Постанова № 56316718, 29.02.2016, Рівненський міський суд Рівненської області

Справа № 569/17309/15-а

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 лютого 2016 року

Рiвненський мiський суд Рівненської області в особi суддi ОСОБА_1,

pозглянувши в порядку письмового провадження в мiстi Рiвне

спpаву за адміністративним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання рішень протиправними, скасування рішень та зобовязання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, в якому просить суд визнати протиправними дії ОСОБА_3 управління Пенсійного фонду України в Рівненській області щодо припинення нарахування їй пенсії з 01 квітня 2015 року, зобовязати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області відновити їй нарахування та виплату пенсії за вислугою років, зобовязати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області компенсувати їй невиплачені суми пенсії за вислугу років в період з 01 квітня 2015 року по день виконання рішення суду.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 посилається на те, що працює на посаді спеціаліста групи по контролю за виконанням судових рішень Городищенської виправної колонії Управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області (№ 96). 10 листопада 2008 року їй призначено пенсію за вислугою років у системі державних органів виконання покарань.

З 01 квітня 2015 року Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області припинило нарахування та виплату їй пенсії за вислугою років з посиланням на те, що з 01 квітня 2015 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року № 213-VIII (далі Закон № 213-VIII), яким статтю 54 «Виплата пенсій пенсіонерам за наявності заробітку (прибутку)» Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» викладено у новій редакції, відповідно до якої призначена позивачу пенсія за вислугою років з 01 квітня 2015 року не виплачується.

Такі дії ОСОБА_3 управління Пенсійного фонду України в Рівненській області позивач вважає протиправними, оскільки відповідачем не враховано норму пункту 3 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону № 213-VІІІ, згідно якої обмеження щодо виплати пенсії, щомісячного довічного грошового утримання, передбачені цим Законом, не застосовуються протягом особливого періоду до пенсій, щомісячного довічного грошового утримання, що призначені особам, які проходять військову службу або перебувають на посадах у Державній пенітенціарній службі України.

Позивач ОСОБА_2 подала суду письмову заяву, в якій позов ОСОБА_3 управління Пенсійного фонду України в Рівненській області підтримала повністю і просить його задовольнити. Розгляд справи просить провести без її присутності.

Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області подало суду письмові заперечення на адміністративний позов, в яких просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 у повному обсязі.

На заперечення позовних вимог відповідач посилається на те, що Городищенська виправна колонія не належить до територіальних органів Державної пенітенціарної служби України, перелік яких визначено постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1062 «Про утворення територіальних органів Державної пенітенціарної служби України», а тому вимоги пункту 3 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону № 213-VІІІ на позивача не поширюються.

Представник ОСОБА_3 управління Пенсійного фонду України в Рівненській області ОСОБА_4 подав суду письмову заяву, в якій заперечення на адміністративний позов підтримав у повному обсязі і просить суд відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позову. Розгляд справи просить провести у його відсутності.

Суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній доказів.

Дослідивши письмові докази по справі, суд прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню повністю, оскільки позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 з 27 серпня 2012 року і по теперішній час працює на посаді спеціаліста групи по контролю за виконанням судових рішень Городищенської виправної колонії Управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області (№ 96), що підтверджується наказом начальника Городищенської виправної колонії від 27 серпня 2012 року № 50 о/с та довідкою від 28 грудня 2015 року № 30/14/77.

10 листопада 2008 року ОСОБА_2 призначено пенсію за вислугою років у системі державних органів виконання покарань відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», що підтверджується довідкою відділу пенсійного забезпечення військовослужбовців та деяких інших категорій громадян ОСОБА_3 управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 24 грудня 2015 року № 1079/07 та пенсійним посвідченням позивача № НОМЕР_1 від 09 грудня 2008 року, серії АДД № 965995.

З 01 квітня 2015 року Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області припинило нарахування та виплату позивачу пенсії за вислугою років з посиланням на набрання чинності Закону № 213-VIII.

Згідно статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», в редакції Закону № 213-VIII, тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року, особам, яким пенсія призначена відповідно до цього Закону (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), у період роботи на посадах, які дають право на призначення пенсії або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених законами України «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», пенсії, призначені відповідно до цього Закону, не виплачуються. Після звільнення з роботи виплата пенсії відповідно до цього Закону поновлюється.

Разом з тим, пунктом 3 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону № 213-VІІІ встановлено, що обмеження щодо виплати пенсії, щомісячного довічного грошового утримання, передбачені цим Законом, не застосовуються протягом особливого періоду до пенсій, щомісячного довічного грошового утримання, що призначені особам, які проходять військову службу або перебувають на посадах у Міністерстві оборони України, ОСОБА_3 управлінні розвідки Міністерства оборони України, Міністерстві внутрішніх справ України, ОСОБА_5 національної безпеки і оборони України, Державній спеціальній службі транспорту, Службі безпеки України, Службі зовнішньої розвідки України, Державній прикордонній службі України, Управлінні державної охорони України, Державній пенітенціарній службі України, Державній службі України з надзвичайних ситуацій, Державній службі спеціального звязку та захисту інформації України, Національній гвардії України, органах військової прокуратури або беруть участь в антитерористичних операціях, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбитті збройного нападу на обєкти, що охороняються військовослужбовцями, звільненні цих обєктів у разі захоплення, відбитті спроб насильницького заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою; до пенсій, щомісячного довічного грошового утримання, що призначені відповідно до законів України «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», на період виконання особами, яким вони призначені, повноважень членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та Вищої ради юстиції. Після завершення особливого періоду виплата пенсій таким особам здійснюється згідно із законодавством.

Як слідує з довідки Городищенської виправної колонії від 28 грудня 2015 року № 30/14/77, ОСОБА_2 працює в Городищенській виправній колонії Управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області (№ 96) на посаді спеціаліста групи по контролю за виконанням судових рішень з 27 серпня 2012 року і по теперішній час.

Свої заперечення відповідач обґрунтовує тим, що Городищенська виправна колонія не належить до територіальних органів Державної пенітенціарної служби України, перелік яких визначено постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1062 «Про утворення територіальних органів Державної пенітенціарної служби України», а тому припинення нарахування та виплати позивачу пенсії за вислугою років з 01 квітня 2015 року згідно Закону № 213-VIII є правомірним.

Однак, суд не може погодитися з таким твердженням відповідача.

Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1062 «Про утворення територіальних органів Державної пенітенціарної служби України» до територіальних органів Державної пенітенціарної служби України віднесено, серед інших управлінь та відділів, управління Державної пенітенціарної служби в Рівненській області.

Діяльність Державної пенітенціарної служби в Україні регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 225 «Про затвердження Положення про Державну пенітенціарну службу України».

Згідно пункту 1 Положення про Державну пенітенціарну службу України державна пенітенціарна служба України (ДПтС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції і який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації.

Пунктом 7 цього Положення встановлено, що Державна пенітенціарна служба України здійснює покладені на неї повноваження безпосередньо та через територіальні органи управління, органи і установи.

Згідно підпункту 15 пункту 11 Положення, голова Державної пенітенціарної служби України утворює підрозділи кримінально-виконавчої інспекції, установи виконання покарань, слідчі ізолятори, воєнізовані формування, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи та організації для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби, затверджує їх положення (статути), в установленому порядку призначає на посаду та звільняє з посади їх керівників, здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери її управління.

Таким чином, до складу Державної пенітенціарної служби України відносяться як територіальні управління, так і установи виконання покарань, що входять до структури цих управлінь.

Посада, на якій на теперішній час перебуває позивач у Городищенській виправній колонії Управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області (№ 96), передбачена штатним розписом, який затверджений наказом Державної пенітенціарної служби України від 07 червня 2012 року № 394 «Про організаційно-штатні питання по установах виконання покарань, їх підприємствах та слідчому ізоляторі управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області».

У відповідності до пункту 1 наказу Державної пенітенціарної служби України від 01 листопада 2011 року № 480 «Про затвердження Переліку найменувань органів, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів і навчальних закладів, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України», Городищенська виправна колонія Управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області (№ 96) належить до сфери управління Державної пенітенціарної служби України.

Городищенська виправна колонія Управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області (№ 96) перебуває у безпосередньому підпорядкуванні управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області, а в оперативному - Державної пенітенціарної служби України, що передбачено Положенням про Городищенську виправну колонію Управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області (№ 96), затвердженим наказом Державної пенітенціарної служби України від 20 березня 2012 року № 159.

Наведене беззаперечно підтверджує ту обставину, що Городищенська виправна колонія Управління Державної пенітенціарної служби України в Рівненській області (№ 96) входить до складу Державної пенітенціарної служби України, а тому на позивача поширюється дія положення пункту 3 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону № 213-VІІІ, що свідчить про обґрунтованість та доведеність її позовних вимог.

Крім того, при вирішенні спору суд вважає необхідним звернути увагу на наступне.

Статтею 22 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Статтею 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Як зазначено у преамбулі Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» цей Закон визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального звязку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом.

Закон має на меті реалізацію особами, які мають право на пенсію за цим Законом, свого конституційного права на державне пенсійне забезпечення у випадках, передбачених Конституцією України та цим Законом, і спрямований на встановлення єдності умов та норм пенсійного забезпечення зазначеної категорії громадян України.

Держава гарантує гідне пенсійне забезпечення осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, шляхом встановлення їм пенсій не нижче прожиткового мінімуму, визначеного законом, перерахунок призначених пенсій у звязку із збільшенням рівня грошового забезпечення, надання передбачених законодавством державних соціальних гарантій, вжиття на державному рівні заходів, спрямованих на їх соціальний захист.

Частиною першою статті 1-1 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» передбачено, що законодавство про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, базується на Конституції України і складається з цього Закону, Закону України «Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування» та інших нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до цих законів.

Статтею 7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» закріплено основоположні принципи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування серед яких є рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат.

Відповідно до статті 68 Конституції України, кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи інших людей.

Суд визнає, що позивача позбавлено пенсії у порушення вимог та положень статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим. 4.ХІ.1950 (Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини) (далі - Конвенція) в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу, з огляду на наступне.

Відповідно до Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції.

Стаття 14 Конвенції передбачає, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин майнового стану, народження або інших обставин.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (далі - певні ознаки), якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини та громадянина; непряма дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика, які формально є однаковими, але під час здійснення чи застосування яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками, крім випадків, якщо такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об'єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією і законами України.

Дискримінація - це порушення прав людини, заборонене цілою низкою обов'язкових для виконання документів в області прав людини. Термін «дискримінація» має точне визначення і стале значення в міжнародному праві. Комітет ООН з прав людини - незалежний експертний орган, що спостерігає за виконанням Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, роз'яснив, що в пакті цей термін включає: «будь-яку відмінність, виключення, обмеження або перевагу, за ознакою раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження, майнового положення, народження або іншої обставини, і яка має на меті або як наслідок, знищення або применшення визнання, використання або здійснення всіма особами, на рівних можливостях, всіх прав і свобод».

Водночас, всупереч статті 14 Конвенції, яка гарантує рівність у здійсненні основних свобод, позивачу з огляду на її рід занять припинено виплату пенсії в той час як без будь-якого об'єктивного і розумного обґрунтування виплата такої ж пенсії проводиться іншим особам, які перебувають в однаковому із позивачем положенні, однак мають інший рід занять. Виплата такої пенсії не зупинена іншим особам, які працюють в інших сферах та секторах державного впливу та економіки.

Таким чином, має місце вочевидь наявне запровадження дискримінації відносно позивача при здійсненні останньою права на мирне володіння майном та отримання призначеної пенсії.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Пічкур проти України» № 10441/06 від 7 лютого 2014 року (пункти 48-49) зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «ОСОБА_6 проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands), n. 39, Reports 1997-1).

Також Європейський суд з прав людини в даному рішенні зазначив, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 1 Першого протоколу Конвенції (Париж, 20.ІІІ.1952) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 18 Конвенції обмеження, які дозволяються нею щодо згаданих прав та свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, з якою вони передбачені.

Надбавки, доплати та пенсії є майном в контексті тлумачення Європейським Судом з прав людини статті 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини поняття майно, оскільки існує у вигляді вимог, стосовно яких позивач наводить доводи, що він має принаймні законні сподівання (яке ґрунтується на законодавчій нормі) на набуття права володіння. Таке сподівання виникло у позивача з моменту призначення пенсії за вислугу років та на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та набуття права на її виплату із зазначеного часу.

За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі «Хонякіна проти Грузії» (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19 червня 2012 року). Бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших, актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу (рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), № 68385/10 та 71378/10), від 26 вересня 2014 pоку).

Таким чином, запроваджені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року № 213-VIII тимчасові обмеження щодо виплати пенсії особам, що працюють на посадах та на умовах, передбачених законом України «Про державну службу» суперечать:

- статті 14, статті 1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» щодо дискримінації при виплаті пенсії в залежності від роду занять та позбавленні права на належне майно у формі призначених пенсійних виплат;

- статтям 22, 46, 58 Конституції України щодо недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод в тому числі і в сфері соціального захисту та пенсійних виплат;

- основоположним принципам, закріпленим у Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо рівноправності застрахованих осіб при отриманні пенсійних виплат.

Відповідно до роз'яснень, наведених у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акта прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року N 8-рп/99, від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004).

Згідно статті 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Зокрема, Європейський Суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через принцип юридичної визначеності, згідно якого остаточне рішення суду у справі не може піддаватися сумніву, навіть у разі зміни законодавства (п. 51, 52 рішення у справі «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 pоку). Крім цього, відповідно до роз'яснення Верховного Суду України № 1-5/400 від 14 липня 2006 року, наданого на підставі листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у справі «Качко проти України», реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як причину невиконання своїх зобов'язань, судами не повинні прийматися до уваги.

Враховуючи викладене, суд визнає, що діями відповідача безпосередньо порушено право позивача на соціальний захист, гарантоване статтями 22, 46, 58 Конституції України, статтею 14, статтею 1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» обмеження якого неможливе, враховуючи положення норм вище проаналізованого чинного законодавства.

З огляду на вказане, суд прийшов до висновку, що з 1 квітня 2015 року виплата пенсії за вислугу років, призначеної ОСОБА_2 відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», підлягає відновленню у зв'язку з відсутністю підстав для її невиплати.

Доводи управління Пенсійного фонду України у місті Рівне, наведені у запереченнях на адміністративний позов, спростовуються встановленими судом обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та наведеними судом у даній постанові нормами права.

Керуючись ст.ст.11,17,18,71,160,161,162,183-2,186 КАС України, суд, -

В И Р I Ш И В :

Позов ОСОБА_2 задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії ОСОБА_3 управління Пенсійного фонду України в Рівненській області щодо припинення нарахування та виплати ОСОБА_2 пенсії за вислугу років з 01 квітня 2015 року.

Зобовязати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області відновити ОСОБА_2 нарахування та виплату пенсії за вислугу років.

Зобовязати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області компенсувати ОСОБА_2 невиплачені суми пенсії за вислугу років в період з 01 квітня 2015 року по день виконання рішення суду.

Присудити з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 судові витрати у сумі 487 (чотириста вісімдесят сім) гривень 20 копійок, що складаються із судового збору.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку сторонами, а також іншими особами у звязку з тим, що суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обовязки.

Апеляційна скарга на постанову подається протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови до Житомирського апеляцiйного адміністративного суду через Рiвненський мiський суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Суддя: Куцоконь Ю.П.