Рішення № 56568529, 16.03.2016, Апеляційний суд Кіровоградської області

Апеляційний суд Кіровоградської області

№ провадження 22-ц/781/393/16 Головуючий у суді І-ї інстанції Шепетько В. І.

Доповідач Авраменко Т. М.

РІШЕННЯ

Іменем України

16.03.2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області у складі:

головуючої судді Авраменко Т.М.,

суддів: Кіселика С.А., Суржика М.М.,

секретар Гусак А.О.

за участю позивача та її представника

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 16 грудня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання житлового будинку спільним сумісним майном подружжя, поділ спільного майна подружжя, розірвання шлюбу.

Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, колегія суддів,

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2015 року ОСОБА_2 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання житлового будинку спільним сумісним майном подружжя, поділ спільного майна подружжя, розірвання шлюбу.

Зазначала, що з 13 березня по 22 грудня 2011 року перебувала з відповідачем у фактичних шлюбних відносинах, без реєстрації шлюбу. З березня 2011 року проживали у найманій квартирі, а з серпня 2011 року вони проживали в будинку по АДРЕСА_1, який придбали за спільні кошти. Договір купівлі-продажу будинку нотаріально посвідчено 22 листопада 2011 року на ім'я відповідача. 23 грудня 2011 року між ними зареєстровано шлюб.

В червні 2015 року відповідач вигнав її разом з їх малолітнім сином ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, із будинку. Вона з сином вимушена проживати в будинку своєї матері. Будинок невеликий, вона проживає з сином в одній кімнаті.

Вона зареєстрована в спірному будинку з 21 березня 2012 року, однак доступу до будинку не має. Відповідач добровільно визнати за нею право власності на ? частину будинку не бажає. Подружнє життя між сторонами не склалося, з червня 2015 року вони проживають окремо і примирення неможливе.

Просила встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 13 березня по 22 грудня 2011 року, розірвати шлюб між ними, визнати за нею право власності на ? частину будинку по АДРЕСА_1.

Під час судового розгляду позовні вимоги уточнила, просила визнати спільним сумісним майном подружжя житловий будинок з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1, провести поділ будинку, визнавши за нею право власності на ? частину житлового будинку.

Рішенням Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 16 грудня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Суд дійшов висновку, що відповідач не набув у встановленому законом порядку права власності на спірний будинок, а тому відсутні предмет спору та підстави для визнання цього будинку спільним сумісним майном. Судом на підставі наданих сторонами доказів встановлено, що ОСОБА_2 і відповідач ОСОБА_3 проживали однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу в період з 13 березня 2011 року по 22 грудня 2011 року, проте цей факт не підлягає встановленню, оскільки позивач не надала правового обґрунтування наявності у неї суб'єктивного матеріального права на спірний будинок, яке би було порушено та підлягало захисту, тому встановлення цього факту не має для позивачки жодного юридичного наслідку.

В апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду першої інстанції щодо відмови в частині позовних вимог, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Зазначає, що суд дійшов безпідставного висновку, що відповідач не набув права власності не будинок, та не дав належної оцінки нотаріально посвідченому договору купівлі- продажу житлового будинку.

В засіданні апеляційного суду позивач та її представник підтримали доводи апеляційної скарги.

Відповідач та його представник копію апеляційної скарги та судову повістку про виклик до суду отримали під розписку (а.с.194-196), в судове засідання не прибули, причини неявки суду не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи не подавали, представник відповідача подав письмове заперечення, в якому просив відхилити апеляційну скаргу та залишити рішення суду без зміни (а.с.199-200).

Неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи (ч.2 ст.305 ЦПК України).

Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом, а обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд згідно зі ст.214 ЦПК України зобов'язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявних обставин (фактів), яким обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами.

Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду першої інстанції.

Згідно з ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції (ч.1 ст.303 ЦПК України).

Відмовляючи в задоволенні частини позовних вимог суд виходив з того, що відповідач не набув права власності на спірне майно, тому воно не може бути визнано спільним майном сторін та поділено між ними, проте погодитися з таким висновком суду не можна, оскільки він не відповідає фактичним обставинам справи та зроблений судом з порушенням норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Згідно з ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя є шлюб (ч.1 ст.36 СК України).

Разом із тим, згідно зі статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 СК України «Право спільної сумісної власності подружжя».

Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що ст. 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ( ст.60 СК України).

Частки дружини та чоловіка у майні, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч.1 ст.70 ЦК України).

Суд, оцінивши надані сторонами докази, в тому числі пояснення свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, в їх сукупності відповідно до вимог ст.212 ЦПК України, врахувавши визнання самим відповідачем проживання з позивачем у фактичних шлюбних відносинах з вересня 2011 року, правильно встановив фактичні обставини справи, зокрема, щодо проживання позивачки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 однією сім'єю як чоловіка і жінки без шлюбу з 13 березня 2011 року по 22 грудня 2011 року, вони мали спільний побут та вели спільне господарство. Рішення суду в цій частині не оскаржується.

23 грудня 2011 року між сторонами зареєстровано шлюб (а.с.10). 10 липня 2012 року у них народився син ОСОБА_4 (а.с.21).

Також матеріалами справи підтверджується, що в серпні 2011 року саме позивачка ОСОБА_2 оглянула житловий будинок по АДРЕСА_1 та домовилася з ОСОБА_8 про його купівлю за 56000 грн. Сторони разом передали ОСОБА_8 аванс в сумі 16000 грн., з цього часу почали разом проживати в ньому, решта суми повинна бути сплачена під час оформлення документів.

14 жовтня 2011 року ОСОБА_8 отримала в порядку спадкування свідоцтво про право власності на будинок. Сторони у справі разом сплатили залишок суми 40000 грн.

Факт сплати коштів за будинок спільно сторонами підтвердили свідки ОСОБА_5 та продавець будинку ОСОБА_8

22 листопада 2011 року по реєстру №3133 був нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_8 продала , а ОСОБА_3 купив зазначений будинок з належними до нього будівлями (а.с.9).

22 листопада 2011 року здійснено державну реєстрацію цього правочину, що підтверджується Витягом з Державного реєстру правочинів (а.с.11).

Відповідно до п.15 договору купівлі-продажу право власності на майно у покупця виникає з моменту державної реєстрації цього договору.

Таким чином, право власності на будинок у ОСОБА_3 виникло з моменту державної реєстрації договору купівлі-продажу, тобто з 22 листопада 2011 року.

Пункт 15 договору купівлі-продажу повністю узгоджується з нормами матеріального права щодо виникнення права власності на майно, які були чинними на час укладення договору, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (ст.657 ЦК України в редакції до 01 січня 2012 року).

За загальним правилом право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 334 ЦК).

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (частина 3 статті 334 ЦК). Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (ч.4 ст.334 ЦК України в редакції до 01 січня 2012 року).

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ч.1 ст.182 ЦК України).

Крім того, пункт 5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз'яснює, що вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Проте, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК) та з урахуванням положення про дію закону в часі на момент виникнення спірних правовідносин (стаття 5 ЦК).

До державної реєстрації права власності за новим набувачем покупець за договором про відчуження майна, виконаним сторонами, не має права розпоряджатися цим майном, оскільки право власності на нього зберігається за продавцем, проте має право на захист свого володіння на підставі статті 396 ЦК. При цьому слід мати на увазі, що після оплати вартості проданого майна і передання його покупцеві, але до державної реєстрації переходу права власності, продавець також не має права ним розпоряджатися, оскільки це майно є предметом виконаного продавцем зобов'язання, яке виникло з договору про відчуження майна (пункт 1 частини першої статті 346 ЦК), а покупець є його законним володільцем. У разі укладення нового договору про відчуження раніше переданого покупцю майна без розірвання попереднього договору чи визнання судом його недійсним продавець несе відповідальність за його невиконання у виді відшкодування збитків новому покупцеві.

Згідно з частиною 4 статті 334 ЦК (у редакції Закону України від 11 лютого 2010 № 1878-VІ «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та інших законодавчих актів України», який набрав чинності з 01 січня 2012 року) права на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, виникають з дати такої реєстрації відповідно до закону. Державна реєстрація правочинів щодо нерухомості з 01 січня 2012 зазначеним законом скасована.

Відповідно ст.5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції щодо моменту набуття права власності за договором застосував норми матеріального права не ті, які були чинними 22 листопада 2011 року на час укладення нотаріально посвідченого договору та його державної реєстрації, а ті, які набули чинності з 01 січня 2012 року.

Правова позиція Верховного Суду України щодо набуття права власності на житловий будинок відповідно до законодавства, чинного на час придбання будинку, викладена в постанові від 18 грудня 2013 року у справі № 6-137цс13.

Оскільки письмовий договір щодо режиму майна між сторонами не укладався, то колегія суддів приходить до висновку, що спірний житловий будинок придбаний сторонами за час спільного проживання як чоловіка та жінки без шлюбу за спільні кошти, є їх спільною сумісною власністю і частки сторін в цій власності є рівними.

Рішення суду першої інстанції щодо відмови в частині позовних з вимог ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до ч.1 ст. 309 ЦПК України є підставою для його скасування в апеляційному порядку з ухваленням нового рішення про задоволення цієї частини позовних вимог про встановлення факту спільного проживання, про визнання будинку спільним майном та його поділ.

В відповідно до ч.1 і ч.5 ст. 88 ЦПК України пропорційно до задоволеної частини позовних вимог з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сплачений нею судовий збір в сумі 974 грн. 40 коп. ( 243.6 +243.60+ 487.20 а.с. 2.3,127 а).

Рішення суду в частині розірвання шлюбу не оскаржується.

На підставі викладеного, керуючись п.2 ч.1 ст.307, ч.1 ст.309, ч.2 ст.314, ст.316 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити .

Скасувати рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 16 грудня 2015 року в частині відмови в позові про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання житлового будинку спільним сумісним майном подружжя, поділ спільного майна подружжя.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання житлового будинку спільним сумісним майном подружжя, поділ спільного майна подружжя задовольнити .

Встановити факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу з 13 березня 2011 року по 22 грудня 2011 року.

Визнати спільним сумісним майном ОСОБА_2 та ОСОБА_3 житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1.

В порядку поділу спільного майна визнати право власності за ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, на ? частку житлового будинку з належною частиною надвірних будівель, що знаходиться в АДРЕСА_1; за ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, на ? частку житлового будинку з належною частиною надвірних будівель, що знаходиться в АДРЕСА_1.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 974 грн. 40 коп.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуюча суддя Т.М.Авраменко

Судді: С.А.Кіселик

М.М.Суржик