Постанова № 56161718, 24.02.2016, Вінницький апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 802/3787/15-а

Головуючий у 1-й інстанції: Дмитришена Р.М.

Суддя-доповідач: Драчук Т. О.

24 лютого 2016 року

м. Вінниця

Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Драчук Т. О.

суддів: Полотнянка Ю.П. Загороднюка А.Г.

за участю:

секретаря судового засідання: Нечаюк Т.В.,

позивача - ОСОБА_2

представника позивача - ОСОБА_3

представника відповідача - Мараховської В.Ф.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Національного банку України та ОСОБА_2 на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 04 грудня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Національного банку України про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за вимушений прогул та відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

15.10.2015 року позивач - ОСОБА_2 звернулась до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Національного банку України про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за вимушений прогул та відшкодування моральної шкоди.

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 04.12.2015 року адміністративний позов задоволено частково.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач та відповідач оскаржили йог в апеляційному порядку.

19.02.2016 року на адресу Вінницького апеляційного адміністративного суду від відповідача надійшли заперечення на апеляційну скаргу позивачки.

23.02.2016 року на адресу суду від позивача надійшли заперечення на апеляційну скаргу відповідача.

В судовому засіданні сторони підтримали доводи своїх апеляційних скарг відповідно.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги наявними в матеріалах справи письмовими доказами, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 слід залишити без задоволення, апеляційну скаргу Національного банку України - задоволити частково з наступних підстав.

Як досліджено з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 працювала у Вінницькому обласному управлінні Національного банку України, яке у 2001 році перейменоване на Управління Національного банку України у Вінницькій області. 01.12.2014р. переведена на посаду головного спеціаліста відділу роботи з персоналом центрального регіону управління роботи з персоналом Департаменту персоналу Національного банку України з розташуванням робочого місця в Управлінні з присвоєнням сьомого рангу державного службовця.

21.05.2015р. ОСОБА_2 попереджено про майбутнє звільнення з роботи на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України та одночасно запропоновано іншу роботу, а саме посаду головного фахівця управління із супроводження та адміністрування персоналу Департаменту персоналу на умовах неповного робочого часу з оплатою в розмірі 0,5 посадового окладу. Однак, позивач згоду на переведення не дала.

Листом від 07.08.2015р. №17-06011/55835 Департамент персоналу Національного банку України звернувся з поданням до первинної профспілкової організації Управління про надання згоди на звільнення ОСОБА_2 за п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Протоколом від 18.08.2015р. №22 профспілковий комітет первинної профспілкової організації Управління надав згоду на звільнення ОСОБА_2 за п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Наказом Національного банку України від 15.09.2015р. №4204-к ОСОБА_2 звільнено з роботи з 16.09.2015р. з виплатою вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку.

На думку позивача вище вказаний наказ є незаконним, а дії щодо звільнення протиправними, що стало підставою для звернення до суду.

За результатом розгляду справи, суд першої інстанції, керуючись положеннями Закону України "Про державну службу", Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", прийшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.

Згідно із положеннями ч. 1 ст. 30 Закону України "Про державну службу" державна служба припиняється, передусім, із загальних підстав, передбачених КЗпП України.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи позивачку було звільнено з посади головного спеціаліста відділу роботи з персоналом центрального регіону Департаменту персоналу Національного банку України з розташуванням робочого місця в Управлінні на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Особливості розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу визначені статтею 40 КЗпП України.

Так, пунктом 1 частини цієї статті передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

При цьому, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина 2 статті 40 КЗпП України).

Відтак, законодавцем передбачено передумову звільнення працівника на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України. Зокрема, таке звільнення допускається лише у разі неможливості переведення його за згодою на іншу роботу або у разі ненадання працівником своєї згоди на переведення його на іншу (запропоновану) роботу.

Тобто, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини 1 статті 40 КЗпП України, допускається при умові дотримання відповідної процедури, а саме: роботодавець пересвідчився у неможливості переведення за згодою такого працівника на іншу (запропоновану) роботу.

Аналогічні висновки містяться і в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2013 року.

Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

На виконання зазначених вище положень трудового законодавства України відповідачем 21.05.2015р. ОСОБА_2 вручено попередження про звільнення з роботи у зв'язку із скороченням займаної посади та запропоновано посаду головного фахівця управління із супроводження та адміністрування персоналу Департаменту персоналу на умовах неповного робочого часу з оплатою в розмірі 0,5 посадового окладу.

Разом з тим, із аналізу зазначених норм КЗпП України, суд приходить до переконання, що оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України, то роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Вказане також узгоджується із думкою Верховного суду України, яка висвітлена у постанові від 01.04.2015р. по справі №6-40цс15.

При цьому, згідно з матеріалами справи, з дня попередження ОСОБА_2 про звільнення до дня її звільнення у штаті Національного банку України були вільні вакантні посади прибиральника службових приміщень (у липні 2015р.) та 3 посади відділу з опрацювання документів "Єдине вікно" управління організації документування управлінської інформації Департаменту забезпечення діяльності Національного банку України, на які в вересні 2015 року були переведені інші працівники, посади яких також підлягали скороченню. Однак, зазначені посади позивачу запропоновані не були.

Чинним трудовим законодавством України передбачено, що при вивільненні враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Так, статтею 42 КЗпП України передбачено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Таким чином, роботодавець у відповідності до Закону повинен був запропонувати усім працівникам, що попереджені про наступне вивільнення, вільні вакантні посади та у рівних умовах визначити переважне право працівника на залишення на роботі шляхом зайняття вакантної посади у порядку переведення. Однак, в супереч зазначеному, Національним банком України не було запропоновано ОСОБА_2 посади прибиральника та "Єдине вікно".

Судом також встановлено, що станом на час звільнення ОСОБА_2 їй не була запропонована посада економіста 1 категорії відділу персоналу в Управлінні Національного банку України у Вінницькій області, яка була не зайнята на період відпустки основного працівника по догляду за дитиною до досягнення 3-річного віку.

Крім цього, судом першої інстанції зазначено, що згідно з Планом зміни штатної чисельності НБУ у 2015 році, штатна чисельність працівників центрального апарату та структурних підрозділів станом на 01.01.2015р. складала 3506 працівників, а станом на 31.12.2015р. повинна складати 3663 працівника.

Тобто, скорочення штату працівників НБУ фактично не відбулося, а мало зрости станом на 31.12.2015р. на 53 робочих місця, на що відповідач заперечує та зазначає, що відбулась зміна штатної чисельності, згідно якої збільшиться кількість працівників центрального апарату НБУ, а чисельність працівників територіальних управлінь скоротиться.

Однак, дана обставина не є вирішальною. Так як відповідачем було порушено встановлений законом порядок звільнення та не запропоновано всіх вакантних посад.

Доводи представника відповідача щодо недоречності та неможливості пропозицій вакансій прибиральника та "Єдине вікно" ОСОБА_2 не заслуговують на увагу, так як прийняття цих пропозицій залежить насамперед від бажання працівника та проведення відповідної процедури відбору в разі наявності декількох кандидатів на одне вакантне місце.

Аналізуючи вище викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Національним банком України наказ від 15.09.2015 року №4204-к "Про звільнення ОСОБА_2." прийнятий у порушення норм КЗпП України, у зв'язку із чим зазначений наказ є протиправним та підлягає скасуванню.

Крім цього, на протиправність дій Національного банку України при звільненні позивача вказує недотримання вимог частини третьої статті 22 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", статті 49-4 КЗпП України та права позивача на пом'якшення несприятливих наслідків звільнення відповідно до рішень, прийнятих за результатами спільних зустрічей адміністрації Національного банку України та представників первинних профспілкових організацій Національного банку України 11 вересня, 21 вересня, 01 жовтня та 09 жовтня 2015 року.

Згідно з вимогами ч. 2 зазначеної статті, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відтак, зважаючи на визнання судом протиправним та скасуванням оскаржуваного наказу, враховуючи положення ст.235 КЗпП України, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про поновлення позивачки на посаді головного спеціаліста відділу роботи з персоналом центрального регіону управління роботи з персоналом Департаменту персоналу, робоче місце якої розташоване в Управлінні Національного банку України у Вінницькій області та стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

З приводу розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який належить стягнути на користь ОСОБА_2, слід виходити із середньоденного заробітку позивача, який складає 305,81 грн. та з урахуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про загальнообов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття" загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття (далі - страхування на випадок безробіття) - система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття

При цьому, слід врахувати, що відповідно до п. 32 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів" при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.

Таким чином, розмір середнього заробітку за період з 16.09.2015 року по 04.12.2015 року становить 17431,17 грн. (305,81*57=17431,17), при цьому при нарахуванні виплати не слід враховувати суму вихідної допомоги отриману ОСОБА_2 в розмірі 6574,92 грн. та отриману за період з 17.10.2015 року до дня прийняття постанови судом першої інстанції допомоги по безробіттю в розмірі 4688,17 грн., що підтверджується довідкою (Т 2 а.с 68-69). Отже, розмір виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 6168,08 грн.

Крім цього, не підлягають задоволенню вимоги позивачки щодо моральної шкоди, з наступних підстав.

Згідно з п. 3 постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995р. №4 "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній або юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Пунктом 5 зазначеної Постанови передбачено, що обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

З аналізу зазначеного слідує, що для прийняття судом рішення про відшкодування моральної шкоди необхідно встановити причинний зв'язок моральних страждань з діями заподіювача таких страждань.

Враховуючи, що встановити причинно-наслідковий зв'язок з протиправними діями відповідача та хворобливим станом позивача неможливо та те, що позивачка хворіла і до звільнення, суд приходить до висновку, що посилання позивача, що погіршення її здоров'я відбулося у зв'язку із незаконними діями відповідача не є достатніми.

На підставі викладеного, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції не дав належної оцінки вказаним обставинам та зібраним по справі доказам в частині визначення суми виплати середнього заробітку, не правильно застосував норми матеріального права, у зв'язку із чим, ухвалив рішення, яке підлягає скасуванню в цій частині.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 202 КАС України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання, а так само розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні постанови судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглянув справу.

Аналізуючи вище викладене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про неврахування виплати суми вихідної допомоги та суми допомоги по безробіттю при обчисленні суми виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв'язку з чим, рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню. В цій частині слід прийняти нове рішення про стягнення з Національного банку України на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16.09.2015 року по 04.12.2015 року в розміні 6468,08 грн. з відрахуванням всіх обов'язкових платежів до бюджету. В решті постанова суду є правомірною та не підлягає скасуванню.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, апеляційну скаргу Національного банку України задоволити частково.

Постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 04 грудня 2015 року скасувати в частині задоволення позову про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та в цій частині винести нову постанову, якою позов задоволити.

Стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16.09.2015 року по 04.12.2015 року в розміні 6468,08 грн. з відрахуванням всіх обов'язкових платежів до бюджету.

В решті постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 04 грудня 2015 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. ст. 212, 254 КАС України.

Постанова суду складена в повному обсязі 01 березня 2016 року.

Головуючий Драчук Т. О. Судді Полотнянко Ю.П. Загороднюк А.Г.