Ухвала суду № 56297869, 03.03.2016, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/905/16 Справа № 199/6159/15-ц Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Гайдук В.І.

Категорія 20

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого Гайдук В.І.,

суддів Калиновського А.Б., Єлізаренко І.А.,

при секретарі Гулієва М.І.о,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпропетровську

апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2015 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_6, Дніпропетровське міське управління юстиції, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування державної реєстрації права власності,

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду з вказаним позовом, в якому посилалась на те, що вона є власником квартири №116 в будинку №19 по пр. ім. газети «Правда» в м. Дніпропетровську. У 1999 році на прохання доньки, відповідача по справі, ОСОБА_3, 19 жовтня 1999 року між ними було укладено договір купівлі-продажу квартири № 116 в будинку № 19 по пр. ім. газети «Правда» в м. Дніпропетровську, за умовами якого позивач продала ОСОБА_3 вказану квартиру. Переоформлення квартири було потрібне відповідачу для виїзду до Канади. Проте, фактично позивач залишились власником цієї квартири, продовжувала проживати в ній та сплачувати комунальні платежі. Дана угода укладалася без наміру відчуження належного їй майна. Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_2 просила суд визнати недійсним вказаний договір купівлі-продажу квартири та скасувати державну реєстрацію права власності на неї (а.с. 2-6, 63-68).

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 30 жовтня 2015 року у задоволенні позовних вимог було відмовлено (а.с. 188-192).

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилається на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права при ухваленні судового рішення, у звязку з чим ставить питання про його скасування з прийняттям нового про задоволення позовних вимог (а.с. 198-203).

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Статтею 58 ЦК УРСР (1963 року, яка діяла на час виникнення правовідносин) встановлено, що недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Постановою Пленуму Верховного Суду України N 3 від 28.04.78 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснено, що мнима угода, тобто угода, укладена про людське око, без наміру створити юридичні наслідки, є в силу ч. 1 ст. 58 ЦК недійсною, незалежно від мети її укладення. Оскільки сторони ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли, суд у таких випадках постановляє рішення тільки про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків.

Таким чином, відповідно до вимог статті 58 ЦК УРСР,1963, для визнання угоди мнимою необхідно встановити той факт, що угода була укладена без наміру створити юридичні наслідки та що сторони за угодою ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли.

Як вбачається з матеріалів справи, 19 жовтня 1999 року ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 купила квартиру № 116 в будинку № 19 по пр. ім. газети «Правда» в м. Дніпропетровську, про що між ними було укладено відповідний договір, який було посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстром №1936 (а.с. 9).

Згідно копії витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, право власності на вказану квартиру за ОСОБА_3 було зареєстроване 07 жовтня 2005 року (а.с. 10).

За договором купівлі-продажу нотаріально посвідченого 21 грудня 1999 року ОСОБА_2 та ОСОБА_7 стали власниками квартири АДРЕСА_1 по ? частині кожний, про що свідчать договір купівлі-продажу між ними і ОСОБА_4 та витяг із державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.78,127). На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, після померлого 04 грудня 2004 року ОСОБА_7, власником ? частини вказаної вище квартири є ОСОБА_5 (а.с.164).

20 червня 2007 року в забезпечення виконання власних зобовязань як позичальника за кредитним договором ОСОБА_3 передавала спірну квартиру в іпотеку ПАТ КБ «Приватбанк», про що було укладено відповідний договір, а також була видана заставна (а.с. 120-124).

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ці обставини спростовують мнимість (удаваність) спірного договору купівлі-продажу в розумінні ст. 58 ЦК УРСР 1963 року, а позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження зворотного.

За змістом цієї норми закону за мнимим договором сторони не вчиняють жодних дій, спрямованих на настання правових наслідків. Однак, якщо на виконання такого договору було передано майно або майнові права такий договір не може бути кваліфіковано як мнимий.

Таким чином, наведені вище обставини спростовують доводи апеляційної скарги стосовно відсутності у сторін дійсного наміру створення правових наслідків.

Доводи апеляційної скарги стосовно того, що фактично ОСОБА_2 після укладення спірного договору залишилась проживати в квартирі та залишилася членом ЖБК, сплачувала відповідні комунальні платежі, , також не можуть бути підставою для скасування рішення, оскільки спростовуються встановленими обставинами, за яких відповідач ОСОБА_3 не сприймала укладений договір купівлі-продажу як такий, що укладений без наміру створити юридичні наслідки.

Відповідно до частини 2 ст.19 Закону України «Про власність» ( який був чинний на нас виникнення правовідносин і втратив чинність 20.06.2007), громадяни мають право передавати належне їм майно у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам та державі.

Згідно статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Положенням ч.1 ст.319 ЦК України, передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

В п.6-2 постанови Пленуму Верховного Суду України N 9 від 18.09.1987 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» розяснено, що право власності на куплену квартиру у будинку ЖБК у покупця виникає з моменту укладення нотаріально посвідченого договору.

Чинним законодавством не передбачено обовязковість вступу до ЖБК нового власника квартири.

Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_3 відповідач по справі, є донькою позивача ОСОБА_2 і разом з останньою користувалася квартирою, була в ній зареєстрована до липня 2011 року, про що свідчить ксерокопія паспорту ОСОБА_3 (а.с.8,31).

У листі спеціалізованої школи № 55 м. Дніпропетровська від 06.10.2015 за № 632 зазначено, що ОСОБА_8 навчався з першого класу до 2012 року та проживав з батьками за адресою м. Дніпропетровськ, пр. Газети «Правда» АДРЕСА_2 (зі слів батьків), тобто за місцем знаходження спірної квартири (а.с.153).

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи і суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права, дав належну оцінку доказам у справі, тому підстави для скасування рішення першої інстанції відсутні.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 30 жовтня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту оголошення і протягом двадцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: