Рішення № 56158050, 24.02.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

_________

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 лютого 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі:

головуючого - судді Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Качана В.Я.

при секретарі Матвійчуку І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 листопада 2015р. по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору удаваним правочином,

встановила:

у липні 2013р. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про стягнення з відповідача боргу у сумі 1 023 104грн., процентів у сумі 60 151,83грн. за прострочення виконання грошового зобов'язання та процентів за користування позикою у сумі 136 265,67грн.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначала, що 11 березня 2008р. позичила відповідачу для ведення її особистого бізнесу 131 000 доларів США, а позичальник зобов'язалася повернути вказану суму до 31 грудня 2011р., що підтверджується відповідною розпискою.

Позивач стверджувала, що відповідач грошові кошти їй у визначений час не повернула, у результаті напружених зусиль 3 вересня 2012р. виплатила тільки 24 000грн., що було еквівалентно 3000 доларам США, а залишок коштів не виплатила.

Позивач вважала, що борг відповідач повинна сплатити з врахуванням 3% річних за весь час прострочки та процентів за користування позикою у розмірі, що визначається обліковою ставкою Нацбанку України.

Рішенням суду від 14 жовтня 2013р. у позові відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 15 січня 2014р. рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2013р. скасоване, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014р. рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2013р. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 15 січня 2014р. скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У березні 2015р. позивач подала заяву про збільшення позовних вимог і просила стягнути борг у сумі 3 015 296грн., проценти в сумі 357 250,16грн. за прострочення виконання грошового зобов'язання та проценти за користування позикою у сумі 916 485,50грн.

У листопаді 2014р. ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання

№ апеляційного провадження:№ 22-ц/796/539/2016 Головуючий у суді першої інстанції: Остапчук Т.В.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Рейнарт І.М.

- 2 -

договору позики від 11 березня 2008р. недійсним, посилаючись на те, що грошові кошти за вказаним договором передані не були, а надана позивачу розписка підтверджувала її участь у спільному будівництві у тому числі і на земельній ділянці позивача шляхом внесення інвестиції у розмірі 131 000 доларів США. У подальшому відповідач змінила підстави зустрічного позову і просила визнати договір удаваним правочином.

Рішенням суду від 20 листопада 2015р. у первісному позові відмовлено, зустрічний позов задоволено. Визнано договір позики від 11 березня 2008р., укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, удаваним правочином.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Позивач посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права при прийнятті зустрічного позову.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, який підтримав апеляційну скаргу, пояснення відповідача та її представника, які просили залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні первісних позовних вимог та задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано достатніх доказів передачі відповідачу грошових коштів відповідно до розписки від 11 березня 2008р., що надана розписка не є достатнім та належним доказом укладення між сторонами договору позики та посвідчення передачі грошових коштів позивачем, а між сторонами мала місце усна домовленість про наміри здійснювати спільну діяльність, а тому розписка є удаваним правочином.

Проте, погодитися з таким висновком суду першої інстанції не можна.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Таким чином, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

За таких обставин будь-яка обіцянка позикодавця надати позику в майбутньому не має юридичного значення, оскільки саме факт передання коштів повинен бути підтверджений розпискою позичальника (частина друга статті 1047 ЦК України).

Отже, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на

- 3 -

набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У той самий час за змістом частин 1, 2 статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов'язанням її повернення), так і дати її отримання.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Саме такий правовий висновок про застосування статей 1046, 1047 ЦК України міститься в постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13 та від 2 липня 2014р. у справі № 6-79цс14.

У підтвердження укладення з відповідачем договору позики, позивачем суду була надана розписка відповідача від 11 березня 2008р., оригінал якої зберігається у позивача та був досліджений судом першої інстанції, згідно якої відповідач підтверджує свій борг перед позивачем у сумі 131 000 у.е. ( 661 550грн.) та свій обов'язок повернення цієї суми під час сумісного будівництва будинків у СТ «Берегиня» у 2009-2011р.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що з тексту розписки відповідача вбачається, визнання відповідачем свого боргу, отже і отримання грошових коштів відповідачем, його розмір, а також строк та порядок їх повернення.

Також колегія суддів враховує, що відповідачем під час судового розгляду підтверджено написання власноручно вказаної розписки.

Доводи відповідача про те, що текст розписки свідчить про укладення між нею та позивачем договору про наміри здійснювати сумісну діяльність по будівництву будинків у СТ «Берегиня» на земельних ділянках, які належать їй та позивачу, а також підтверджує розмір її інвестиції у сумі 131 000 доларів США у вказану сумісну діяльність, не підтверджені належними та допустимими письмовими доказами, оскільки позивач таку домовленість заперечує.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

- 4 -

Таким чином, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому відповідач повинна була довести, що дійсна спрямованість волі, як її, так і позивача при укладенні договору позики, була направлена на укладення договору про спільну діяльність.

Згідно ст. 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Статтею 1131 ЦК України передбачено, що договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі вили спільної діяльності.

Разом з тим, суд першої інстанції не звернув увагу на ту обставину, що у підтвердження своїх посилань про домовленість з позивачем про спільну діяльність, відповідачем суду не було надано жодного письмового доказу, а надана відповідачем позивачу розписка від 11 березня 2008р. не містить жодної умови договору про спільну діяльність, крім обов'язку відповідача повернути борг під час спільного будівництва будинків. При цьому, вказаний текст, на думку колегії суддів, не підтверджує наявність волевиявлення позивача на здійснення такої діяльності.

Надані відповідачем суду першої інстанції бізнес-план та комерційні пропозиції на виконання комплексних робіт по будівництву трьох жилих будинків (с.с.51-56 т.1) не містять підписів сторін, тому не можуть бути достатніми та належними доказами у підтвердження наявності між сторонами договору про спільну діяльність.

Крім того, суд першої інстанції допустив протиріччя у своїх висновках, зазначивши, що розписка відповідача від 11 березня 2008р. не є підтвердженням укладення між сторонами

договору про спільну діяльність, разом з тим, визнавши договір позики удаваним правочином, суд не зазначив, який саме договір сторони мали намір приховати.

Твердження відповідача про те, що позивачем суду не було надано доказів наявності у неї грошових коштів, які вона могла б передати у борг, не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки при пред'явленні позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання, а у підтвердження цієї обставини позивач надала суду оригінал розписки відповідача, в якій остання визнає свій борг перед позивачем та зазначає суму боргу і строки та порядок повернення боргу.

При цьому, під час судового розгляду справи відповідачем жодного разу не заявлялося про те, що розписка нею 11 березня 2008р. була написана під будь-яким примусом або тиском з боку позивача або інших осіб, або у стані, який позбавляв її можливості розуміти значення своїх дії та керувати ними.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що позивачем під час розгляду справи було надано належні та достатні докази, які підтвердили укладення з відповідачем договору позики, отримання відповідачем грошових коштів у сумі 131 000 доларів США та зобов'язання відповідача повернути грошові кошти протягом 2009-2011р.р.

Як зазначала позивач при пред'явленні даного позову, відповідачем було повернуто 3000 доларів США 3 вересня 2012р., тому залишок боргу становить 128 000 доларів США.

Заперечення відповідача стосовно повернення частини боргу правового значення для вирішення даного питання не має, оскільки відповідачем заява про застосування позовної давності не подавалася, а позивач стверджує, що частина боргу була повернута, у зв'язку із

- 5 -

чим зменшує свої вимоги на 3000 доларів США, що є правом позивача.

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.

Відтак, у національній валюті України підлягають стягненню і інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК України, та при застосуванні статті 625 ЦК України. ОСОБА_2 правова позиція Верховного Суду України висловлена у справі № 6-79цс14.

Отже, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню борг у сумі 128 000 доларів США, що еквівалентно 3 015 296грн., виходячи із курсу долара до гривні станом на 25 березня 2015р. 23, 557грн. за 1 долар (час подачі уточненої позовної заяви).

Посилання відповідача на те, що у розписці не визначена валюта, у якій передавалися грошові кошти, не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. При цьому, колегія суддів виходить із загально прийнятого ділового звичаю, відповідно до якого позначення «у.е.» означає долари США, що не було спростовано відповідачем під час судового розгляду.

У частині першій статті 1048 ЦК України, яка має диспозитивний характер, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором.

Згідно зі статтею 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

Таким чином, у випадку, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні частини другої статті 1048 ЦК України, позичальник зобов'язаний сплатити винагороду (проценти за користування позикою) й у випадку, коли таким договором не передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики. ОСОБА_2 правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014р. у справі № 6-36цс14.

У розписці від 11 березня 2008р. не зазначено, що борг є безпроцентним, тому колегія суддів вважає, що позовні вимоги про стягнення процентів за користування позикою підлягають задоволенню.

- 6 -

Розрахунок процентів наведений позивачем у уточненій позовній заяві 25 березня 2015р. і відповідачем не оспорювався, при цьому, позивач правомірно виходила із того, що відповідач зобов'язалася повернути борг до кінця 2011р., тому строк прострочення платежу необхідно обраховувати з 1 січня 2012р. і по 3 вересня 2012р. борг становив 131 000 долара США, що еквівалентно 3 085 967грн., а облікова ставка НБУ становила до 22 березня 2012р. - 7,750%, а з 23 березня 2012р. по 3 вересня 2012р. - 7,50% . У подальшому розмір заборгованості складав 3 015 296грн., а розмір облікової ставки НБУ становив: з 3 вересня 2012р. по 9 червня 2013р. - 7,50%; з 10 червня 2013р. по 12 серпня 2013р. - 7%; з 13 серпня 2013р. по 14 квітня 2014р. - 6,5%; з 15 квітня 2014р. по 16 липня 2014р. - 9,5%; з 17 липня 2014р. по 13 листопада 2014р. - 12,5%; з 14 листопада 2014р. по 6 лютого 2015р. - 14%; з 7 лютого 2015р. по 4 березня 2015р. - 19,5%; з 5 березня 2014р. по 25 березня 2015р. - 30%. Розмір процентів обраховується за формулою: розмір заборгованості Х кількість днів прострочення Х облікова ставка НБУ / кількість днів у році Х 100 процентів.

Таким чином, станом на 25 березня 2015р. проценти за користування позикою становлять 916 485грн. 50коп.

Відповідно дочастини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права івиконати свої обов'язки відповіднодо договору.

Згідно ізчастиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконаннягрошового зобов'язання, навимогу кредитора зобов'язаний сплатитисуму боргу зурахуванням встановленого індексу інфляціїза весь часпрострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Частиною першої статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Отже, у разі неповернення позичальником суми позики своєчасно, він зобов'язаний сплатити борг, проценти за позикою, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки НБУ за весь строк користування позиченими коштами та три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що позовні вимоги про стягнення з відповідача 3% річних за прострочення грошового зобов'язання ґрунтуються на нормах матеріального права та підлягають задоволенню.

Три відсотки річних розраховуються по формулі: сума боргу х 3% х кількість днів прострочення платежу : 365 : 100.

З 1 січня 2012р. по 3 вересня 2012р. сума боргу становила 3085967грн., термін прострочки становив 247 днів, з 4 вересня 2012р. сума боргу становить 3015296грн., термін прострочки по 25 березня 2015р. становить 932 дні, отже за прострочення виконання грошового зобов'язання з відповідача підлягає стягненню 357 250грн. 16коп.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та наданим сторонами доказам, судом неправильно застосовані норми матеріального права, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення первісних позовних вимог та відмову у зустрічному позові.

Відповідно до ч. 5 ст. 88 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Частиною 3 статті 88 ЦПК України визначено, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в доход держави пропорційно до задоволеної чи відхилено частини вимог.

- 7 -

При зверненні до суду з даним позовом позивачем був сплачений судовий збір у сумі 3441грн., тому відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню зазначена сума.

При поданні апеляційної скарги позивачем не був сплачений судовий збір, сскільки позивач, як інвалід 2 групи, звільнена від сплати судового збору, тому відповідно до ч. 3 ст. 88 ЦПК України з відповідача у прибуток держави (на рахунок Апеляційного суду м. Києва) підлягає стягненню судовий збір за подачу апеляційної скарги, який становить 3785грн. 19коп. ( 110% від ставки, яка підлягала оплаті при подачі позову).

Керуючись ст.ст.303, 307, 309, 313-314, 316-317 ЦПК України, колегія суддів

вирішила:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 листопада 2015р. скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 015 296грн. повернення боргу, 357 250грн. 16коп. проценти за прострочення грошового зобов'язання, 916 485грн. 50коп. процентів за користування позикою, 3441грн. судового збору.

Стягнути з ОСОБА_2 судовий збір у сумі 3785грн. 10коп. у прибуток держави (на розрахунковий рахунок № 31210206780010; отримувач УДКС у Солом'янському районі м. Києва; банк отримувача ГУ ДКСУ у м. Києві; ЄДРПОУ 38050812; код банку отримувача 820019).

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору удаваним правочином відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: