заявлення відповідного позову про недійсність правочину має бути зумовлене порушенням прав та законних інтересів особи внаслідок вчинення даного правочину.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою законодавства, яке полягає у наданні особі, що вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб, встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст. 20 Господарського кодексу України.

Таким чином, відповідно до приписів ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України застосування судом будь-якого способу судового захисту вимагає наявності наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).

Тобто, важливою умовою застосування судом певного способу захисту права або інтересу є його належність - встановлення судом тих обставин, що вжиття саме обраного позивачем способу захисту спроможне поновити порушені права особи, що звертається до суду з відповідним позовом.

За змістом п. 2.1 та 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 25.02.2016 р. №4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» господарським судам під час вирішення спорів, що виникають з корпоративних відносин, слід враховувати приписи статті 1 ГПК України та з'ясовувати наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного права або законного інтересу у правовідносинах, на захист яких подано позов, а також питання про наявність чи відсутність факту їх порушення, невизнання або оспорювання. Законом не передбачено права учасника (засновника, акціонера, члена) юридичної особи звертатися до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів цієї особи поза відносинами представництва. Водночас згідно з положеннями статті 16 ЦК України, пункту 4 частини першої статті 12 та статті 167 ГК України незалежно від суб'єктного складу, якщо учасник (засновник, акціонер, член) юридичної особи обґрунтовує позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то він має право подати відповідний позов. Такий спір підвідомчий господарським судам і підлягає вирішенню у загальному порядку.

Статтею 10 Закону України «Про господарські товариства» визначено, що учасники товариства мають право брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим законом; брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди); вийти в установленому порядку з товариства; одержувати інформацію про діяльність товариства; мати інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства.

Відповідно до ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

В той же час, позивачем всупереч приписам ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України не доведено суду в чому саме полягало порушення його прав та/або інтересів, на захист яких був спрямований даний позов.

Твердження позивача про те, що внаслідок укладення спірного Договору були порушені його корпоративні права на отримання дивідендів є необґрунтованими, оскільки позивачем не доведено факту можливості отримання відповідачем 1 орендної плати за передання спірного приміщення в оренду в розмірі більшому, ніж визначено в п. 5.1.1 Договору.

Крім того, за змістом ст. 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

З огляду на викладене, судом не встановлено обставин, з якими чинне законодавство пов'язує можливість визнання Договору недійсними в цілому.

За таких обставин, у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним Договору з визначених у позовні заяві правових підстав необхідно відмовити.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 17.03.2016 р.

Головуючий суддя В.П. Босий

Судді К.І. Головіна

В.І. Пінчук