Ухвала суду № 56539013, 14.03.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №471/1403/14-ц 14.03.2016 14.03.2016 14.03.2016

Провадження №22-ц/784/434/16

Справа №471/1403/14-ц Головуючий по першої інстанції Скарницька І.Б.

Провадження №22-ц/784/434/16 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Категорія 27

УХВАЛА

Іменем України

14 березня 2016 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого - Серебрякової Т.В.,

суддів: Лисенка П.П., Самчишиної Н.В.,

із секретарем судового засідання Лівшенко О.С.,

за участі: представника позивача - Ремешевського Є.А.,

представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_3 рішення Братського районного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року, ухвалене у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсними заяви позичальника, умов та правил надання банківських послуг,

УСТАНОВИЛА:

У жовтні 2014 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») пред'явило позов до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 07 грудня 2007 року між Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», і ОСОБА_3 укладено договір без номеру, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 15 000 грн. 00 коп. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, зі сплатою відсотків за його користування в розмірі 34.8 % річних на суму залишку заборгованості за користування кредитом.

Посилаючись на вказані обставини, а також на те, що ОСОБА_3 виконує свої зобов'язання за договором про надання банківських послуг неналежним чином, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка станом на 30 вересня 2014 року складає 22 212 грн. 88 коп., з яких: 14 585 грн. 23 коп. - заборгованість за кредитом, 5 893 грн. 70 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом, 200 грн. - заборгованість з пені і комісії, 500 грн. - штраф (фіксована частина), 1 033 грн. 95 коп. - штраф (процентна складова), позивач просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

10 грудня 2014 року ОСОБА_3 пред'явила зустрічний позов до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсними заяви позичальника, умов та правил надання банківських послуг, посилаючись на те, що заява позичальника підписана представником банку, повноваження якого не визначено, а умови та правила надання банківських послуг не було підписано нею (том 1 а.с.70-73).

Ухвалою Братського районного суду Миколаївської області від 16 грудня 2014 року вищевказані позови об'єднані в одне провадження (том 1 а.с.75).

Рішенням Братського районного суду Миколаївської області від 28 січня 2015 року в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено, а зустрічний позов ОСОБА_3 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсними заяви позичальника від 07 грудня 2007 року та умов і правил надання банківських послуг задоволено. Визнано недійсними: заяву позичальника №NKXRRX01680294 від 07 грудня 2007 року, укладену між ОСОБА_3 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», та умови і правила надання банківських послуг до даної заяви позичальника. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» судовий збір в розмірі 243 грн. 60 коп. на користь держави (том 1 а.с.87-88).

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 07 квітня 2015 року рішення Братського районного суду Миколаївської області від 28 січня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 20 678 грн. 93 коп. заборгованості за кредитним договором щодо отримання кредитного ліміту на платіжну картку, у тому числі: 14 585 грн. 23 коп. - заборгованість за кредитом, 5 893 грн. 70 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитними коштами, 200 грн. - комісія, а також 206 грн. 78 коп. судового збору. В позові ОСОБА_3 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсними заяви позичальника, умов та правил надання банківських послуг відмовлено (том 1 а.с.163-166).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року рішення Братського районного суду Миколаївської області від 28 січня 2015 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 07 квітня 2015 року скасовані, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (том 1 а.с.207 - 210).

Наступним рішенням Братського районного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 07 грудня 2007 року в сумі 20 678 грн. 93 коп., з яких: 14 585 грн. 23 коп. - заборгованість за кредитом; 5 893 грн. 70 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитними коштами, 200 грн. - заборгованість по пені.

В позові ОСОБА_3 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсними заяви позичальника, умов та правил надання банківських послуг відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат у справі.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рішення суду в частині визначення складових заборгованості за кредитним договором та їх розміру не є предметом перевірки на його законність і обґрунтованість в апеляційному порядку згідно з правилами ч.1 ст.303 ЦПК України.

Перевіривши правильність рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав доведеним факт невиконаних грошових зобов'язань за кредитним договором боржником, розмір заборгованості та підстави відповідальності, що є підставою для стягнення заборгованості з позичальника.

Колегія суддів погоджується з таким висновком районного суду, з огляду на наступне.

За ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Договір, в тому числі і договір кредиту, є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.

В силу ст.ст.509,525-526,598,610,611,622 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості і виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Сторони по зобов'язанню повинні сприяти одна одній у належному його виконанні, а у разі виникнення труднощів у однієї із сторін - всіляко сприяти зменшенню збитків.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зобов'язання припиняється повністю або частково на підставах, встановлених договором або законом.

Особа, яка порушила зобов'язання (не виконала його, або виконала з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання) повинна нести негативні наслідки такої поведінки, а саме, сплатити неустойку і відшкодувати збитки.

При цьому, сторона не звільняється від виконання зобов'язання в натурі.

Зазначене у повній мірі стосується і кредитних зобов'язань, які не виконані належним чином.

Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення щодо договору позики, якщо інше не встановлено законом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором.

За правилам ч.1 ст.1049 і ст.1050 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві кредит у строк та порядок, що встановлені договором.

В разі несвоєчасного повернення коштів він не звільняється від обов'язку виконання зобов'язання, при цьому кредитодавець має право вимагати від позичальника достроково повернути всю суму кредиту та внести інші платежі, передбачені договором.

Відповідно до положень ст.204 ЦК України, якою встановлена презумпція правомірності правочину, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

З матеріалів справи убачається та районним судом встановлено, що 07 грудня 2007 року відповідачем ОСОБА_3 було подано до відділення ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є позивач, підписана нею особисто заява позичальника №NKXRRX01680294, зі змісту якої слідує, що вона містить дві умови кредитування.

У першій умові кредитування визначається про надання банком ОСОБА_3 споживчого кредиту у сумі 1 854 грн. строком на 12 місяців з 07 грудня 2007 року по 07 грудня 2008 року на придбання товару.

Відповідно до другої умови кредитування, ОСОБА_3 отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку.

Заява позичальника містить зазначення про те, що позичальник ознайомлений та згодний з Умовами і Правилами надання банківських послуг та Тарифами, які складають разом з Пам'яткою клієнта договір про надання банківських послуг (том 1 а.с.9).

Звертаючись до суду із позовом, позивач просив про стягнення заборгованості, яка виникла у позичальника з повернення кредитних коштів, отриманих лише за допомогою платіжної картки.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач виходив із того, що позивач звернувся до суду з даним позовом з порушенням строків для звернення.

При вирішенні спору, колегія суддів виходить з того, що підписання ОСОБА_3 07 грудня 2007 року заяви позичальника та довідки про умови кредитування з використанням кредитної картки «Універсальна, 30 днів пільгового періоду», свідчить про укладення між сторонами 07 грудня 2007 року у простій письмовій формі договору без номеру, відповідно до якого банк передав відповідачу кредитні кошти у вигляді кредитного ліміту на платіжну картку «Універсальна» зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 36 % на рік (3% на місяць) на суму залишку заборгованості за кредитом.

При цьому, така форма договору відповідає положенням ст.207 ЦК України.

Відповідно до розрахунку заборгованості (том 1 а.с.6-8,140-143), витягу з особового рахунку позичальника (том 1 а.с.63-65), початковий розмір кредитного ліміту встановлювався відповідачу в розмірі 500 грн. 00 коп. В подальшому розмір кредитного ліміту неодноразово підвищувався і з 11 серпня 2013 року був встановлений в розмірі 15 000 грн. 00 коп.

Також було змінено і процентну ставку за користування кредитними коштами: з 01 січня 2013 року - 30% на рік, а з 01 вересня 2014 року - 34,8% на рік.

Позичальник неналежним чином виконував свої зобов'язання за вищевказаним договором та станом на 30 вересня 2014 року утворилась заборгованість за договором в загальному розмірі 22 212 грн. 88 коп., яка складається з: 14 585 грн.23 коп. - заборгованість за кредитним договором; 5 893 грн. 70 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом, 200 грн. - заборгованість по пені, а також штраф у розмірі 500 грн. (фіксована частина) і 1 033 грн. 95 коп. (процентна ставка).

Отже, проводячи оцінку поданих сторонами доказів, суд першої інстанції, з урахуванням мети правочину, відносин між сторонами, поведінки сторін та обставин, що мають значення, правильно вважав, що між сторонами був укладений договір про надання банківських послуг, що свідчить про наявність між сторонами кредитних правовідносин, а тому виходячи із факту порушення позичальником зобов'язань по вказаному договору, дійшов вірного висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог банку.

Твердження відповідача щодо неналежності наданих розрахунків позивача та виписки з особового рахунку позичальника про рух коштів, що підтверджують розмір заборгованості, з огляду на те, що вони підписані тільки представником банком, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки представник є повноваженою особою банку, яка надає відповідні докази.

Окрім того, відповідно до ст.57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

За ст.58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст.59 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За правилами ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Так, на підтвердження існуючої заборгованості за договором про надання банківських послуг позивач надав розрахунок заборгованості станом на 30 вересня 2014 року, в якому зазначено загальний розмір заборгованості та її складових (вказаний розрахунок відповідачем не спростований та не наданий останнім інший).

Також позивач надав виписку з особового рахунку позичальника за період з 01 грудня 2007 року по 30 листопада 2014 року, яка є первинним банківським документом та містить відомості про суму здійснених клієнтом платежів. Вказана виписка була досліджена судом першої інстанції та з якої було встановлено, що позичальником несвоєчасно та не в повному обсязі проводилась оплата заборгованості за вказаним договором шляхом здійснення періодичних платежів, а грошові кошти, які надходили від нього розподілялися позивачем саме на погашення заборгованості за договором (том 1 а.с.6-8, 63-65).

Щодо вимоги відповідача про застосування позовної давності, то колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч.4 ст.267 ЦК України).

Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності - загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Спеціальна позовна давність встановлена законом для окремих видів вимог. Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - п.1 ч.2 ст. 258 ЦК України.

Нормою ч.3 ст.267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення ч.3 ст.267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь - якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.

Тобто цією нормою встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі.

Відповідно до вимог ст.253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново (ч.ч. 1,3 ст.264 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Статтею 266 ЦК України передбачено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.

Згідно підписаної відповідачем 07 грудня 2007 року довідки про умови кредитування був визначний наступний порядок погашення заборгованості: розмір щомісячних платежів становить 7% від залишку заборгованості, але не менше 50 грн., які мають бути внесені до 25 числа місця, наступного за звітним (том 1 а.с.137).

Представником відповідача подано заяву про застосування наслідків пропуску позовної давності (том 2 а.с.35-37).

З матеріалів справи убачається, що крім основної картки, отриманої при укладанні договору, ОСОБА_3 було видано додаткові платіжні картки, які спрямовані на обслуговування єдиного рахунку позичальника, що підтверджується витягом із програмного комплексу позивача, а також не суперечить Положенню про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використання (у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин).

З вищевказаного витягу із програмного комплексу також убачається, що строк дії отриманої 07 грудня 2007 р. платіжної картки - травень 2009 року, а останньої з отриманих позичальником платіжної картки - липень 2017 року.

З витягу з особового рахунку позичальника ОСОБА_3 та розрахунку заборгованості за договором слідує, що починаючи з грудня 2007 року позичальник використовувала кредитні кошти за допомогою платіжних карток, проводила також часткове погашення заборгованості, а останнє погашення було нею здійснено 23 липня 2014 року.

Враховуючи те, що позивач звернувся до суду із позовом до відповідача у жовтні 2014 року строк позовної давності, про застосування якого заявив представник відповідача, позивачем не пропущений, а тому підстав для відмови у позові з цих підстав не має.

Щодо вирішення зустрічного позову ОСОБА_3, то з висновком районного суду колегія суддів погоджується.

В силу ст.ст.3,4 ЦПК України, ст.15 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у спосіб, передбачений законом.

Способи захисту цивільних прав визначені у ст.16 ЦК України.

Звертаючись із зустрічним позовом, ОСОБА_3 просила визнати недійсними заяву позичальника від 07 грудня 2007 року, посилаючись на те, що така заява підписана працівником позивача, повноваження якого не зазначено, а Умови та правила надання банківських послуг є недійсними через відсутність підпису позичальника.

Втім, законом не передбачено такого способу захисту прав як визнання недійсним заяви позичальника, тому відсутні правові підстави для задоволення таких вимог, оскільки відповідачем обрано не передбачений законом спосіб захисту.

Не підлягають задоволенню вимоги і про визнання недійсними Умов та правила надання банківських послуг через відсутність на них підпису позичальника, оскільки діючим законодавством не передбачено підписання такого локального нормативно - правового акту позичальником.

До того ж, ОСОБА_3 не доведено, що відсутність у заяві посилання на повноваження представника банка та не підписання нею Умов та правил надання банківських послуг, якимось чином порушує її права як позичальника.

З інших підстав відповідач судове рішення не оскаржувала, а суд не може вийти за межі доводів апеляційної скарги, оскільки під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність та обгрунтованність рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ст.ст.11,303 ЦПК України).

Оскільки, суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, то судове рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга в силу ч.1 ст.308 ЦПК України підлягає відхиленню.

Керуючись ст.ст.303,308,315 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - відхилити, а рішення Братського районного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: Т.В. Серебрякова

Судді: П.П. Лисенко

Н.В. Самчишина