Рішення № 56307797, 23.02.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

справа № 22-ц/796/1060/2016 головуючий у 1-й інстанції: Макаренко В.В.

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 лютого 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі:

головуючого: Головачова Я.В.

суддів: Болотова Є.В., Пікуль А.А.

при секретарі: Бугай О.О.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Святошинського району міста Києва до Київської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: садівниче товариство "Зв'язківець", Департамент міського благоустрою та збереження природного середовища Київської міської державної адміністрації, про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, відновлення становища, яке існувало до порушення, зобов'язання повернути земельну ділянку, за апеляційною скаргою ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 червня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У липні 2013 року прокурор Святошинського району міста Києва звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що рішенням III сесії VI скликання Київської міської ради від 9 липня 2009 року № 854/1910 було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 отримала державний акт серії НОМЕР_1 на вищезазначену земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_2, виданий Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 17 червня 2010 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за НОМЕР_3. У подальшому, 7 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, на підставі якого до останнього перейшло право власності на земельну ділянку, про що зроблено відмітку у державному акті серії НОМЕР_1.

В обґрунтування позову зазначав, що спірна земельна ділянка на момент прийняття Київською міською радою рішення, належала до земель рекреаційного призначення та без зміни цільового призначення була надана відповідачу ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Оскільки питання про зміну цільового призначення спірної земельної ділянки не погоджувалося з контролюючими органами, то рішенням від 9 липня 2009 року № 854/1910 Київська міська рада незаконно змінила функціональне призначення оспорюваної земельної ділянки.

Посилаючись на викладене, прокурор Святошинського району міста Києва просив суд визнати незаконним та скасувати рішення III сесії VI скликання Київської міської ради від 9 липня 2009 року № 854/1910 "Про передачу громадянці ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1"; визнати недійсним виданий на ім'я ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га, (кадастровий номер НОМЕР_2), розташовану по АДРЕСА_1, серії НОМЕР_1, виданий Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради 17 червня 2010 року та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за НОМЕР_3; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, розташованої по АДРЕСА_1, вартістю 358040 грн. 75 коп., укладений 7 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Давиденко Ю.А.; відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом визнання права власності на земельну ділянку площею 0,10 га, розташовану по АДРЕСА_1, (кадастровий номер НОМЕР_2), вартістю 358040 грн. 75 коп. за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради, а також зобов'язати ОСОБА_2 повернути на користь Київської міської ради вказану вище земельну ділянку.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 червня 2015 року позов прокурора Святошинського району міста Києва задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради № 854/1910 від 9 липня 2009 року "Про передачу громадянину ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1". Визнано недійсним виданий на ім'я ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану по АДРЕСА_1, серії НОМЕР_1, виданий Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) 17 червня 2010 року та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за НОМЕР_3, в якому приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Давиденко Ю.А. внесено запис про засвідчення договору купівлі - продажу вказаної земельної ділянки між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Визнано недійсним укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1 га (кадастровий номер НОМЕР_2), вартістю 358040 грн. 75 коп., посвідчений 7 грудня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Давиденко Ю.А. Відновлено становище, яке існувало до порушення, шляхом визнання права власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1, загальною площею 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_2, вартістю 358040 грн. 75 коп., за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути на користь Київської міської ради земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_2, вартістю 358040 грн. 75 коп., що розташована по АДРЕСА_1.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скаржник зазначає, що висновок суду першої інстанції щодо протиправності погодження проекту відведення Управлінням охорони навколишнього природного середовища виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) є безпідставним та не ґрунтується на вимогах земельного законодавства; також, помилковим та таким, що суперечать доказам, наявним в матеріалах справи, є висновок суду про те, що спірним рішенням Київради незаконно змінено цільове призначення земель рекреаційного призначення до земель житлової та громадської забудови. Крім того, відчуження ОСОБА_1 спірної земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу на користь ОСОБА_2 свідчить про вчинення наступного правочину та перехід права власності третій особі, при цьому ОСОБА_2 вважається добросовісним набувачем, а тому позбавлення його права власності у випадку визнання незаконним та скасування рішення публічного органу та договору, згідно яких спірне майно було отримане у власність від держави, є неприпустимим та незаконним.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 в суді апеляційної інстанції підтримав апеляційну скаргу з наведених в ній підстав.

Прокурор Прокуратури м. Києва - Пилипенко Т.А.; представник СТ "Зв'язківець" - Волотівський П.Б., а також представник Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища КМДА - Ходорич О.М. заперечували проти задоволення апеляційної скарги, вважали, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Від Київської міської ради надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності їх представника.

ОСОБА_1 в суд апеляційної інстанції не з'явилася, про час і місце розгляду справи повідомлена належним чином. З урахуванням положень ч. 2 ст. 305 ЦПК України її неявка не перешкоджає розглядові справи.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що рішенням III сесії VI скликання Київської міської ради від 9 липня 2009 року № 854/1910 "Про передачу громадянці ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1" було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд АДРЕСА_1.

На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 отримала державний акт серії НОМЕР_1 на вищезазначену земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_2, виданий Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 17 червня 2010 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за НОМЕР_3 з цільовим призначенням: будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

З матеріалів справи вбачається, що зазначена вище земельна ділянка була передана у власність ОСОБА_1 із земель міста у порядку безоплатної приватизації (відведення).

Відповідно до листа Управління охорони навколишнього природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 29 травня 2009 року проект землеустрою щодо спірної земельної ділянки погоджено відповідно до рішення Київської міської ради від 26 грудня 2002 року № 221/381 та рішення Київської міської ради VII сесія XXIV скликання від 15 липня 2004 року № 457/1867 "Про порядок передачі (надання) земельних ділянок в користування або у власність у місті Києві".

7 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, на підставі якого до останнього перейшло право власності на земельну ділянку, про що зроблено відмітку у державному акті серії НОМЕР_1.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюване позивачем рішення Київської міської ради від 9 липня 2009 року № 854/1910 прийнято з порушенням вимог діючого законодавства, суперечить актам цивільного законодавства та порушує право на землю територіальної громади м. Києва, у зв'язку із чим підлягає визнанню незаконним, а позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню. Ураховуючи те, що спірна земельна ділянка не може належати відповідачу ОСОБА_1, правовстановлюючий документ - державний акт на право власності на земельну ділянку підлягає визнанню недійсним, а тому позовні вимоги в цій частині також є обґрунтованими і підлягають задоволенню. Крім того, підлягає визнанню недійсним договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, укладений 7 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у зв'язку з продажем земельної ділянки особою, що не є її власником, тобто, не наділений повноваженнями по володінню, користуванню та розпорядженню нею. Оскільки оскаржуваним рішенням, державним актом та договором купівлі-продажу спірної земельної ділянки було порушено право власності територіальної громади міста Києва на землю, то воно підлягає захисту у спосіб, визначений п. 4 ч. 2ст. 16 ЦК України, шляхом відновлення становища, яке існувало до його порушення.

Проте з таким висновком суду повністю погодитися не можна.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. ст. 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі рекреаційного призначення, та віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно їх повноважень.

Відповідно до змісту ст. 20 ЗК України надання (передача) земельної ділянки громадянам та юридичним особам відбувається згідно з їх цільовим призначенням.

У випадку передачі громадянам у приватну власність земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності, межі якої не встановлені в натурі або цільове призначення якої змінюється, обов'язковим є розроблення проекту землеустрою про відведення земельної ділянки.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, відмови у реєстрації земельної ділянки або визнання реєстрації недійсною (ст. 21 ЗК України).

Статтею 51 ЗК України встановлено, що до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

Частиною 3 ст. 52 ЗК України передбачено, що на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

Відповідно до п. 10.4 ДБН 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень" розміщення будинків, споруд, комунікацій на землях зелених зон міст, включаючи землі міських лісів, якщо об'єкти, які проектуються, не призначені для відпочинку, спорту або обслуговування приміського лісового господарства, не допускається.

Відповідно до Інструкції з заповнення державної статистичної звітності з кількісного обліку земель (форми NN 6-зем, 6а-зем, 6б-зем, 2-зем), затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 5 листопада 1998 року № 377 зі змінами та доповненнями від 16 жовтня 2001 року, у рядку 96 ураховуються дані про землі, не надані у власність або постійне користування в межах населених пунктів, а саме: землі, не передані у власність або не надані у користування, а також землі, право власності на які або користування якими припинене відповідно до ст.ст. 27, 28 Земельного кодексу України. Зазначені землі призначені для передання у власність або надання у користування; у графі 56 - дані про зелені насадження загального користування: зелені насадження у межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не включені до категорії лісів; дані про ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибні ділянки) враховуються у рядку 22; до них потрібно включати ділянки громадян, які передані радами для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель у відповідності зі ст. 67 Земельного кодексу України у графі 35 - землі під одно- та двоповерховою житловою забудовою.

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, суд повинен всебічно і повно з'ясувати усі обставини, що складають предмет доказування, дослідити кожен доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (ст. ст. 58, 59 ЦПК України), окремо та всі докази у їх сукупності у порядку, передбаченому ст. ст. 185, 187, 189, 212 ЦПК України, що відображається у судовому рішенні. Відхилення того чи іншого доказу, перевагу одного доказу над іншим має бути мотивованим.

Згідно з нормами статей 181 - 184, 202 - 204 ЗК України, законів України "Про Державний земельний кадастр" та "Про землеустрій" дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Установлено, що за даними форми 6-зем, затвердженої наказом № 377 Держкомстату України від 5 листопада 1998 року, земельну ділянку по АДРЕСА_1 вилучено із ненаданих у власність чи користування міських земель та за вказаною формою її віднесено до земель, які використовуються для відпочинку та інших відкритих земель, в тому числі зелених насаджень загального користування.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідно до вимог ст. 51 ЗК України спірна земельна ділянка на момент прийняття Київрадою оспорюваного рішення відносилась до земель рекреаційного призначення, а після прийняття вказаного рішення, ця ж земельна ділянка була віднесена до земель житлової та громадської забудови. При цьому, зміна цільового призначення спірної земельної ділянки відповідно до правил ст. 20 ЗК України не проводилась.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що оспорюване позивачем рішення Київської міської ради від 9 липня 2009 року № 854/1910 прийнято з порушенням вимог діючого законодавства, суперечить актам цивільного законодавства та порушує право на землю територіальної громади м. Києва, у зв'язку із чим підлягає визнанню незаконним, а позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Частиною 1 ст. 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до ч. 1 ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку та право постійного користування нею виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно із ч. 1 ст. 126 ЗК України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.

Згідно зі ст. 152 ЗК України, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до ст. 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

При цьому, вимога про визнання недійсним державного акта на право власні на земельну ділянку є похідною й залежить від законності рішення органу, на підставі якого його видано. Разом з тим таке рішення за своєю правовою природою є правочином, що випливає з ч. 3 ст. 203 ЦК України, відповідно до якої односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частинами 1, 2 ст. 116 ЗК України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений положенням статті 118 ЗК України.

Згідно з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 24 квітня 2013 року (справа № 6-14цс13), державний акт, виданий з порушенням вимог ст. ст. 116, 118 ЗК України підлягає визнанню недійсним.

Таким чином, рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення; визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду в цій частині не спростовують, що відповідно до ст. 308 ЦПК України є підставою для залишення рішення суду першої інстанції в цій частині без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Разом з тим, суд першої інстанції у порушення вимог ст.ст. 212-214 ЦПК України не врахував зазначені положення норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та не звернув на те, що реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Отже, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-164цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що судом ухвалено рішення про задоволення позову прокурора Святошинського району міста Києва в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки; відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом визнання права власності на земельну ділянку; зобов'язання повернути земельну ділянку через неправильне застосування норм матеріального права, що відповідно до ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду й ухвалення в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Ураховуючи викладене, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 червня 2015 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки; відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом визнання права власності на земельну ділянку; зобов'язання повернути земельну ділянкускасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.

Головуючий Я.В. Головачов

Судді: Є.В. Болотов

А.А.Пікуль