Ухвала суду № 56251243, 23.02.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/16138/15 Головуючий у 1-й інстанції: Кротюк О.В. Суддя-доповідач: Василенко Я.М.

У Х В А Л А

Іменем України

23 лютого 2016 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Кузьменка В.В., Шурка О.І.,

при секретарі Зубрицькому Д.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.11.2015 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Міністерства охорони здоров'я України, Державної казначейської служби України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 звернулася до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:

- лист Міністра охорони здоров'я О.Мусія від 25.06.2014 № 08.01-50/9/102-14/17572 визнати документом, який носить лише інформаційний характер та не встановлює правових норм. Заборонити використовувати його, як нормативно-правовий акт, який регулює підготовку в інтернатурі випускників вищих навчальних закладів МОЗ України, які отримали направлення на роботу до закладів охорони здоров'я Донецької і Луганської областей та фінансування із бюджетів відповідних Департаментів охорони здоров'я;

- зобов'язати МОЗ України створити належний нормативно-правовий акт.

- зобов'язати відшкодувати їй із державного бюджету завдану моральну шкоду в розмірі 500 000 (п'ятсот тисяч) гривень.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.11.2015 в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з даною постановою позивач звернулася із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувану постанову, як таку, що постановлена із порушенням норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нову постанову, якою позов задовольнити.

В судове засідання сторони не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, у зв'язку із чим, колегія суддів, на підставі ч. 6 ст. 12, ч. 1 ст. 41, ч. 4 ст. 196 КАС України розглядає справу за їх відсутності без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

У листі Міністра охорони здоров'я О.Мусія від 25.06.2014 № 08.01-50/9/102-14/17572 зазначено, що на виконання пункту 6 Протоколу №39 засідання Кабінету Міністрів України від 18 червня 2014 року та з метою належної організації підготовки в інтернатурі випускників вищих навчальних закладів МОЗ України, які отримали направлення на роботу до закладів охорони здоров'я Донецької та Луганської областей, Міністерство охорони здоров'я України відповідно до пунктів б. 1 та 6.2 Положення про спеціалізацію (інтернатуру) випускників медичних і фармацевтичних закладів освіти III-IV рівнів акредитації, затвердженого наказом МОЗ України від 19.09.96 № 291, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 03.12.96 за № 696/1721, рекомендує у 2014 році першочергово розглядати питання переведення лікарів-інтернів та провізорів- інтернів із баз стажування Луганської та Донецької областей до баз стажування інших територій, без зміни місця призначення на роботу із виплатою їм заробітної плати за рахунок департаментів охорони здоров'я Луганської та Донецької обласних державних адміністрацій (зміна заочної частини навчання в інтернатурі). Окрім того, запропоновано ректорам вищих навчальних закладів та закладів післядипломної освіти МОЗ України для осіб вищезазначеної категорії надавати згоду щодо їх переведення із ДЗ «Луганський державний медичний університет», Донецького національного медичного університету ім. М.Горького до інших вищих навчальних закладів, закладів післядипломної освіти МОЗ України для проходження очної частини навчання в інтернатурі.

Як вбачається з матеріалів справи відповідно до направлення №24 (а.с. 13) ОСОБА_2 направлено в розпорядження до Департаменту охорони здоров'я Денецької ОДА КЗ «Волноваська МСП» для роботи на посаді лікар - стоматолог - ортодонт.

Листом від 14.07.2014 № 10/35-760 Департаменту охорони здоров'я Донецької обласної державної адміністрації висловлено згоду щодо проходження інтернатури позивачки в закладах охорони здоров'я міста Києва за рахунок коштів замовників (заклади охорони здоров'я Донецької області).

Наказом від 22.07.2014 № 936/к Департаменту охорони здоров'я виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) ОСОБА_2 направлено в КП «Київська міська стоматологічна поліклініка» для проходження заочного розділу інтернатури за спеціальністю «стоматологія» з оформленням по КЗ «Волноваська МСП» Донецької області. Виплата заробітної плати ОСОБА_2 здійснюється по КЗ «Волноваська МСП» Донецької області (п. 3 вказаного наказу).

Позивач вважаючи, що вона змушена проходити інтернатуру без трудових книжок і без заробітної плати, що обумовлено листом відповідача від 25.06.2014 № 08.01-50/9/102-14/17572, оскільки ним було змінено місце проходження інтернатури без зміни місця призначення на роботу, звернулась з даним позовом до суду.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки позивачем невірно обрано спосіб захисту порушених прав та інтересів.

Апелянт у своїй скарзі зазначає, що діями відповідача прямо порушені права та інтереси позивача.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.

Відповідно до норм п. 8 Положення про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженого постановою КМ України № 267 від 25.03.2015, МОЗ України у межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України і постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, організовує та контролює їх виконання.

Накази МОЗ України, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Нормативно-правові акти МОЗ України підлягають державній реєстрації в установленому законодавством порядку.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов'язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами.

Таким чином, обов'язковими до виконання є накази, а ті, які мають статус нормативно-правового акту, потребують своєї державної реєстрації в установленому законодавством порядку, у зв'язку з чим лист МОЗ України не є обов'язковим до виконання, оскільки не має статусу нормативно-правового акту та не підлягає відповідній державній реєстрації. Таким чином, додатково визнавати такий лист документом, який носить лише інформаційний характер та не встановлює правових норм, а також заборонити використовувати його, як нормативно - правовий акт необхідності немає. У зв'язку з вказаним суд першої інстанції вірно відмовив в задоволенні позову в цій частині.

Колегія суддів звертає увагу, що позивач неодноразово наголошувала на тому, що її права та інтереси, які вона захищає, пов'язані з виплатою заробітної плати та зарахуванням трудового стажу.

Однак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що, враховуючи інформацію, зазначену в листі від 14.07.2014 № 10/35-760 Департаменту охорони здоров'я Донецької обласної державної адміністрації, дані питання повинні бути вирішені шляхом позову до роботодавця та/або установи, за рахунок якої здійснюється фінансування інтернатури, зокрема, Департаменту охорони здоров'я Донецької обласної державної адміністрації.

Стосовно вимоги позивача про зобов'язання МОЗ України створити належний нормативно-правовий акт колегія суддів зазначає наступне.

За своєю правовою природою, відповідно до норм чинного законодавства, повноваження відповідача щодо прийняття будь-яких нормативно-правових актів є дискреційним повноваженням та виключною компетенцією уповноваженого органу.

Як випливає зі змісту рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є здійснення правосуддя, а тому позовна вимога про зобов'язання МОЗ України створити належний нормативно-правовий акт є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягає.

Більш того, застосування такого способу захисту як зобов'язання судом вчинити певні дії, повинно слідувати після встановлення судом наявності протиправної бездіяльності відповідача, чого позивачем не було заявлено, а судом першої інстанції вірно не досліджено в силу положень ч. 2 ст. 11 КАС України.

Також, колегія суддів вважає, що позивач безпідставно просила зобов'язати відшкодувати їй із державного бюджету завдану моральну шкоду в розмірі 500 000 (п'ятсот тисяч) гривень,виходячи з наступного.

Відповідно до загальних підстав правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого. При цьому, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Однак, позивачем не надано жодних доказів на підтвердження правомірності позовних вимог в цій частині, а також враховуючи невірний спосіб захисту прав позивача, колегія суддів вважає, що вимога відносно відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягає.

Колегія суддів звертає увагу, що стосовно вимог апелянта про постановлення окремої ухвали, то ні з матеріалів справи, ні з доводів апелянта не вбачається підстав для їх задоволення, виключний перелік яких встановлений ст. ст. 166, 208 КАС України.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 200 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 41, 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206 КАС України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.11.2015- без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, встановлені статтею 212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: Василенко Я.М.

Судді: Кузьменко В.В.

Шурко О.І.

.

Головуючий суддя Василенко Я.М.

Судді: Шурко О.І.

Кузьменко В. В.