Постанова № 56311336, 03.03.2016, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2016 року м. ПолтаваСправа № 816/4550/15

Полтавський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Іваненка С.А.,

за участю:

секретаря судового засідання - Панькіної А.С.,

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради, треті особи - ОСОБА_4, Департамент праці та соціального захисту населення Полтавської обласної державної адміністрації про визнання бездіяльності незаконною та стягнення компенсації за виплачену заробітну плату, -

В С Т А Н О В И В:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою (з урахуваннями уточненого адміністративного позову від 09.02.2016 року) до Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради, треті особи - ОСОБА_4, Департамент праці та соціального захисту населення Полтавської обласної державної адміністрації про визнання незаконною бездіяльності у вигляді невиплати компенсації за нараховану та виплачену заробітну плату, стягнення в якості компенсації нарахованої та виплаченої заробітної плати працівника, призваного на військову службу за призовом під час мобілізації, у розмірі 13694,14 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що на підставі трудового договору нею, як фізичною особою-підприємцем використовується наймана праця ОСОБА_4, який за наказом військового комісара Полтавського ОМВК від 30.08.2014 року був призваний на військову службу згідно Указу Президента України від 21.07.2014 року №607/2014 "Про часткову мобілізацію". Відповідно до положень статті 119 Кодексу законів про працю України позивач здійснила виплату ОСОБА_4 середнього заробітку за час проходження ним військової служби на суму 13694,14 грн. Разом з тим, на порушення вимог Порядку виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 року №105, відповідач відмовив у виплаті компенсації, зазначивши про відсутність юридичних підстав її виплати фізичним особам-підприємцям.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити.

Представник відповідача заперечувала проти позову та просила відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки положеннями Кодексу законів про працю України та Порядку виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, компенсація середнього заробітку працівників, призваних на військову службу, передбачалася лише підприємствам, установам, організаціям, тобто юридичним особам, відтак положення даних нормативно-правових актів не поширювалися на фізичних осіб-підприємців. Крім того, всупереч вимогам пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 року №105 позивач у період з 01.09.2014 по 01.06.2015 років найманому працівнику заробітну плату не виплачувала та необхідні для виплати компенсації документи до Управління не подавала. Фактично заробітна плата найманому працівнику за період з 01.09.2014 по 01.06.2015 років була виплачена фізичною особою-підприємцем 08.02.2016 року, а складені за старою формою звіти були подані до Управління разом із заявою про компенсацію нарахованої та виплаченої заробітної плати лише 19.02.2016 року, при цьому, заява про компенсацію навіть не містила банківських реквізитів для перерахування коштів.

Департамент праці та соціального захисту населення Полтавської обласної державної адміністрації явку свого уповноваженого представника в судове засідання 03.03.2016 року не забезпечив, будучи належно повідомленим про дату, час та місце судового розгляду справи, направив до суду заяву про розгляд справи за відсутності уповноваженого представника Департаменту (а.с. 160).

Третя особа ОСОБА_4 в судове засідання 03.03.2016 року не з'явився, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив.

Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) зареєстрована як фізична особа-підприємець Виконавчим комітетом Полтавської міської ради 13.02.2008, номер запису в ЄДР 25880000000018489 (а.с. 89).

10.06.2011 року між ФО-П ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підписаний безстроковий трудовий договір, відповідно до умов якого останній зобов'язувався виконувати на користь фізичної особи-підприємця роботу по управлінню пасажирським автобусом на посаді водія з дотриманням Правил дорожнього руху, охорони праці та пожежної безпеки, а фізична особа-підприємець зобов'язувалася оплачувати роботу працівника ОСОБА_4 у розмірі мінімальної заробітної плати + 10,0 грн на місяць (а.с. 12). Вказаний договір зареєстрований в Полтавському міському центрі зайнятості 10.06.2011 року за №02260.

Запис про прийняття ОСОБА_4 на посаду водія за трудовим договором від 10.06.2011 року внесений до трудової книжки останнього 10.06.2011 року за №45 (а.с. 11).

У подальшому, на виконання вимог Указу Президента України від 21.07.2014 №607/2014 "Про часткову мобілізацію" на підставі наказу військового комісара Полтавського ОМВК від 30.08.2014 року №129 ОСОБА_4, як військовозобов'язаного, під час мобілізації на особливий період призвано на військову службу до Збройних Сил України (а.с. 13).

Відповідно до листа т.в.о. Військового комісара Полтавського об'єднаного міського військового комісаріату майора ОСОБА_5 від 11.09.2015 року №4/5095 (а.с. 14) ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, звільнено з лав Збройних Сил України (демобілізовано) 17.08.2015 року на підставі Указу Президента України від 12.06.2015 року №328/2015 та прийнято на облік до Полтавського ОМВК 20.08.2015 року.

На звернення ФО-П ОСОБА_3 щодо виплати їй компенсації нарахованої та виплаченої заробітної плати працівника, призваного на військову службу за призовом під час мобілізації, Департамент праці та соціального захисту населення Полтавської обласної державної адміністрації листом від 14.05.2015 року №1348/03-08 (а.с. 18) пояснив, що компенсація підприємствам, установам, організаціям, у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, здійснюється відповідно до Порядку виплати компенсації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 року №105. Так, бюджетні кошти спрямовуються підприємствам, установам, організаціям на компенсацію витрат на виплату середнього заробітку працівникам, які працювали на таких підприємствах, в установах, організаціях на час призову на військову службу, не більше одного року, при цьому, виплата компенсації фізичним особам-підприємцям вказаним Порядком не передбачена.

Згідно довідки від 21.10.2015 року (а.с. 117) ФО-П ОСОБА_3 нараховано ОСОБА_4 заробітну плату за період з 01.06.2015 по 17.08.2015 років у загальному розмірі 4201,50 грн, з яких 547,76 грн податки і збори.

Фактично на підставі платіжної відомості від 21.10.2015 року №21 (а.с. 118) ОСОБА_4 отримав від роботодавця ФО-П ОСОБА_3 заробітну плату за період з 01.06.2015 по 17.08.2015 років у розмірі 3653,74 грн (4201,50 грн - 547,76 грн).

Крім того, 08.02.2016 року поштовим переказом позивач перерахував на користь ОСОБА_4 заробітну плату за період з вересня 2014 року по травень 2015 року включно у загальній сумі 10040,40 грн (фіскальний звітній чек від 08.02.2016 а.с. 120).

19.02.2016 ФО-П ОСОБА_3 подано до Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради заяву про компенсацію нарахованої та виплаченої заробітної плати працівнику ОСОБА_4, призваному на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період (а.с. 147). При цьому, разом із заявою ФО-П ОСОБА_3 до Управління були подані звіти про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, за вересень-грудень 2014 року та січень-серпень 2015 року (а.с. 148-159).

ФО-П ОСОБА_3 вважаючи незаконною бездіяльність Управління, що виразилася у невиплаті їй компенсації за нараховану та виплачену заробітну плату ОСОБА_4, призваному на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, звернулася до суду з даним адміністративним позовом про визнання бездіяльності незаконною, стягнення в якості компенсації нарахованої та виплаченої заробітної плати працівника, призваного на військову службу за призовом під час мобілізації, у розмірі 13694,14 грн.

Оцінюючи обґрунтованість позовних вимог ФО-П ОСОБА_3 суд виходить з наступного.

Правовідносини, пов'язані із виплатою компенсації середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період регулюються Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України) та постановою Кабінету Міністрів України №105 від 04.03.2015 року "Про затвердження Порядку виплати компенсації підприємства, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період" (далі - Порядок №105).

Згідно з частиною 3 статті 119 КЗпП України (в редакції від 15.01.2015 року) за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Частиною 3 статті 119 КЗпП України (в редакції від 16.07.2015 року) такі гарантії збережено за працівниками до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації.

Відповідач стверджує, що гарантії щодо збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку, які визначені статтею 119 КЗпП України, поширюються виключно на осіб, які працюють на підприємстві, в установі, організації і не поширюються на випадки мобілізації особи, яка працює у фізичної особи-підприємця.

Однак, з вказаними доводами відповідача суд не погоджується.

Так, статтею 24 Конституції України передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Зокрема, частиною 1 статті 119 КЗпП України визначено, що на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Отже, гарантії щодо збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку працівникам на час виконання державних обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, встановлені для усіх працівників, в тому числі і тих, що працюють на підставі трудового договору у фізичної особи-підприємця.

За приписами частини 1 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 7 КЗпП України встановлено, що особливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, тимчасових і сезонних працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, додаткові (крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу) підстави для припинення трудового договору деяких категорій працівників за певних умов (порушення встановлених правил прийняття на роботу та ін.) встановлюються законодавством.

Також суд зауважу, що положеннями підпункту 14.1.222 пункту 14.1 статті 14 Податкового Кодексу України передбачено, що роботодавець - юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ чи її представництво) або самозайнята особа, яка використовує найману працю фізичних осіб на підставі укладених трудових договорів (контрактів) та несе обов'язки із сплати їм заробітної плати, а також нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб до бюджету, нарахувань на фонд оплати праці, інші обов'язки, передбачені законами.

Отже, із системного аналізу вказаних вище правових норм слідує, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників як підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, так і осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, за виключенням особливостей регулювання цих правовідносин у випадках, прямо передбачених законодавством.

Таким чином, оскільки положення статті 119 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), якими встановлені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов'язків, не містили жодних застережень щодо непоширення даних гарантій на працівників, які працюють у фізичних осіб-підприємців за рудовими договорами, то, на переконання суду, на громадянина ОСОБА_4, який працював у позивача як фізичної особи-підприємця і був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації на підставі Указу Президента України від 21.07.2014 року року№607/2014 "Про часткову мобілізацію", поширювалися гарантії, передбачені частиною 3 статті 119 КЗпП України, зокрема гарантії щодо компенсації роботодавцю з бюджету середнього заробітку, виплаченого ним ОСОБА_4 у період його перебування на військовій службі.

Більш того, суд вважає за необхідне зазначити, що з метою усунення прогалини у законодавстві та встановлення однакових гарантій для працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, виплачених в якості збереженого середньомісячного доходу працівникам, що були призвані до лав Збройних Сил України, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 року №911-VIII частини третю та четверту статті 119 Кодексу законів про працю України викладено в наступній редакції: "За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Щодо Порядку №105, то такий Порядок затверджений Постановою Кабінету Міністрів України з метою визначення механізму виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Водночас Порядок, будучи підзаконним нормативно-правовим актом, прийнятим на основі та відповідно до статті 119 КЗпП України, не може суперечити нормативно-правовому акту вищої юридичної сили, яким є Кодекс законів про працю України, зокрема й щодо дії за колом осіб, на яких він поширюється. До того ж даний підзаконний нормативно-правовий акт не містить жодних застережень щодо його непоширення на фізичних осіб-підприємців та осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах.

При цьому суд враховує те, що згідно з практикою Європейського Суду з прав людини (пункт 56 Рішення від 14.10.2010 року у справі "Щокін проти України") відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади.

Крім того, як зазначив Європейський Суд з прав людини у пункті 47 Рішення від 03.04.2008 року у справі "Корецький та інші проти України", закон має бути доступний для конкретної особи і сформульований з достатньою чіткістю для того, щоб вона могла, якщо це необхідно, за допомогою кваліфікованих радників передбачити в розумних межах, виходячи з обставин справи, ті наслідки, які може спричинити означена дія. Щоб положення національного закону відповідали цим вимогам, він має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією. У питаннях, які стосуються основоположних прав, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права, одним з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих Конвенцією. Відповідно закон має достатньо чітко визначати межі такої дискреції та порядок її реалізації. Ступінь необхідної чіткості національного законодавства яке безумовно не може передбачити всі можливі випадки значною мірою залежить від того, яке саме питання розглядається, від сфери, яку це законодавство регулює, та від числа та статусу осіб, яких воно стосується.

З огляду на викладене, суд доходить висновку, що дія Порядку №105 щодо виплати компенсації у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, поширюється не лише на підприємства, установи та організації, а й на фізичних осіб-підприємців, які з одного боку зобов'язані здійснити виплату працівникам, що перебувають з ними у трудових відносинах, середнього заробітку за час їх перебування на військовій службі за призовом під час мобілізації, на особливий період, а з іншого - мають право на отримання компенсації цих виплат з державного бюджету.

Відповідно до пункту 4 Порядку №105 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) для виплати компенсації підприємство, установа або організація подає щомісяця до 15 числа органу соціального захисту населення звіт про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам згідно з додатком 1, погоджений районним (міським) військовим комісаріатом, який здійснював призов працівника на військову службу, в частині підтвердження призову та проходження військової служби, для подання до 19 числа їх копій, а також зведених звітів про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам згідно з додатком 2 структурним підрозділам соціального захисту населення.

Структурні підрозділи соціального захисту населення щомісяця до 23 числа подають відомості про загальний обсяг фактичних витрат на виплату середнього заробітку працівникам згідно з додатком 3 Мінсоцполітики для спрямування їм бюджетних коштів, що спрямовуються органам соціального захисту населення для перерахування підприємствам, установам, організаціям.

Судом встановлено, що ФО-П ОСОБА_3 здійснила виплату працівнику ОСОБА_4 середнього заробітку за період з вересня 2014 року по серпень 2015 року, склала відповідні звіти про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, погодила вказані звіти з військовим комісаріатом Полтавського ОМВК в частині підтвердження призову та проходження військової служби ОСОБА_4 та подала їх до органу соціального захисту населення, а відтак суд доходить висновку про наявність у ФО-П ОСОБА_3 права на отримання відповідної компенсації з державного бюджету.

В свою чергу Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради не вжило необхідних заходів щодо виплати ФО-П ОСОБА_3 компенсації в межах середнього заробітку ОСОБА_4, призваного на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, за період з вересня 2014 року по травень 2015 року включно в загальній сумі 13694,14 грн, що свідчить про його протиправну бездіяльність.

Разом з тим, суд зазначає, що в спірному випадку позивач звернувся до суду з позовними вимогами про визнання незаконною бездіяльності відповідача, що виразилася у невиплаті компенсації за нараховану та виплачену заробітну плату, стягнення коштів у сумі 13694,14 грн в якості компенсації нарахованої та виплаченої заробітної плати працівника, призваного на військову службу за призовом під час мобілізації.

Разом із тим, суд вважає такі вимоги некоректними, а тому не вбачає підстав для задоволення позовних вимог у такому вигляді.

Так, в силу положень частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських ункцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до частини 2 статті 162 вказаного Кодексу у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Частиною 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд може вийти за межі позовних вимог тільки у разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Враховуючи наведене та беручи до уваги необхідність захисту порушених прав та інтересів ФО-П ОСОБА_3, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог про визнання бездіяльності незаконною та стягнення компенсації за виплачену заробітну плату та визнати протиправною бездіяльність Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради стосовно не виплати ФО-П ОСОБА_3 компенсації за нараховану та виплачену заробітну плату; зобов'язати Управління вплатити на користь ФО-П ОСОБА_3 компенсацію за нараховану та виплачену заробітну плату працівнику, призваному на військову службу за призовом під час мобілізації, у розмірі 13694,14 грн.

За викладених обставин, адміністративний позов ФО-П ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.

За приписами частин 1, 3 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

На підставі викладеного, керуючись статтями 7, 8, 9, 10, 11, 71, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради, треті особи - ОСОБА_4, Департамент праці та соціального захисту населення Полтавської обласної державної адміністрації про визнання бездіяльності незаконною та стягнення компенсації за виплачену заробітну плату задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради стосовно не виплати фізичній особі-підприємцю ОСОБА_3 компенсації за нараховану та виплачену заробітну плату.

Зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради (код ЄДРПОУ 03195317) вплатити на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (рнокпп НОМЕР_1) компенсацію за нараховану та виплачену заробітну плату працівнику, призваного на військову службу за призовом під час мобілізації, у розмірі 13694 (тринадцять тисяч шістсот дев'яносто чотири) гривні 14 (чотирнадцять) копійок.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань за зобов'язаннями Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради (код ЄДРПОУ 03195317) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (рнокпп НОМЕР_1) витрати зі сплати судового збору в розмірі 487 (чотириста вісімдесят сім) гривень 20 (двадцять) копійок.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Полтавський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення постанови з одночасним надісланням її копії до суду апеляційної інстанції. У разі застосування судом частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Повний текст постанови складено 09 березня 2016 року.

Суддя С.А. Іваненко