Ухвала суду № 56334246, 03.03.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2023/16

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Панасенков В. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.03.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - судді Панасенкова В.О.

суддів: Парапана В.Ф.

ОСОБА_2,

при секретарі: Колмакові В.І.,

за участю: позивача ОСОБА_3, його представника ОСОБА_4, представника відповідачки ОСОБА_5 ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 січня 2016 року за позовом ОСОБА_3 до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Фонтанський», ОСОБА_5, ОСОБА_7, правонаступника ОСОБА_8, про зобовязання вчинити певні дії - провести перереєстрацію підсобних приміщень,

в с т а н о в и л а:

20 листопада 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що на підставі обмінного ордеру на житло він в 1984 року зайняв однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 та був прописаний за цією ж адресою. На його імя був відкритий особовий рахунок №006001. До цієї квартири відносилось підсобне приміщення - сарай для зберігання побутових речей, він побудував сарай для зберігання інструментів і різного приладу та камяно-металевий гараж-бесідку №8-504, які були зафіксовані на той час ЖЕК та за них сплачувались грошові внески. 13 квітня 1994 року без його згоди та доручення квартира №1 була приватизована з оформленням відповідних правовстановлюючих документів, та неодноразово відчужувалась внаслідок злочинних дій певних осіб. 20 грудня 1995 року квартира №1 була придбана ОСОБА_9, який був прописаний за цією адресою. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2012 року усі укладені договори купівлі-продажу квартири №1, у тому числі договір, укладений з ОСОБА_9, були визнані недійсними. 07 лютого 2014 року при виконанні вказаного рішення Київського районного суду м. Одеси ОСОБА_9 був виселений з квартири №1. За рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 лютого 2014 року ОСОБА_9 був знятий з реєстраційного обліку за вказаною адресою. 24 квітня 2014 року Приморська районна адміністрація Одеської міської ради уклала з ним договір житлового найму квартири №1. Тому він був поновлений у своїх житлових правах, але підсобні приміщення не були повернуті йому у користування. 10 лютого 2014 року гараж був перереєстрований на імя відповідачки ОСОБА_8, яка проживала в ІНФОРМАЦІЯ_1, обидва сараї були передані у користування відповідачки ОСОБА_5, яка проживає у ІНФОРМАЦІЯ_2. 09 серпня 2014 року він за квитанцією сплатив за ОСОБА_9 борг за гараж в сумі 121 грн. КП «ЖКС «Фонтанський» відмовляється у перереєстрації за ним вказаних приміщень у звязку з відсутністю у нього документів у підтвердженні його права на них, тому він вимушений звернутись за захистом порушених прав до суду.

Посилаючись на ці обставини, на ст. ст. 50, 63 ЖК України, позивач ОСОБА_3 просив суд провести перереєстрацію двох сараїв, які зареєстровані за квартирою №2 в буд. №6 по вул. Новобереговій в м. Одесі - відповідачка ОСОБА_5, та гаражу за №8-504, зареєстрованого за квартирою №7 в буд. №6 по вул. Новобереговій в м. Одесі, - відповідачка ОСОБА_8, на його імя (а.с. 2-3).

Відповідачка ОСОБА_5 проти позову заперечувала і в своїх письмових поясненнях зазначала, що позивач ОСОБА_3 не надав суду документів у підтвердженні належності йому двох сараїв. Вона користується двома сараями площею 4 кв.м. та 6 кв.м. правомірно та сплачує за їх найм КП «ЖКС «Фонтанський» (а.с. 70-71, 72, 73-87).

В судовому засіданні від 26 лютого 2015 року за заявою позивача ОСОБА_3Г проведена заміна відповідачки ОСОБА_8 на її правонаступника ОСОБА_7 як спадкоємця у звязку з її смертю (а.с. 39-45). Відповідач ОСОБА_7 проти позову заперечував.

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено (а.с. 175-176).

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову, мотивуючи тим, що судом першої інстанції порушені норми процесуального і матеріального права (а.с. 180-182).

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_3, пояснення на апеляцію позивача ОСОБА_3, його представника ОСОБА_4, представника відповідачки ОСОБА_5 ОСОБА_6, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.

У п. 19 вказаної постанови Пленуму Верховний Суд України зазначив, що при приватизації громадянами одно- або багатоквартирного будинку державного житлового фонду порядок користування закріпленою за ним прибудинковою територією згідно з пунктом 5 статті 10 Закону від 19 червня 1992 р. № 2482-ХІІ «Про приватизацію державного житлового фонду» здійснюється в порядку та на умовах, передбачених частиною третьою статті 42 ЗК, якою встановлено, що порядок використання земельних ділянок, де розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Якщо в жилому будинку приватизовано частину квартир, питання про користування прибудинковою територією вирішується відповідно до положень частини третьої статті 88 ЗК, тобто шляхом отримання в користування її частини, що відповідає частці приватизованих квартир та інших приміщень у вартості будинку і споруд. При цьому розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

Статтею 42 ЗК України передбачено, що земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників.

Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі відповідної землевпорядної документації.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про обєднання співвласників багатоквартирного будинку», прибудинкова територія - територія навколо багатоквартирного будинку, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_3 є наймачем однокімнатної квартири АДРЕСА_2. Будинок №6 по вул. Новобереговій в м. Одесі є багатоквартирним, його балансоутримувачем є КП «ЖКС «Фонтанський».

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач ОСОБА_3 повинен був довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме, те, що до квартири №1 у буд. №6 відносились підсобні приміщення: сарай для зберігання побутових речей та збудовані ним сарай для зберігання інструментів та різного приладу і камяно-металевий гараж-бесідка №8-504, які незаконно вибули з його користування, але у підтвердження цих обставин жодного доказу не надав.

Згідно довідки КП «ЖКС «Фонтанський» №2150 від 14 вересня 2015 року позивача ОСОБА_3 зареєстровано за вказаною адресою з 1984 року, дані про закріплення за підсобних приміщень за квартирою №1 відсутні (а.с. 142).

За таких обставин, вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачем ОСОБА_10 в судовому засіданні не доведено набуття ним у встановленому порядку права титульного володільця - володіння та користування спірними підсобними приміщеннями та їх приналежність до квартири №1, вказані поміщення зведені самочинно, тому не може бути визнано за ним будь-якого права та проведення їх перереєстрації на його імя.

Доводи позивача ОСОБА_3 в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки судом не витребувані у КП «ЖКС «Фонтанській» доказі про належність йому спірних підсобних приміщень й не захищено його право на користування вказаними приміщеннями, не приймаються до уваги з таких підстав.

Дійсно, згідно із ст. ст. 396, 397, 398 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 179 ЦПК України встановлено, що предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Згідно із частинами 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Статтями 58, 59 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач повинен був довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а відповідач як на заперечення проти позову.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на копію квитанції КП «ЖКС «Фонтанський» на імя ОСОБА_9 про оплату послуг (а.с. 4), копію квитанції на імя ОСОБА_11 про сплату за житлово-комунальні послуги за червень 2014 рік. та вересень 2014 року (а.с. 5), копію квитанції на імя ОСОБА_5 від 05 вересня 2014 року (а.с. 6), копію розрахункової книжки на імя ОСОБА_3 за 1984-1985 року про сплату квартирної плати (а.с. 7-9) та лист КП «ЖКС «Фонтанський» №1608 від 31 жовтня 2014 року, адресований позивачу (а.с. 10).

З позовній заяві ОСОБА_3 послався на те, що 13 квітня 1994 року без його згоди та доручення квартира №1 була приватизована з оформленням відповідних правовстановлюючих документів, та неодноразово відчужувалась внаслідок злочинних дій певних осіб.

20 грудня 1995 року квартира №1 була придбана ОСОБА_9, який був прописаний за цією адресою.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2012 року усі укладені договори купівлі-продажу квартири №1, у тому числі договір, укладений з ОСОБА_9, були визнані недійсними.

07 лютого 2014 року при виконанні вказаного рішення Київського районного суду м. Одеси ОСОБА_9 був виселений з квартири №1.

За рішення Одеського окружного адміністративного суду 04 лютого 2014 року ОСОБА_9 був знятий з реєстраційного обліку за вказаною адресою.

24 квітня 2014 року Приморська районна адміністрація Одеської міської ради уклала з ним договір житлового найму квартири №1.

З наданих позивачем вище перелічених документів вбачається, що за колишнього власника ОСОБА_9 були сплачені послуги за СДПТ за січень 2014 року в сумі 121 грн. (напис «оплатив ОСОБА_3 за гараж» зроблено особисто позивачем) - а.с. 4,

платник ОСОБА_8 провела оплату послуг з водокористування та відведення за червень 2014 року (а.с. 5),

платник ОСОБА_5 сплатила за СДТП та гараж і сарай станом на 01 вересня 2014 року (а.с. 6),

наймач ОСОБА_3Г оплатив квартирну плату та за електроенергію 23 квітня 1986 року та 23 жовтня 1986 року (а.с. 8-9),

згідно бухгалтерської бази по особовому рахунку №3893006001 квартири №1 з січня 2008 року рахується гараж №8/504, сараї та інші підсобні приміщення не значаться (а.с. 10).

З витребованих судом першої інстанції документів: доповідних начальника Дільниці №9 КП «ЖКС «Фонтанський» від 26 лютого 2015 року на імя в.о. директора підприємства вбачається, що з 2008 року по 01 лютого 2014 року за квартирою №1, належної ОСОБА_9 рахувалась не капітальна будівля гаражу №8-504, яка 01 лютого 2014 року була продана ОСОБА_8, якої належала квартира №7 (а.с. 119).

З наданих відповідачкою ОСОБА_5 документів вбачається, що 01 жовтня 2014 року між КП «ЖКС «Фонтанський» та відповідачкою ОСОБА_5 укладений договір №17 на користування сараєм площею 6 кв.м., розташованим за адресою: м. Одеси, вул.. Новоберегова, 6 (а.с. 72), вона сплачує за користування двома сараями площею 6 та 4 кв.м. (а.с. 73, 74-87).

Таким чином, вказані докази свідчать про те, що відомості про те, що некапітальний гараж №8/504 рахується за квартирою №1 з 2008 року, коли її власником була інша особа ОСОБА_9

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_3 пояснив, що у нього ніколи не було документів на підтвердження зведення спірних приміщень у встановленому законом порядку саме ним.

У пунктах 9 та 13 постанови № 5 Пленуму «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12 червня 2009 року, Верховний Суд України розяснив, що, уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору.

Зокрема, у позивача суд повинен зясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). Зясовується правильність обєднання кількох однорідних вимог, наявність у позивача інших вимог до відповідача, які можуть бути повязаними між собою, для вирішення питання про їх обєднання або розєднання (стаття 126 ЦПК). У відповідача суд зясовує суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-правовий).

З урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню (предмет доказування; стаття 179 ЦПК).

Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

При зясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обовязки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом, зокрема статтею 61 ЦПК. У деяких випадках тягар доказування регулюється нормами матеріального права. Наприклад, згідно з частиною третьою статті 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.

Якщо представлені докази недостатньо підтверджують вимоги позивача чи заперечення відповідача або не містять в собі всіх необхідних даних і у сторін є обґрунтовані складнощі у наданні додаткових доказів, суд за їх клопотанням зобовязаний сприяти їм в одержанні або витребуванні таких доказів (частина четверта статті 10, стаття 137 ЦПК).

Докази, які збираються або подаються сторонами (показання свідків, письмові чи речові докази), повинні стосуватися суті спору (предмета та підстави позову). Тому, вирішуючи, наприклад, питання про виклик свідків, в усіх випадках слід вимагати від сторін пояснення, які саме обставини можуть бути підтверджені ними (стаття 136 ЦПК). Це ж стосується й вирішення питання про витребування інших доказів (письмових, речових). Докази, які не стосуються справи й предмета доказування (стаття 58 ЦПК), або одержані з порушенням порядку, встановленого законом, або якими не можуть бути підтверджені певні обставини справи (стаття 59 ЦПК), судом не повинні прийматися.

Отже, аналізуючи зазначені норми права та розяснення Пленуму Верховного Суду України, зясовуючи обставини справи та наявні у справі докази, наведенні в судовому рішенні, колегія суддів вважає, що в матеріалах справи відсутні будь-які документи, які б підтверджували зведення позивачем ОСОБА_3 у встановленому законом порядку спірних підсобних приміщень на прибудинкової території будинку №6 по вул. Новобереговій в м. Одесі, виділення для цієї мети земельної ділянки, та приналежність сараїв та гаражу до квартири №1, підстав вважати, що суд першої інстанції порушив права позивача на витребування доказів немає.

Предмет та підставу позову визначає виключно позивач ОСОБА_3 (ст. ст. 10, 11 ЦПК України), обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач послався на ст. ст. 50, 63 ЖК УРСР, які регулюють вимоги, що ставляться до жилих приміщень та умови укладання договору найму жилого приміщення.

Однак, визначаючи предмет позову, позивач не зазначив конкретно в позовній заяві хто із відповідачів зобовязаний вчинити певну дію перереєструвати спірні приміщення на його імя.

Згідно до положень ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства (ч. 1). При їх здійсненні особа зобовязана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживанням правом в інших формах (ч. 3).

У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені чч. 2-5 ст. 13 ЦК України, суд може зобовязати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Зокрема, згідно із ч. 3 ст. 16 ЦК суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень чч. 2-5 ст. 13 ЦК України.

Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обовязковими для неї. Виконання цивільного обовязку забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, яка встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Особа може бути звільнена від цивільного обовязку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (ст. 14 ЦК України).

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).

У абзаці 2 п. 11 постанови № 14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України розяснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

В судовому засіданні позивачем ОСОБА_3 не доведено, яким чином відповідачі Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, КП «ЖКС «Фонтанський», ОСОБА_5 та ОСОБА_7 порушують, не визнають або оспорюють право позивача на спірні підсобні приміщення.

За таких обставин, вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач ОСОБА_3 при здійсненні своїх прав недодержується вимог, які встановлені чч. 2-5 ст. 13 ЦК України, й примушує відповідачів здійснити дії, вчинення яких не є обовязковими для них. Відповідачами не порушую ться права позивача, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його права не підлягають захисту судом.

Аналогічна право позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14, яка у відповідності до ч. 1 ст. 360-1 ЦПК України є обовязковою для всіх судів України.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував обставини, які мають значення для справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та виконав всі вимоги цивільного судочинства і вирішив справу згідно із законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК Украйни під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Отже законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 січня 2016 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою.

Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков

ОСОБА_12

ОСОБА_2