Рішення № 56243819, 01.03.2016, Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області

Справа № 473/4672/15-ц

РІШЕННЯ

іменем України

"01" березня 2016 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області в складі: головуючої - судді Лузан Л.В., при секретарі судового засідання Багрін І.А.,

за участю: позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

відповідача ОСОБА_3,

представника відповідача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вознесенську Миколаївської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики, -

В С Т А Н О В И В:

11.12.2015 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3 про стягнення боргу в розмірі 250 000 грн. 00 коп.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що 19.12.2013 року між ним та відповідачем було укладено договір позики.

Відповідно до даного договору позивач передав у власність відповідача гроші в розмірі 250 000 грн. 00 коп., а останній зобовязався повернути борг у строк до 19.12.2014 року.

На підтвердження отримання суми позики позичальник надав позикодавцю письмову розписку.

Проте, відповідач ухилився від повного та своєчасного виконання умов договору позики в частині повернення суми боргу, що, в свою чергу стало підставою для звернення з даним позовом до суду.

Ухвалою суду від 27.01.2016 року до спільного розгляду з первісною позовною заявою було прийнято зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики, оскільки останній було вчинено відповідачем під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах. Крім того, вказував на те, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця.

В судовому засіданні позивач, його представник позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити в повному обсязі. При цьому надали пояснення аналогічні викладеним у позовній заяві. У задоволенні зустрічного позову просили відмовити в звязку з його необґрунтованістю.

Відповідач, його представник у судовому засіданні позовні вимоги ОСОБА_1 не визнали. Вказували на те, що договір позики був укладений між сторонами під впливом тяжкої для відповідача обставини і на вкрай невигідних умовах, що було зумовлено дорожньо транспортною пригодою, що мала місце 19.12.2013 року. Оскільки, відповідач визнав свою провину у скоєнні вищевказаної пригоди, він на підтвердження свого обовязку відшкодувати спричинену останньою матеріальну шкоду написав розписку про отримання в борг коштів у вищевказаному розмірі.

Заслухавши показання свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, дослідивши матеріали справи в межах заявлених вимог та на підставі наданих сторонами доказів, матеріали адміністративної справи № 473/11/14-п, суд прийшов до наступного.

Відповідно до п.1 ч.2ст.11 ЦК України, однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, є договори та інші правочини.

Загальні вимоги, дотримання яких є необхідним для чинності правочину, викладені вст. 203 ЦК України

За положеннями ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3,5 та 6ст.203 цього Кодексу є підставою недійсності правочину (ч.ч.1,2 ст. 215 ЦК України).

При цьому, при розгляді справ про визнанняправочинівнедійснимисуди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуваннямнаслідківнедійсності, передбачених законом.

Зокрема, правочин може бути визнаний судом недійсним відповідно до ч.1 ст. 233 ЦК України.

Отже, обравши спосіб захисту визнання правочину недійсним з вищевказаних підстав, сторона, яка оскаржує правочин, зобовязана довести правову та фактичну підставу недійсності даного правочину.

Так, за правилами вказаної статті характерними ознаками такого правочину є те, що особа вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах та під впливом тяжкої для неї обставини. Разом з тим діє добровільно, тобто без наявності насильства, обману, помилки.

При цьому, вказані умови мають бути необхідними і достатніми, тобто лише їх наявність у сукупності може служити підставою для визнання правочину недійсним за ст. 233 ЦК України, доведеність яких є елементом цивільно правового спору.

Так, як слідує з розяснень, наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року, під тяжкими обставинами слід розуміти не будь яке несприятливе матеріальне, соціальне чи інше становище, а як його крайні форми. Тобто, такі обставини, для усунення або зменшення яких необхідно терміново укласти такий правочин.

Що стосується крайньої невигідності умов, то остання має бути явною, втрата порівняно з набутим за правочином неспіврозмірною, тобто такі умови мають разюче різнитися з нормальними умовами відповідного виду договорів.

Наявність обумовлених умов має визначатися судом з урахуванням всіх обставин справи.

Як встановлено в судовому засіданні, відповідно до наявних у справі доказів, відповідач ОСОБА_3 з 02.12.2013 року по 30.06.2014 року перебував у трудових відносинах з ТОВ «Спецбудмаш - БМ», працював водієм. Зазначене в передбаченому законом порядку не спростовано.

19.12.2013 року, близько 05 год. 00 хв., керуючи автомобілем «МАN», номерний знак НОМЕР_1, який належав ОСОБА_8, з напівпричепом «KAISER» S3803C2C д/н НОМЕР_2, що належав ОСОБА_1 (згідно договору оренди № 101 від 01.12.2013 року переданий в оренду ТОВ «Спецбудмаш - БМ») відповідач виконував рейс по перевезенню продукції ТМ «Сандора». Не впоравшись с керуванням, ОСОБА_3 здійснив наїзд на дорожню металеву огорожу, що призвело, зокрема, до пошкодження транспортного засобу, прийнятої до перевезення продукції, що було визнано відповідачем у судовому засіданні.

Винним у вказаній дорожньо транспортній пригоді визнано відповідача ОСОБА_3, відповідно до постанови Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 16.01.2014 року.

В цей же день, позивач ОСОБА_1 передав відповідачу ОСОБА_3 кошти в сумі 250 000 грн. 00 коп., які останній зобовязався повернути позивачу в строк до 19.12.2014 року, про що була складена розписка позичальника від 19.12.2013 року. Останнє мало місце на території ТОВ «Спецбудмаш БМ», про що зазначали сторони та узгоджується з показаннями свідків ОСОБА_5, ОСОБА_7

Що стосується показань свідка ОСОБА_6, до останніх суд відноситься критично, оскільки про обставини укладення обумовленого договору йому було відомо зі слів відповідача.

Разом з тим, відповідач, обґрунтовуючи зустрічний позов, посилався на те, що насправді кошти за договором позики він не отримував, а вимушений був укласти даний договір під впливом тяжкої для нього обставини, а саме для врегулювання питання щодо відшкодування матеріальних збитків, завданих вищевказаною дорожньо транспортною пригодою.

Доказів щодо розміру обумовлених збитків, наявності претензій на адресу відповідача від постраждалої сторони з цього питання, матеріали справи не містять.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, підтвердивши їх доказами (фактичними даними) з дотриманням вимог ст.ст. 57 60 ЦПК України.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Між тим, відповідачем не було доведено, що наслідки, яких він намагався уникнути, були такими, що змусили його укласти спірний правочин. Крім того, не знайшло свого підтвердження в судовому засіданні наявність крайньої невигідності умов, за яких він був укладений.

При цьому, посилання останнього на те, що такою умовою є безгрошовість обумовленого договору позики, не може бути прийнято судом до уваги, оскільки суперечить вимогам ч.2ст. 233 ЦК України, відповідно якої при визнанні такого правочину недійсним застосуються наслідки, передбачені ст.216 ЦК України, зокрема, поновлення сторін у первісному стані.

Інших несприятливих умов відповідачем не було зазначено.

Таким чином, беззаперечних доказів, які б свідчили про те, що спірний правочин був укладений відповідачем на вкрай невигідних для нього умовах та під впливом тяжкої для нього обставини, останній не надав.

Крім того, суд приймає до уваги те, що з моменту укладення договору позики та до звернення ОСОБА_1 до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу, останній вказаний договір не оспорював.

Тому, в задоволенні зустрічного позову слід відмовити.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046, ст. 1047 ЦК України, за договором позики (який укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян) одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Положення ч. 1 ст. 1049 ЦК України передбачають обовязок позичальника повернути позикодавцеві позику (кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Отже, з наведеного слідує, що на підтвердження договору позики, який за правовою природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Таким чином договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

При цьому, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України за № 6-63/цс13 від 18.09.2013 року, № 6-79цс14.

Так, як зазначалося вище 19.12.2013 року сторони уклали між собою договір позики, що підтверджується письмовою розпискою. Остання містить необхідні реквізити, що підтверджує боргове зобовязання. Зокрема, з її тексту слідує, що кошти, зазначені в розписці, були одержані відповідачем.

При цьому, та обставина, що свідки ОСОБА_5, ОСОБА_7 не були присутні під час передачі коштів не свідчить про те, що кошти взагалі не передавалися відповідачу, оскільки він не оспорює факт видачі боргової розписки.

Проте, позичальник взяті на себе зобов'язання не виконав, що підтверджується наявністю розписки в позикодавця.

Таким чином судом встановлено, що ОСОБА_3 в порушення умов договору не повернув ОСОБА_1 в узгоджений сторонами строк суму позики.

Разом з тим доводи відповідача про безгрошовість договору не можуть бути прийняті судом до уваги в зв'язку з наступним.

Відповідно дост. 1051 ЦК Українипозичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на усних поясненнях, свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується лише до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Оскільки таких обставин в судовому засіданні не встановлено, факт безгрошовості не може ґрунтуватися на показаннях свідків.

Належні та допустимі докази безгрошовості договору позики в матеріалах справи відсутні.

За таких обставин, враховуючи положення ст.ст. 526, 530 ЦК України позов ОСОБА_1 про стягнення боргу підлягає повному задоволенню.

В силуст. 88 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2 500 грн. 00 коп.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 57 - 60, 88, 209 215, 223 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 250 000 грн. 00 коп., судові витрати в розмірі2 500 грн. 00 коп., а всього 252 500 грн. 00 коп.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Миколаївської області через Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

СуддяЛ.В. Лузан