Ухвала суду № 56252376, 03.03.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"03" березня 2016 р. м. Київ К/800/44035/15

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі :

Пасічник С.С.,

Кочана В.М.,

Швеця В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Шевченківського районного суду м.Києва від 27 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України про визнання протиправною та скасування постанови, зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И Л А :

В лютому 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України про визнання протиправною та скасування постанови державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України від 13.01.2015р. про відмову в прийнятті до провадження виконавчого документу та у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого 20.11.2013р. Хмельницьким міськрайонним судом Хмельницької області у справі №2а/2218/211/2008, та зобов'язання відповідача прийняти до виконання вказаний виконавчий лист.

Постановою Шевченківського районного суду м.Києва від 27.07.2015р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24.09.2015р., в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивачка звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просила рішення судів скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов.

Обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що 20.11.2013р. Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області видав виконавчий лист у справі №2а/2218/211/2008 про стягнення з Міністерства фінансів України шляхом списання з розрахункового рахунку Управління Державного казначейства України на користь ОСОБА_4 неправомірно утриманого прибуткового податку із вихідної допомоги в сумі 7310,16 грн., зобов'язавши Державне казначейство України перерахувати дані кошти Державній судовій адміністрації України.

13.01.2015р. державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Юхименко О.С. винесено постанову про відмову в прийнятті до провадження вказаного виконавчого документа й відмову у відкритті виконавчого провадження ВП №45976273 на підставі пунктів 4,6,8 ч.1 ст.26 Закону України «Про виконавче провадження».

Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій, вказавши, що відсутність у виконавчому документі ідентифікаційного коду боржника, не є істотним недоліком виконавчого документа та підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження відповідно до ст.26 Закону України «Про виконавче провадження», водночас, прийшли до висновку про законність оскаржуваної постанови, з огляду на зазначення у виконавчому документів двох боржників (Міністерства фінансів України та Державного казначейства України) без визначення, яку частину судового рішення треба виконати кожному з них, що є порушенням вимог ч.2 ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» та обставиною, яка виключає здійснення виконавчого провадження.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 5 статті 124 Конституції України передбачено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України i є обов'язковими до виконання на всій території України.

Згідно з ч.1 ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб i підлягає виконанню на всій території України.

Разом з тим, відповідно до ч.2 ст.8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно зі ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Також, статтею 6 Конвенції передбачено право на справедливий суд.

Європейський суд з прав людини в пункті 40 рішення у справі "Горнсбі проти Греції" від 19 березня 1997 року зазначив, що право на суд було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави допускала невиконання остаточного та обов'язкового судового рішення на шкоду одній зі сторін.

За змістом же п.68 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Піалопулос та інші проти Греції" від 15 березня 2001 року якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначено в Законі України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999р. №606-XIV (далі Закон №606), відповідно до ст.1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Як передбачено ч.1 та ч.2 ст.11 Закону №606, державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії й, зокрема, здійснювати заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Так, згідно із ч.3 вказаної статті у процесі здійснення виконавчого провадження держаний виконавець має право, зокрема, з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі конфіденційну; звертатися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа, про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення; здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами.

Разом з тим, відповідно до ст.26 Закону №606 державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі: 1) пропуску встановленого строку пред'явлення документів до виконання; 2) неподання виконавчого документа, зазначеного у статті 17 цього Закону, та неподання заяви про відкриття виконавчого провадження у випадках, передбачених цим Законом; 3) якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної (юридичної) сили, крім випадків, коли воно у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання; 4) пред'явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби не за місцем або не за підвідомчістю виконання рішення; 5) якщо не закінчилася відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення; 6) невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 цього Закону; 6-1) офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; 7) якщо виконавчий документ повернуто стягувачу за його заявою, крім виконавчих документів про стягнення аліментів та інших періодичних платежів; 8) наявності інших передбачених законом обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження.

Виходячи зі змісту зазначеної статті й, зокрема, її пункту 8, обов'язковою умовою для винесення державним виконавцем постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження є наявність певних обставин, що виключають (унеможливлюють), але не утруднюють, виконання судового рішення тощо, а отже дійшли передчасних висновків по суті позовних вимог.

Водночас, судами не було надано правової оцінки правильності оскаржуваної постанови в частині відмови у відкритті виконавчого провадження на підставі п.4 ч.1 ст.26 Закону №606, за змістом якого державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі пред'явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби не за місцем або не за підвідомчістю виконання рішення.

Відповідно до вимог статті 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З викладеного вбачається, що рішення судів попередніх інстанцій не відповідають вимогам наведеної статті; касаційний же суд, в силу положень ст.220 КАС України, позбавлений можливості самостійно встановлювати відповідні обставини та досліджувати докази.

Зазначене є підставою для скасування оскаржуваних рішень судів та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції у відповідності до вимог ч.2 ст.227 КАС України, згідно з якою підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Одночасно, при новому розгляді справи суду першої інстанції слід врахувати, що відповідачами у справах з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби чи іншої посадової особи державної виконавчої служби є відповідні органи державної виконавчої служби (ст.181 КАС України), а саме: Державна виконавча служба України, до складу якої входить відділ примусового виконання рішень; управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень; районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції, а також приписи ст.52 КАС України, які визначають право на заміну відповідача або залучення другого відповідача.

Керуючись статтями 210, 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Шевченківського районного суду м.Києва від 27 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Ухвала набирає законної сили в порядку статті 254 КАС України і оскарженню не підлягає.

Судді: Пасічник С.С.

Кочан В.М.

Швець В.В.