Ухвала суду № 56553130, 17.03.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 березня 2016 року м. Київ К/9991/61498/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Карася О.В. (головуючого), Рибченка А.О., Шипуліної Т.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Запоріжжі Державної податкової служби на постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 18.07.2011 та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26.04.2012 по справі № 2а-0870/4895/11

за позовом Підприємства з іноземними інвестиціями у формі Закритого акціонерного товариства «Запорізький залізорудний комбінат»

до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Запоріжжі

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення ,-

В С Т А Н О В И В:

У червні 2011 року Товариством до суду заявлений позов про визнання неправомірними дій контролюючого органу в частині визнання актом перевірки правочинів нікчемними, а також визнання нечинним та скасування податкового повідомлення-рішення від 31.05.2011 №0000240801, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з податку на додану вартість (далі - ПДВ) за основним платежем на суму 653 495,00 грн. та штрафними (фінансовими) санкціями на суму 1,00 грн.

Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 18.07.2011, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26.04.2012, позов задоволено частково, скасовано оскаржуване податкове повідомлення-рішення, в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із судовими рішеннями, відповідач до Вищого адміністративного суду України подав касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

У поданих запереченнях на скаргу позивач просить її відхилити з мотивів необґрунтованості.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді, перевіривши повноту встановлених обставин справи та правильність їх юридичної оцінки судами, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Судами першої і апеляційної інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що Державною податковою інспекцією проведена документальна позапланова невиїзна перевірка позивача за період з 01.02.2011 по 28.02.2011 з питань правових відносин з постачальниками товарів (послуг): ТОВ «Компсі Інтертрейдінг», ТОВ «Техмашгруп», ТОВ «ДНК-ГРУП», ПП «Позітрон», ПП «НДФ «Оптимальні Технології», за результатами якої складено акт від 23.05.2011 № 270/08-01/00191218 та прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення.

Відповідно до висновків викладених в акті перевірки позивачем порушено вимоги п. 1.3 ст. 1, пп. 7.4.1 п. 7.4, пп. 7.7.1 п. 7.7 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 №168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (далі - Закон України №168/97-ВР); п. 198.1, п. 198.3 ст. 198, п. 200.1, п. 200.2 ст. 200 Податкового кодексу України; внаслідок чого позивачем завищено суму податкового кредиту на суму 653 495,10 грн.

Висновок фахівців контролюючого органу про порушення позивачем вимог податкового законодавства ґрунтується на тому, що фінансово - господарські взаємовідносини позивача з контрагентами (ТОВ «Компсі Інтертрейдінг», ТОВ «Техмашгруп», ТОВ «ДНК-ГРУП», ПП «Позітрон», ПП «НДФ «Оптимальні Технології») спрямовані на штучне формування податкової вигоди, так як згідно Системи співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту з ПДВ у розрізі контрагентів, останні не сплачують податку до бюджету. Вищезазначене також свідчить про порушення позивачем ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, а отже укладені договори між позивачем та контрагентами не мають реального характеру, є нікчемними та не породжують правових наслідків, зокрема, і щодо формування податкового кредиту.

Зазначені висновки покладені в основу основних мотивів касаційної скарги.

Згідно з п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Водночас ст. 1 Закону України від 16.07.1999 № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Згідно з пп. 7.2.8 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» платники податку зобов'язані вести окремий облік операцій з поставки та придбання товарів (послуг), які підлягають оподаткуванню цим податком. Зведені результати такого обліку відображаються у податкових деклараціях, форма і порядок заповнення яких визначаються відповідно до закону. Платник податку веде реєстр отриманих та виданих податкових накладних у документальному або електронному вигляді за його вибором, у якому зазначаються порядковий номер податкової накладної, дата її виписки (отримання), загальна сума та сума нарахованого податку, а також реєстраційний номер платника податку продавця, який надав податкову накладну такому платнику податку. За наявності оригіналу податкової накладної не включення її до зазначеного реєстру не є підставою для відмови у зарахуванні суми податку, визначеної у такій податковій накладній, до складу податкового кредиту такого платника податку. В акті перевірки не зафіксовано порушень з боку позивача наведених положень п. 7.2.8 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

А відповідно до положень пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону 168/97-ВР покупець має право відобразити сплачені суми податку у податковому кредиті за умови використання отриманих товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності.

Згідно з пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97ВР не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

За змістом положень п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з п. 201.11 ст. 201 цього Кодексу).

Аналізуючи зазначені вище норми та фактичні обставини справи суд касаційної інстанції приходить до висновку, що податкове законодавство не ставить в залежність право позивача на формування податкового кредиту з ПДВ від встановлення факту сплати контрагентами податку до бюджету по всьому ланцюгу постачальників - від виробника до особи, що заявила своє право на відшкодування ПДВ.

Таким чином, факт сплати чи не сплати контрагентами податку до бюджету, як і декларування чи недекларування податкових зобов'язань не впливає на право позивача (покупця) на віднесення до складу податкового кредиту сплаченого ПДВ постачальникам товару та заявлення в подальшому до бюджетного відшкодування від'ємного значення з ПДВ з наступним його отриманням.

Крім того, колегія суддів зазначає, що позивач, як платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність за порушення контрагентами правил здійснення господарської діяльності та/або податкової дисципліни, у тому числі і щодо декларування чи слати податкових зобов'язань У разі якщо контрагентами були допущені порушення норм податкового чи норм іншого законодавства то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цих осіб.

Також, у ході розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій було досліджено первинні документи, надані позивачем на підтвердження правомірності формування податкового кредиту з ПДВ, та встановлено реальне виконання договорів поставки, укладених з контрагентами.

Доводи відповідача про нікчемність укладених договорів між позивачем та його контрагентами, судами першої та апеляційної інстанцій правомірно не прийнято до уваги, оскільки наявність чи відсутність певних обставин встановлюється на підставі будь-яких фактичних даних, що мають значення для справи, та які є доказами у розумінні ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України та відповідають висунутим процесуальним законом критеріям належності, допустимості та достовірності таких доказів, а тому, за обставин, які склалися у даній справі, визначенню правочинів як таких, що є нікчемними, повинен передувати або вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили, або рішення суду про визнання правочину недійсним.

Проте, всупереч вимогам ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідачем належних та допустимих доказів суду надано не було.

Таким чином, платник податків належними та допустимими доказами, оцінка яких зроблена судами з дотриманням норм ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, спростував доводи податкового органу щодо вчинення ним податкового правопорушення.

З огляду на зазначене у суду відсутні правові підстави для висновку про законність оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Отже, в межах касаційної скарги порушень судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено, правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Запоріжжі Державної податкової служби відхилити.

Постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 18.07.2011 та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26.04.2012 по справі №2а-0870/4895/11 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Карась

Судді А.О. Рибченко

Т.М. Шипуліна