Ухвала суду № 56423499, 02.03.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 березня 2016 року м. Київ К/800/11712/15

Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (суддя-доповідач), Загороднього А.Ф., Зайцева М.П., секретар судового засідання Корецький І.О.,

за участю: представника позивача: Островської В.В.,

представника відповідача: Дуль Я.М.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2015 року

у справі №826/16865/14за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Брайтмедіа»

до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

в с т а н о в и в :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Брайтмедіа» (далі - Товариство) звернулося в суд з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві (далі - Інспекція) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 21 травня 2014 року № 0007092213 та № 0007102213.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 8 грудня 2014 року у задоволенні позовних вимог Товариства відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2015 року апеляційну скаргу Товариства задоволено.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 8 грудня 2014 року скасовано та прийнято нову постанову, якою адміністративний позов Товариства задоволено.

Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 21 травня 2014 року № 0007092213 та № 0007102213.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просив її скасувати та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 8 грудня 2014 року.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши представників сторін, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено документальну позапланову виїзну перевірку Товариства, за результатами якої складено акт від 21 квітня 2014 року № 1006/22-13/35647216, згідно з яким позивачем порушено вимоги:

- пп. 138.2 ст. 138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України (далі - ПК України), що призвело до заниження податку на прибуток у 2013 році всього у сумі 4 483 084 грн.;

- п. 198.6 ст. 198, п. 200.1 ст. 200 ПК України, що призвело до завищення податкового кредиту з податку на додану вартість на загальну суму 5 145 794 грн.

На підставі вказаного вище акта перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 21 травня 2014 року:

- 0007092213, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за платежем «податок на прибуток» всього на 6 165 164,00 грн., в тому числі за основним платежем на 4 932 131,00 грн., штрафними (фінансовими) санкціями на 1 233 033,00 грн.;

- 0007102213, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» всього на 6 965 690,00 грн., в тому числі за основним платежем на 5 572 552,00 грн., штрафними (фінансовими) санкціями на 1 393 138,00 грн.

Підставою для визначення позивачу сум згідно оспорюваних податкових повідомлень-рішень став висновок податкового органу про неправомірне формування підприємством витрат та податкового кредиту за операціями з придбання товарів (робіт, послуг) у рамках господарських правовідносин позивача з ТОВ «Старксервіс». Також в акті перевірки Інспекція зазначила про нікчемність правочинів з посиланням на статті 203, 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем безпідставно сформований податковий кредит та витрати за відповідний період, тому вважав оскаржувані податкові повідомлення рішення правомірними.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, оскільки встановив реальність та товарність господарських операцій, здійснених між позивачем та ТОВ «Старксервіс».

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про обґрунтованість позовних виог, виходячи з наступного.

Вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені зокрема статтею 44 Податкового кодексу України. Так, згідно з пунктом 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Так, правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначено Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Відповідно до статті 1 цього Закону бухгалтерський облік - це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації (частина 1 статті 8 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).

У бухгалтерському обліку відображаються окремі господарські операції, з яких складається господарська діяльність.

Господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства (стаття 1 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).

За змістом частин 1 та 2 статті 9 наведеного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Відповідно до наведеного вище визначення господарська операція пов'язана з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами Податкового кодексу України.

Склад витрат та порядок їх визнання у перевірений контролюючим органом період визначався положеннями статті 138 Податкового кодексу України.

Так, згідно з пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу .

При цьому відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

За змістом пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до пункту 198.3 цієї ж статті Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу , та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 Податкового кодексу України, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

За правилами пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу ) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу .

З огляду на наведені приписи податкового законодавства, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що суми податку на додану вартість для цілей визначення податкового кредиту мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків. Крім того, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Нереальність господарських операцій з придбання платником податку товару (робіт, послуг) має підтверджуватися належними, допустимими та достатніми доказами і не може ґрунтуватися на припущеннях, зокрема обумовлюватись лише допущеними контрагентом порушеннями вимог законодавства. Якщо вказаний контрагент допустив такі порушення, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо нього, адже законом іншого не передбачено.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між ТОВ «Брайтмедіа» (замовник) і ТОВ «Старксервіс» (виконавець) укладено договір про надання послуг з розміщення (трансляції) рекламних матеріалів на рекламоносіях та технічного обслуговування рекламоносіїв протягом вказаного періоду.

На підтвердження фактичного виконання господарських зобов'язань за укладеним договором ТОВ «Брайтмедіа» надано акт прийому передачі рекламних матеріалів (рекламного відеоролика хронометражем 30 сек.), рекламний ролик на носії інформації, додатки до договору, медіа плани рекламної кампанії на відеобордах України, фото відеобордів, на яких розміщалися рекламні матеріали, податкові накладні, акти здачі-приймання робіт (надання послуг), платіжні доручення, податкові декларації та реєстри отриманих податкових накладних.

На підставі доказів, які містяться в матеріалах справи, оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції дійшов юридично правильного висновку про документальне підтвердження фактичного надання рекламних послуг між позивачем та його контрагентом, за наслідками яких відбулися реальні зміни майнового стану позивача.

Не спростовує правильність таких висновків твердження відповідача про те, що акти виконаних робіт не містять в собі інформації про те, на яких конкретно відеобордах надавались рекламні послуги, адже ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі законодавством не встановлена. Не заповнення у актах виконаних робіт окремих позицій, які по своїй суті в цілому не впливають на зміст господарської операції, а також відсутність максимальної деталізації місця розташування відеобордів, на яких розміщувався відеоролик щодо діяльності позивача, не перешкоджає прийняттю цих документів до обліку та не є свідченням відсутності виконаних господарських операцій. До того ж факт находження таких відеобордів у відповідних районах, що зазначені в актах виконаних робіт, підтверджується наявними у матеріалах справи фотокартками.

Факт відсутності у позивача документів, що підтверджують право ТОВ «Старксервіс» користуватися відеобордами, дозволів на розміщення реклами, договорів оренди рекламних площ також не є свідченням ненадання рекламних послуг, адже, по-перше, такі документи не визнано обов'язковими первинним звітними документами, що визначають право платника податків на включення сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту, по-друге, обов'язок передачі таких документів позивачу контрагентом не передбачений умовами договору і не визначений законодавством.

Крім того, у комерційній діяльності виконання робіт та послуг не завжди вимагає наявності задекларованих власних основних засобів та значної кількості персоналу; звичаями ділового обороту встановлені й інші можливості залучення матеріальних ресурсів без реєстрації в уповноважених органах (як-от - на умовах оренди, найму за цивільними договорами тощо); до того ж податковою інспекцією не доведено неможливості виконання спірним постачальником наявними у нього силами та засобами з урахуванням видів та обсягів виконаних робіт.

Варто відмітити і те, що, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції цілком об'єктивно відхилили посилання Інспекції на вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 24 вересня 2013 по справі № 761/22932/13-к, що винесений відносно ОСОБА_5, оскільки вказана особа, як було встановлено судами попередніх інстанцій та не спростовується відповідачем, в перевіряємий період не був директором ТОВ «Старксервіс».

Щодо доводів про непричетність директора ТОВ «Старксервіс» ОСОБА_6 до господарської діяльності зазначеного підприємства, то колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що вказана обставина не може свідчити про факт вчинення податкового правопорушення позивачем.

Дійсно, згідно з позицією Верховного Суду України (викладеної ним, зокрема, у постанові від 05 березня 2012 року у справі за позовом ТОВ «Нафта» до Шосткинської МДПІ Сумської області про визнання висновків перевірки неправомірними, визнання чинним договору, скасування податкових повідомлень-рішень, а також у постанові від 22 вересня 2015 року у справі за позовом ТОВ «Фоззі-Фуд» до ДПІ у Києво-Святошинському районі Головного управління Державної фіскальної служби України у Київській області про скасування податкових повідомлень-рішень) документи, виписані від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності контрагентів платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, що виключає можливість формування даних податкового обліку на підставі таких документів.

Втім, у даному разі Інспекцією не доведено належним чином існування вказаних обставин, позаяк результатів почеркознавчої експертизи з категоричними висновками про неавтентичність проставлених підписів на поданих Товариством первинних документах відповідачем не представлено, а особа, яка заперечує свою причетність до діяльності юридичної особи, може мати особисту зацікавленість у неподанні відомостей, необхідних для податкового контролю. При цьому Інспекцією не спростовується, що ОСОБА_6 згідно з даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (актуальними на час виконання спірних операцій) був директором ТОВ «Старксервіс».

Щодо доводів відповідача про ненадання пояснень та документів на підтвердження економічної вигоди від отриманих рекламних послуг та доказів зміни фінансово-економічних показників в бік збільшення прибутку, то колегія суддів звертає увагу на те, що згідно з наявними у матеріалах справи доказами, зокрема податковими деклараціями, позивач у перевіряємий період отримував прибуток. Варто відмітити і те, що згідно з актом перевірки у 2012 році позивач отримав доходи у розмірі 134 449 659, 00 грн., а у 2013 році - 205 587 455, 00 грн. Факт не пов'язаності наданих рекламних послуг із отриманими сумами доходу Інспекцією під час судового розгляду не доведено, жодних пояснень з цього приводу не надано.

Таким чином, висновки відповідача, що ґрунтуються не на аналізі суті та наслідків господарських операцій, які мали місце у перевіряємому періоді, не є безумовною підставою для висновків про відсутність фактичного здійснення господарських операцій.

При цьому, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентом, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагента, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов юридично правильного висновку про невідповідність фактичним обставинам справи тверджень відповідача про відсутність здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентом, а відтак, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок щодо наявності законних підстав для задоволення позову.

Слід також зазначити, що податковим органам згідно покладених на них функцій та повноважень не надано право щодо встановлення нікчемності правочинів, укладених чи неукладених суб'єктами господарювання при перевірці їх господарської діяльності; разом з тим податкові органи не позбавлені права звернутися до суду з вимогою про визнання недійсним правочину при умові його укладання контрагентами з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, та стягнення в дохід держави коштів, одержаних сторонами оспорюваного правочину за такими угодами відповідно до вимог частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного судового рішення судом апеляційної інстанції були порушені норми матеріального чи процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин підстави для скасування рішення суду апеляційної інстанції відсутні.

Відповідно до статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України уразі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії адміністративного процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку він замінив.

З огляду на реорганізацію Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві, Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне замінити її правонаступником - Державною податковою інспекцією у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві.

Керуючись статтями 55, 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в :

Допустити заміну Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві її правонаступником - Державною податковою інспекцією у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві.

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві (Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві) залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та порядку, визначеними статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді О.А. Веденяпін

А.Ф. Загородній

М.П. Зайцев