Ухвала суду № 56437366, 10.03.2016, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

ЄУН 317/2553/15Головуючий у 1-й інстанції Яркіна С.В.№22-ц/778/894/16Суддя-доповідач Гончар М.С.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі

головуючого судді Гончар М.С.

суддів Стрелець Л.Г., Каракуші К.В.

при секретарі Путій Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Степненського комунального дошкільного навчального закладу (ясла-садочок) «Сонечко» на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 10 грудня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Степненського комунального дошкільного навчального закладу (ясла-садочок) «Сонечко» (надалі - СКДНЗ «Сонечко»), Степненської сільської ради Запорізького району Запорізької області про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, порушення термінів розрахунку при звільнені (невиплати матеріальної допомоги на оздоровлення), стягнення матеріальної та моральної шкоди

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2 звернулась до суду із вищезазначеним позовом, в якому просила про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, порушення термінів розрахунку при звільнені (невиплати матеріальної допомоги на оздоровлення), стягнення матеріальної та моральної шкоди.

В обґрунтування свого позову позивач зазначала, що є інвалідом ІІ групи загального захворювання (цукровий діабет), з 03.10.2011 року працювала на посаді завідуючого господарством у СКДНЗ «Сонечко» на 0,5 ставки.

За чає роботи і до березня 2015 року нарікань стосовно неналежного виконання нею посадових обов'язків не було. До дисциплінарної відповідальності не притягувалась.

Згідно із вказівками відповідача в особі завідуючої СКДНЗ «Сонечко» ОСОБА_4, крім роботи завгоспа, вона виконувала на безоплатній основі обов'язки комірника.

Починаючи з березня 2015 року, відповідач в особі завідуючої СКДНЗ «Сонечко» ОСОБА_4 почала ініціювати перевірки її роботи депутатами Степненської сільської ради.

Голова Степненської сільської ради ОСОБА_5 разом з секретарем сільської ради ОСОБА_6 з квітня 2015 року, відвідуючи позивача на робочому місця або запрошуючи у сільську раду, погрожували їй та вимагали, щоб вона звільнилась за власним бажанням.

Підстави такої поведінки їй невідомі, однак у подальшому з'ясувалось, що завідуюча СКДНЗ «Сонечко» бажала прийняти па посаду, яку вона (позивач) займала дружину свого рідного брата, що й зробила 18.08.2015 року.

З 15.04.2015 року і до початку травня вона (позивач) перебувала у щорічній відпустці. Всім працівникам закладу при наданні відпустки у 2015 році, виплачували матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Однак, їй не виплатили. При звільненні 02.07.2015 року їй її також не виплатили, що вона вважає порушенням вимог ст. 116 КЗпП України.

20.07.2015 року завідуюча СКДНЗ «Сонечко» на машині сільської ради відвезла її до заступника голови Запорізької районної адміністрації ОСОБА_7, який у своєму кабінеті почав вимагати, щоб ОСОБА_2 звільнилася за власним бажанням, погрожував, якщо вона сама не напише заяви про звільнення, нею буде займатись прокуратура.

21.07.2015 року тільки вона прийшла на роботу, завідуюча почала вимагати, щоб ОСОБА_2 написала заяву на звільнення за власним бажанням, казала їй, що питання її звільнення на контролі у райдержадміністрації. Вона зазначала, що розхвилювалась, у неї піднявся цукор у крові та їй стало погано і вона не витримала такого тиску та під диктовку завідуючої написала заяву про звільнення за власним бажанням з 22.07.2015 року. Поважної причини звільнення вона не зазначила, тому що в неї такої не було.

Ввечері вона ознайомилась із змістом ст. 38 КЗпП України та зранку 22.07.2015 року подала відповідачу заяву про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням. На зазначеній заяві завідуюча написала «не згодна» та розписалась.

Вона продовжувала виконувати свої функціональні обов'язки, а через деякий час завідуюча запросила її до свого кабінету для ознайомлення з наказом про звільнення від 21.07.2015 року № 24-к.

Таким чином, вона вважає, що її звільнили незаконно, у зв'язку з чим погіршився стан її здоров'я та вона понесла матеріальні витрати у розмірі 635,44 грн., які втратила на лікування у зв'язку із загостренням її хронічної хвороби та терміновим госпітулюванням, які просила суд стягнути з відповідачів та моральну шкоду, яку вона оцінює у розмірі 6 800,00 грн., яку вона просила стягнути з Степненської сільської ради. Моральну шкоду обґрунтовувала погіршенням стану здоров'я та вимушеним позаплановим лікуванням.

Крім того, позивач вважала, що втратила заробітну плату за час вимушеного прогулу, яка складає 4 513, 41 грн., та при звільнені не отримала допомогу на оздоровлення, яка складає 680,00 грн., які вона просила стягнути з Степненської сільської ради Запорізького району Запорізької області.

Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 10 грудня 2015 року позовні вимоги позивача у цій справі задоволено частково.

Визнано наказ СКДНЗ «Сонечко» Запорізького району Запорізької області «Про звільнення завгоспа ОСОБА_2» від 21.07.2015 р. № 24-к незаконним.

Скасовано наказ СКДНЗ «Сонечко» Запорізького району Запорізької області «Про звільнення завгоспа ОСОБА_2» від 21.07.2015 р. № 24-к.

Зобов'язано СКДНЗ «Сонечко» Запорізького району Запорізької області поновити ОСОБА_2 на роботі з 23.07.2015 року на посаді заступника господарства.

Стягнуто із Степненської сільської ради Запорізького району Запорізької області на користь ОСОБА_2 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 23.07.2015 року по 10.12.2015 року у сумі 4 513,41 грн., моральну шкоду у сумі 1000,00 грн., матеріальну шкоду у сумі 335,43 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Стягнуто із Степненської сільської ради Запорізького району Запорізької області в дохід держави судовий збір у розмірі 243,60 грн.

Позивач ОСОБА_2 та відповідач Степненська сільська рада Запорізького району Запорізької області із зазначеним рішенням суду першої інстанції погодились, останнє в апеляційному порядку не оскаржували.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, відповідач СКДНЗ «Сонечко» у своїй апеляційній скарзі просив рішення суду першої інстанції скасувати (фактично в частині задоволення позовних вимог позивача) та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивача відмовити у повному обсязі.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відповідача було відкрито (а.с.177), справу призначено до апеляційного розгляду (а.с.179).

Позивач ОСОБА_2 подала апеляційному суду письмові заперечення на вищезазначену апеляційну скаргу відповідача (а.с.184-185).

Розгляд цієї справи, призначений апеляційним судом на 18 лютого 2016 року, був відкладений (а.с.188) в порядку задоволення клопотання відповідача СКДНЗ «Сонечко» Запорізького району Запорізької області (а.с.186-187).

У судове засідання 10 березня 2016 року належним чином повідомлені про час та місце розгляду цієї справи апеляційним судом (а.с. 191-192) представники відповідачів повторно не з'явились, відповідачі не повідомили апеляційний суд про причини неявки своїх представників, клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавали.

При вищевикладених обставинах, колегія суддів визнала неповажною причини неявки у дане судове засідання представників відповідачів - СКДНЗ «Сонечко» і Степненської сільської ради Запорізького району Запорізької області та ухвалила розглядати дану справу у даному судовому засіданні за відсутністю останніх за присутністю позивача ОСОБА_2 і представника останньої за довіреністю (а.с. 30) ОСОБА_8

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та представника останньої, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга відповідача СКДНЗ «Сонечко» не підлягає задоволенню з наступних підстав.

В силу вимог ст. 303 ч. 1 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді в першій інстанції.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, апеляційний суд має право її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ст. 308 ЦПК апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено, що суд першої інстанції, задовольняючи позов позивача у цій справі частково, керувався ст.ст. 22, 623 ЦК України, ст. ст. 7, 10-11, 60, 209, 212-215, 218 ЦПК України та виходив із обґрунтованості та доказаності позовних вимог позивача у цій справі в частині їх задоволення.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки основані на доказах, поданих сторонами, які оцінені судом у відповідності до вимог ст. 212 ЦПК України, до встановлених правовідносин вірно застосовані норми матеріального права, відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи.

Так, судом першої інстанції було правильно встановлено, що 21 липня 2015 року ОСОБА_2 подано заяву про звільнення її за власним бажанням з 22 липня 2015 року.

Зазначена заява зареєстрована в журналі реєстрації заяв СКДНЗ «Сонечко» під № 79.1 від 21 липня 2015 року.

В цей же день, тобто 21 липня 2015 року видано наказ № 24-к про звільнення ОСОБА_2 за власним бажанням відповідно до ст. 38 КЗпП України з 22 липня 2015 року. На зворотній частині зазначеного наказу ОСОБА_2 зазначила «не згодна», однак дата ознайомлення з наказом відсутня.

Відповідно до ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Виходячи зі змісту цієї статті, працівникові дається безумовне право на відкликання поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку встановленого ст. 38 КЗпП України.

Розглядаючи справу, судом першої інстанції було правильно встановлено, що ОСОБА_2 в останній день роботи, тобто 22 липня 2015 року скористалась своїм правом про відкликання своєї заяви про звільнення, однак заява своєчасно зареєстрована не була і ОСОБА_2 звільнена з роботи.

Суд першої інстанції правильно не прийняв до уваги пояснення свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10, які пояснили, що 22 липня 2015 року ОСОБА_2 не було на роботі, тому як вони спростовуються наказом про звільнення з 22 липня 2015 року, тобто це є останнім днем роботи позивача.

Твердження представника відповідача про те, що заява ОСОБА_2 про відкликання її заяви про звільнення подана 03 серпня 2015 року, про що свідчить книга реєстрації заяв в якій зазначена заява зареєстрована під номером 85 (а.с. 76) спростовується матеріалами перевірки Відділу освіти молоді та спорту Запорізької районної державної адміністрації проведеною за скаргою ОСОБА_2, поданою на наступний день після звільнення, тобто 23 липня 2015 року.

В зазначеній скарзі ОСОБА_2 зазначала, що завідуюча дитячим садком ОСОБА_4 не реагувала на її заяви, не реєструвала їх належним чином, в тому числі і заяву про анулювання заяви про звільнення, на якій тільки поставила резолюцію «не згодна» без зазначення дати та належної реєстрації. За результатами перевірки скарги ОСОБА_2 наказом № 156 від 21 серпня 2015 року начальника відділу освіти, молоді та спорту Запорізької РДА Запорізької області ОСОБА_4 притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани за зазначене порушення.

Опитана у судовому засіданні начальник відділу ОСОБА_11 підтвердила, що дійсно за фактами, зазначеними в скарзі ОСОБА_2 була проведена перевірка, ці факти знайшли своє підтвердження, в письмових поясненнях з приводу скарги ОСОБА_4 зазначала, що дійсно 22 липня 2015 року завгосп ОСОБА_2 прийшла до неї з заявою про анулювання заяви про звільнення за власним бажанням від 21 липня 2015 року, однак вона цю заяву не підписала.

Надані під час судових дебатів пояснення представника відповідача ОСОБА_12 про те, що завгосп дійсно приходила із зазначеною заявою 22 липня 2015 року, однак вже після закінчення робочого часу, ніякими доказами не підтверджено.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

На підставі викладеного, суд першої інстанції правильно вважав, що в цій частині позов ОСОБА_2 підлягає задоволенню та наказ про звільнення СКДНЗ (ясла-садок) «Сонечко» Запорізького району Запорізької області «Про звільнення завгоспа ОСОБА_2» від 21 липня 2015 року № 24-к є незаконним та підлягає скасуванню.

У зв'язку з викладеним також суд першої інстанції правильно вважав, що підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу з 23 липня 2015 року по час ухвалення рішення, а саме 10 грудня 2015 року.

Суд першої інстанції правильно прийняв до уваги наданий позивачем розрахунок середньої заробітної плати, тому як ця сума підрахована на підставі даних, зазначений у формі ОК -5 «Індивідуальні відомості про застраховану особу» управління Пенсійного фонду України в Запорізькому районі Запорізької області, заперечень з приводу розрахунку відповідачами надано не було. У зв'язку з чим, суд першої інстанції правильно вважав за необхідне стягнути зі Степнянської сільської ради Запорізького району Запорізької області заробітну плату за час вимушеного прогулу у сумі 4 513,41 грн.

Розглядаючи вимоги щодо стягнення матеріальної шкоди, завданої позивачу під час вимушеного лікування та моральній шкоді, суд першої інстанції правильно вважав що ці вимоги підлягають частковому задоволенню виходячи з наступного.

Так, судом першої інстанції було правильно встановлено, що дійсно ОСОБА_2 перебувала на стаціонарному лікуванні з 24 липня 2015 року по 31 липня 2015 року, про що свідчить копія лікарняного листа та виписний епікриз з КУ «ОК Ендокриндиспансер».

Судом першої інстанції правильно були прийняті до уваги надані чеки на витрати по лікуванню на суму 335,43 грн., які підлягають стягненню зі Степнянської сільської ради Запорізького району Запорізької області, при цьому суд першої інстанції правильно не врахував надану позивачем квитанцію на 300,00 грн., тому як вона сплачена приватному підприємству ОСОБА_13, а не лікувальному закладу, де вона проходила лікування.

Окрім того, суд першої інстанції правильно вважав, що позивачу дійсно завдана моральна шкода, яка полягала у переживаннях з приводу незаконного звільнення та загостренням у зв'язку з тим хронічної хвороби, що потребувало стаціонарного лікування.

При визначенні моральної шкоди, суд першої інстанції правильно виходив з положень ст.23 ЦК України та роз'яснень п. 16 постанови №4 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року згідно із якою, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

З урахуванням викладеного, виходячи з принципу розумності та справедливості, суд першої інстанції правильно визначив розмір завданої позивачеві моральної шкоди у розмірі 1 000,00 грн., яка підлягає стягненню зі Степнянської сільської ради Запорізького району Запорізької області.

Разом із тим, суд першої інстанції правильно вважав, що позовні вимоги позивача в частині стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Постановою КМУ від 30 серпня 2002 року № 1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» в п. 4 встановлює зокрема, надати право керівникам місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, при яких створені централізовані бухгалтерії, керівникам бюджетних установ, закладів та організацій в межах фонду заробітної плати, затвердженого в кошторисах доходів і видатків: надавати працівникам матеріальну допомогу, в тому числі на оздоровлення, в сумі не більше ніж один посадовий оклад на рік, крім матеріальної допомоги на поховання.

Тобто, виходячи з приписів даного пункту, це право, а не обов'язок керівника, за наявності відповідних коштів, призначити працівнику матеріальну допомогу на оздоровлення. Якщо відсутня така фінансова можливість матеріальна допомога не виплачується взагалі або виплачується не всім працівникам, тому в цій частині позовних вимог позивача суд першої інстанції правильно вважав, що останні задоволенню не підлягають.

Доводи апеляційної скарги СКДНЗ «Сонечко» є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а лише відображають позицію відповідача, висловлену ним у запереченнях проти позову позивача у цій справі та яку він та його представник вважають такою, що є єдино вірною та єдино можливою.

Незаконним звільненням безумовно позивачеві було завдано моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню в силу вимог ст. 237-1 КЗпП України.

Так, за змістом ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ч. 3 ЦПК України).

Підстави для звільнення відповідача СКДНЗ «Сонечко» від доказування, передбачені ст. 61 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Відповідачі, у тому числі СКДНЗ «Сонечко», не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування своїх заперечень на позов позивача у цій справі щодо моральної шкоди позивача, зокрема в частині 1000,00 грн., який був визначений судом першої інстанції для відшкодування відповідачем у цій справі з урахуванням вимог справедливості та розумності.

Дійсно позивач є інвалідом, хворіє на цукровий діабет. Проте, це не виключає, що саме моральні страждання позивача, пов'язані із незаконним звільненням її із СКДНЗ «Сонечко» призвели до загострення цієї хворои у період з 24 липня 2015 року по 31 липня 2015 року, що потребувало стаціонарного лікування, понесення майнових затрат (витрат на лікування у розмірі 335,43 грн.), втрати нормальних життєвих зв'язків, що вимагало від позивача додаткових зусиль для організації свого життя.

Доводами апеляційної скарги СКДНЗ «Сонечко» не спростовуються фактичні обставини цієї справи, встановлені судом першої інстанції, які свідчать про незаконність вищезазначеного наказу про звільнення позивача з роботи з 22 липня 2015 року.

Доказами, наявними у матеріалах цієї справи, на час ухвалення судом першої інстанції у цій справі оскаржуємого рішення, не спростовано факт притягнення начальника відділу освіти, молоді та спорту Запорізької РДА Запорізької області ОСОБА_4 до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани за результатами перевірки, проведеної за заявою ОСОБА_2 щодо нереагування, нереєстрування заяви останньої про відкликання її раніше поданої заяви про звільнення за власним бажанням (рішення власника про скасування наказу про накладення дисциплінарного стягнення у вигляді догани, рішення суду про визнання вказаного дисциплінарного стягнення незаконним тощо).

Пояснення свідків та ОСОБА_4 при вищевикладених обставинах суперечать фактичним обставинам цієї справи, встановленим судом першої інстанції, а тому правильно були оцінені судом першої інстанції критично і не прийняті до уваги при ухваленні оскаржуємого рішення у цій справі.

Відповідно до ст. 2411 КЗпП України строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями, а не годинами.

Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк.

Таким чином, останнім робочим днем для ОСОБА_2 було 22 липня 2015 року, в якій остання все ще працювала у відповідача.

Саме у цей день 22 липня 2015 року ОСОБА_2 подала заяву про відкликання раніше поданої нею заяви про звільнення за власним бажанням, яку СКДНЗ «Сонечко» в особі ОСОБА_4 безпідставно не було прийнято, не було зареєстровано та не було розглянуто.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (ст. 303 ч. 2 ЦПК України).

Докази, передбачені ст. 303 ч. 2 ЦПК України, у цій справі відсутні.

В силу вимог ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно із ст. 58 ч. 1 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст. 59 ч. 2 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (допустимість доказів).

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 60 ч. 4 ЦПК України).

Суд першої інстанції розглянув дану справу повно, всебічно та з додержанням вимог ст. ст. 10-11, 57-61, 212 ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань (ст. 308 ч. 2 ЦПК України).

В силу вимог ст. 309 ч. 3 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, лише якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Порушення, передбачені ст. 309 ч. 3 ЦПК України, у цій справі відсутні.

При вищевикладених обставинах, доводи СКДНЗ «Сонечко», як особи, яка подала апеляційну скаргу, не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалено з додержанням вимог ст. ст. 213-214 ЦПК України.

Суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами по справі, дав їм належну правову оцінку, а також дослідив надані сторонами докази і відповідно їх оцінив. Суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушень процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи. Суд першої інстанції прийняв рішення, яким спір знайшов своє належне вирішення.

Також суд першої інстанції з додержанням вимог ст. 88 ЦПК України вирішив питання про розподіл судових витрат між сторонами у цій справі.

За таких обставин, судова колегія не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції або ж його зміни.

Крім того, у разі відмови апелянту - відповідачу СКДНЗ «Сонечко» у задоволенні його апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у повному обсязі у цій справі, останній не має права на компенсацію судових витрат у вигляді судового збору (а.с.168), понесених ним при подачі цієї скарги до апеляційного суду.

Керуючись ст.ст. 303, 307-308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Степненського комунального дошкільного навчального закладу (ясла-садочок) «Сонечко» відхилити.

Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 10 грудня 2015 року у цій справі залишити без змін.

Судове рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий суддяСуддяСуддяГончар М.С. Стрелець Л.Г.Каракуша К.В.