Ухвала суду № 56251935, 15.02.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 лютого 2016 року м. Київ К/800/11011/15

Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого -Цвіркуна Ю.І. (суддя-доповідач), Ланченко Л.В., Пилипчук Н.Г., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Вторресурси-Еліт»

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.02.2015 року

у справі № 820/16077/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вторресурси-Еліт»

до Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова Головного управління Міндоходів у Харківській області

про скасування податкових повідомлень-рішень,

встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Вторресурси-Еліт» звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова Головного управління Міндоходів у Харківській області про скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 24.12.2014 року позов задоволено. Скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Дзержинському районі міста Харкова Головного Управління Міндоходів у Харківській області від 20.08.2014 року № 0002682201 та № 0002692201.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.02.2015 року постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24.12.2014 року скасовано. Прийняти нову постанову, якою у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Згідно із пунктом 1 частини першої ст. 222 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у разі відсутності клопотань усіх осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин справи, колегія суддів встановила таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами позапланової виїзної перевірки позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2011 року по 31.12.2013 року відповідачем складено акт від 06.08.2014 року № 3105/20-30-22-01/35475517, яким встановлено порушення: - пп. 138.1.1 п. 138.1, п.п. 138.2, 138.4 ст. 138, пп. 139.1.6 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток на суму 99 989, 00 грн.; - п. 181.1 ст. 181, п. 183.2 ст. 183, п.п. 198.1, 198.2, 198.3, 198.6 ст. 198, п.п. 200.1, 200.2, 200.3 ст. 200 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість на суму 336 290, 00 грн.

На підставі акта перевірки відповідачем були прийняті податкові повідомлення-рішення від 20.08.2014 року: - № 0002682201, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток в загальному розмірі 124 986, 25 грн., в тому числі 99 989, 00 грн. за основним платежем та 24 997, 25 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями; - № 0002692201, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість в загальному розмірі 427 502, 50 грн. в тому числі 336 290, 00 грн. за основним платежем та 91 212, 50 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями.

Підставою для прийняття податкових повідомлень-рішень став висновок податкового органу про нереальність господарських операцій позивача з його контрагентами.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції прийшов до висновку щодо відсутності порушень позивачем вимог законодавства та неправомірного прийняття відповідачем податкових повідомлень-рішень.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що наявні у матеріалах справи копії первинних бухгалтерських документів не свідчать про факт придбання товарів та послуг із метою їх використання в господарській діяльності.

Колегія суддів суду касаційної інстанції, з урахуванням норм податкового законодавства, чинних на час виникнення відповідних правовідносин, погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, зважаючи на таке.

Відповідно до п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною (п. 198.2 ст. 198 Податкового кодексу України).

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно із п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Отже, правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту з податку на додану вартість виникають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах.

Згідно із п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II Податкового кодексу України.

Відповідно до пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Таким чином, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток мають бути фактично здійснені та підтверджені належним чином оформленими первинними документами, що відображають реальність здійснення господарської операції.

Судом першої інстанції встановлено, що реальність господарських операцій між позивачем як замовником та контрагентами як виконавцями - ТОВ «Оптоком 2012» та ТОВ «Ніка Трейдінг» на підставі договорів про надання послуг підтверджується наявними у матеріалах справи договорами, актами здачі-прийняття робіт, податковими накладними, товарно-транспортними накладними.

Згідно з п. 1.1 вказаних договорів замовник доручає, а виконавець приймає на себе зобов'язання надавати замовнику послуги із збору, заготівлі, транспортування, видалення (іншими способами), знешкодження, захоронення та утилізації відходів; кінцевими цілями є збір та утилізація відходів.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що при досліджені судами актів здачі-прийняття робіт, суд апеляційної інстанції дійшов до правильного висновку, що надані позивачем документи не мають юридичної сили та доказовості, оскільки вказані акти не мають детального і повного опису послуг, не містять інформації про конкретні їх обсяги, вартості кожного виду наданих послуг.

З приводу незазначення у товарно-транспортних накладних номеру подорожнього листа, виду пакування, кількості місць, коду вантажу, класу вантажу, маси вантажу, відомостей про виконавців вантажно-розвантажувальних операцій, а також щодо часу навантаження та розвантаження товару, слід зазначити, що сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Разом з тим, в матеріалах справи відсутні платіжні доручення чи виписки по банківському рахунку, що можуть засвідчувати факт виконання позивачем зобов'язань за спірними правочинами шляхом перерахування безготівкових грошових коштів.

З огляду на наведене вище, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що позивач, як замовник послуг, не спростував доводів податкового органу нереальності їх надання, оскільки в актах здачі-прийняття послуг відсутні дані про те, які саме роботи були виконані.

Крім того, позивачем не виконана ухвала суду апеляційної інстанції від 27.01.2015 року, якою витребувано додаткові докази, а саме: відомості про облік матеріалів тари та пакування, звітів виконавців, платіжних доручень з відміткою банківської установи, докази використання отриманих послуг у власній господарській діяльності, в тому числі, на виконання умов договорів із третіми особами, докази узгодження виконання послуг третіми особами із безпосереднім замовником, копії рахунків та субрахунків бухгалтерського обліку, на яких обліковуються господарські операції, пояснення з приводу наявності у підприємства позивача та його контрагентів матеріальних ресурсів, дозвільних документів на виконання умов договорів.

Отже, висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивач не надав належним чином оформлених первинних документів, які б свідчили про здійснення позивачем та його контрагентами відповідних господарських операцій, направлених на настання певних наслідків, пов'язаних з господарською діяльністю, є вірним.

Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та встановлених обставин справи.

З урахуванням викладеного, є підстави вважати, що судом апеляційної інстанції ухвалено обґрунтоване рішення, яке постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування не вбачається.

Стаття 220 Кодексу адміністративного судочинства України визначає межі перегляду судом касаційної інстанції.

Відповідно до ст. 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Вторресурси-Еліт» залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.02.2015 року у справі № 820/16077/14 - без змін.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Ю.І.Цвіркун

Судді Л.В.Ланченко

Н.Г.Пилипчук