Рішення № 56409578, 10.03.2016, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/26081/15-ц

Провадження № 2/127/88/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.03.2016року Вінницький міський суд Вінницької області

в складі: головуючого судді Федчишена С.А.,

при секретарі Підвисоцькій О.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання недійсним договору, -

встановив:

ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2, ВАТ «Сведбанк» про визнання недійсним договору. Позов мотивовано тим, що в жовтні 2015 року позивач дізналася, що ПАТ "Дельтабанк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність квартири АДРЕСА_1 на підставі іпотечного договору № 0101/0408/71-082-2-01 від 23 квітня 2008 року, укладеного між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_2 Проте, вказана квартира є спільною сумісною власністю, в ній проживає дитина. У зв'язку з цим, іпотечний договір укладений без врахування цих обставин. 23 квітня 2008 року між ОСОБА_2 та Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" було укладено іпотечний договір № 0101/0408/71-082-2-01. Згідно п.2 Договору, на забезпечення виконання Основного зобов'язання, Іпотекодавець передає в іпотеку Іпотекодержателю належне йому на праві власності майно: однокімнатну квартиру за АДРЕСА_1. Під час укладення Договору, позивач, та ОСОБА_2, перебували у зареєстрованому шлюбі. 23 квітня 2008 року позивачем та ОСОБА_2 була придбана квартира АДРЕСА_1, яка документально була оформлена на ОСОБА_2 У зв'язку з тим, що квартира була придбана під час шлюбу - вона є спільною сумісною власністю. А тому, укладення будь-яких договорів щодо квартири одним із подружжя, які виходять за межі дрібних побутових правочинів - повинні укладатися за згодою другого з подружжя. А у випадку укладення одним із подружжя договору, що потребує нотаріального посвідчення - згода іншого з подружжя має бути також нотаріально засвідчена. В даному випадку, при укладенні Договору, що був посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Ткачук М.В., позивач, як співвласник квартири та дружина ОСОБА_2 - іпотекодавця, нотаріально засвідченої згоди на його укладення не давала. Крім того, на момент укладення Договору позивач та ОСОБА_2 мали доньку ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1. Придбавши квартиру, вони стали власниками єдиного житла і, відповідно, з моменту купівлі квартири, тобто з 23 квітня 2008 року, їх родина почала користуватися нею, тобто проживати. З огляду на те, що батьки дитини, набули право власності на квартиру, їх дитина набула право користування цією квартирою. А тому, враховуючи вищевикладене, Договір був укладений в порушення вимог Закону, а саме, - без дозволу органу опіки та піклування. Просить визнати недійсним Іпотечний договір № 0101/0408/71-082-2-01, укладений між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Ткачук М.В. 23 квітня 2008 року.

На підставі ухвали суду від 13.01.2016 року до участі в справі в якості співвідповідача залучено ПАТ «Омега Банк» (а.с.61).

27.01.2016 року ухвалою суду до участі в справі залучено в якості третьої особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ПАТ «Дельта Банк» (а.с. 68).

На підставі ухвали суду від 11.02.2016 року по справі замінено відповідачів ВАТ «Сведбанк» та ПАТ «Омега Банк» на їх правонаступника ПАТ «Дельта Банк» (а.с.96).

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала за обставин викладених в ньому, просила позов задовольнити.

Представник відповідача ПАТ «Дельта Банк» - Горобець Д.Г. в судовому засіданні позов не визнав, заперечив щодо його задоволення.

Представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилась, з невідомих суду причин, однак будучи в судових засіданнях позовні вимоги визнала.

Враховуючи думку учасників судового процесу, суд вважає за можливе розглянути справу у відсутність представник а відповідача, що не з'явився.

Заслухавши пояснення учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, з наступних підстав.

При розгляді справи судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що згідно іпотечного договору №0101/0408/71/02-Z-01 від 23.04.2008 року укладеного між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 в забезпечення виконання кредитного договору №0101/0408/71-082 від 23.04.2008 року, згідно умов якого останній отримав кредит в сумі 35 000доларів США, ОСОБА_2 передав в іпотеку іпотеко держателю належне йому на праві власності майно: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а.с.8-9).

Відповідно до ЗУ «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Визначення іпотеки міститься і у ст. 575 ЦК України, згідно з якою іпотека - це застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності (ч. 4 ст. 3 Закону України «Про іпотеку»).

Дійсне зобов'язання повинне ґрунтуватися на чинних правових підставах виникнення цивільних прав та обов'язків, передбачених законом, якими є договір або інший правочин, закон, рішення суду (ст. 11, ч. 2 ст. 509 ЦК України), і повинне бути спрямоване на реальне настання юридичних наслідків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені ст. 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, і бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

За змістом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правочин є недійсним, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Тому при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Позивач в позовній заяві посилається на те, що даний іпотечний договір є недійсним, оскільки дана квартира була придбана під час шлюбу і є спільною сумісною власністю подружжя, а згідно ч. 3 ст. 65 СК України, позивач не надавала нотаріально засвідченої згоди на його укладення.

Дане твердження спростовується матеріалами справи, а саме згідно заяви ОСОБА_1 від 23.04.2008 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Ткачук М.В. та зареєстрованої в реєстрі за №1536, остання надала згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на купівлю квартири АДРЕСА_1 та передачу в іпотеку вказаної квартири ВАТ «Сведбанк» в забезпечення його зобов'язань по кредитному договору від 23.04.2008 року. З діями свого чоловіка, які відповідають інтересам сім'ї, повністю згодна й не має заперечень проти оформлення договорів купівлі - продажу та іпотеки зазначеної квартири (а.с.74).

Крім того, позивач зазначає, що в квартирі, яка передана в іпотеку, проживала малолітня дитина та відсутня згода органу опіки та піклування на укладення іпотечного договору №0101/0408/71/02-Z-01 від 23.04.2008 року.

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Отже, за змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, презюмується за місцем їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання.

Згідно ч. 3 статті 17 Закону №2402-ІІІ - батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

Пунктами 1.9, 1.10 гл. 2 розд. ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012року №296/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 р. за № 282/20595) передбачено, що з метою перевірки відсутності прав малолітніх та неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб на користування відчужуваними житловим будинком, квартирою, кімнатою або їх частиною нотаріус вимагає подання йому довідки про склад сім'ї житлово-експлуатаційної організації, квартального комітету або іншого уповноваженого органу з питань реєстрації місця проживання. У разі виявлення з поданих відчужувачем документів, що право власності або право користування відчужуваним житловим будинком, квартирою, кімнатою або їх частиною мають малолітні чи неповнолітні діти або недієздатні чи обмежено дієздатні особи, нотаріус повинен витребувати у відчужувача дозвіл органу опіки та піклування на вчинення такого правочину у формі витягу з рішення відповідної районної, районної у містах Києві та Севастополі державної адміністрації, відповідного виконавчого органу міських, районних у містах, сільських, селищних рад.

Згідно з положеннями частин четвертої та п'ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 ЗУ «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний ЗУ «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Як вбачається з талону реєстрації за місцем проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані з 24.07.2008 року (а.с.132, 133) та згідно довідки з місця проживання №196 від 29.03.2008 року в вказаній квартирі були зареєстровані ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (а.с.115), що не підтверджується наявність права користування квартирою дитиною і не доводиться реєстрацією дитини в квартирі, що передана в іпотеку.

Матеріалами справи суду доведено, що неповнолітня дитина у спірній квартирі на момент укладення договору іпотеки не проживала та не була зареєстрована, також не проживали і не були зареєстровані ніхто із батьків.

Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 57 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу статей 58,59 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ст. 212 ЦПК).

Таким чином, суд враховуючи наведені вище обставини, приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Згідно ст. 88 ЦПК України, суд вважає за необхідне судові витрати залишити за позивачем.

На підставі викладеного, згідно ст. ст. 16, 29, 203, 215, 509, 575 ЦК України, ЗУ «Про іпотеку», керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 212-215, 218 ЦПК України, суд -

вирішив:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання недійсним договору - відмовити.

Судові витрати залишити за позивачем.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя: