Рішення № 56252848, 22.02.2016, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/10767/15-ц

Провадження № 2/369/824/16

РІШЕННЯ

Іменем України

22.02.2016 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Волчка А.Я.

за участю секретаря Раситюк М.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл земельної ділянки,-

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розподіл земельної ділянки, посилаючись на те, що позивач з 14 липня 2001 року перебуває в шлюбних відносинах з ОСОБА_2

За час шлюбу ними було придбано та впорядковано земельну ділянку, загальною площею 0.1219 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для ведення садівництва. Вказану земельну ділянку було вирішено зареєструвати на відповідача, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку, серії НОМЕР_1 від 15 червня 2006 року.

В даний час у сторін виник спір щодо розподілу зазначеної земельної ділянки.

Посилаючись на викладені обставини та положення закону позивач просив суд: поділити на 2 рівні частки земельну ділянку загальною площею 0.1219 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для ведення садівництва, що перебуває у спільній сумісній власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Визнати за ОСОБА_1 право приватної власності на ? частину земельної ділянки загальною площею 0.1219 га (кадастровий номер НОМЕР_2), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для ведення садівництва.

У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали у повному обсязі, та просили їх задовольнити.

Відповідач та її представник проти позову заперечували, посилаючись на те, що вказана земельна ділянка є особистою власністю ОСОБА_2

Суд, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи та наявні у ній докази, знаходить, що позов не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що сторони у справі перебувають у зареєстрованому шлюбі з 14 липня 2001 року, що підтверджується свідоцтвом про одруження виданого відділом РАГС Радянського районного управління юстиції у м. Києві (а.с.7).

На підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку від 15 червня 2006 року, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки загальною площею 0.1219 га,, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для ведення садівництва.

На підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку від 24 вересня 2004 року ОСОБА_1 належала земельна ділянка площею 0.0606 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для ведення садівництва.

Для вирішення спору суд приходить до висновку про необхідність проаналізувати наступні правові норми.

Виходячи зі змісту ст. 55 Конституції України, кожному гарантується захист його прав і свобод у судовому порядку.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У відповідності до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право;4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної ( немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що становлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи у разі порушення нею положень частини другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до п.п. 22-25 Постанови Пленуму Верховного Суду України « Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21 грудня 2007 року поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Пунктом 23 зазначеної Постанови передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

З абз. 2 п. 24 цієї Постанови вбачається, що не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

За п. 25 вказаної Постави вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільні речі, суди мають застосовувати положення частини 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК України, за умови звернення подружжя ( одного з них) до суду з таким позовом ( ст. 11 ЦК ) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

За приписами ст. 60 СК України, майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини ( навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку ( доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності.

З огляду на ст. ст. 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу майна, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, частки дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Статтею 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Положеннями ст. 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Тобто, аналізуючи вище перелічені правові норми в розрізі наданих суду матеріалів, суд приходить до наступних висновків.

Як вбачається з Державного акту на право власності на земельну ділянку від 15 червня 2006 року, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки загальною площею 0.1219 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для ведення садівництва.

Вказана земельна ділянка набута відповідачем на підставі договору дарування земельної ділянки від 16.12.2004 року № 2728, та на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 16.12.2004 року № 2724.

Отже ? частина цієї земельної ділянки є особистою приватною власністю відповідача.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відтак, суд розглядаючи справу в межах заявлених позивачем вимог, приходить до висновку про необхідність відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Окрім того, всупереч положень ст. 60 ЦПК України, позивач не надав безспірних доказів щодо заявлених ним вимог, зокрема не надав договорів дарування та купівлі-продажу земельної ділянки на підставі яких відповідач набула спірну земельну ділянку, не просив їх витребувати до початку з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами, не дивлячись на те, що таке право йому було роз'яснено судом у відповідності до ст. 10 ЦПК України.

Враховуючи наведені обставини та керуючись ст. ст. 15, 16, 372 ЦК України, ст. ст. 57, 60, 69, 70 СК України, ст. ст. 3, 10, 60, 88, 209, 212-215 ЦПК України,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл земельної ділянки відмовити.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Київської області протягом 10 днів, починаючи з дня наступного після його проголошення.

Суддя А.Я. Волчко