Постанова № 56130347, 22.02.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 лютого 2016 року м. Київ № 826/24214/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Добрянської Я.І., суддів Аблова Є.В., Нагорянського С.І., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомГромадянина Російської Федерації ОСОБА_2 до відповідачаДержавної міграційної служби України провизнання протиправним та скасування рішення від 30.07.2015 р. №467-15,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач громадянин Російської Федерації ОСОБА_2 звернувся в Окружний адміністративний суд м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив визнання протиправним та скасувати рішення відповідача від 30.07.2015 р. №467-15.

В обґрунтування позовних вимог зазначено про безпідставність висновків відповідача в оскаржуваному рішенні, зважаючи на побоювання позивача застосування по відношенню до нього у країні громадянства загальнопоширеного насильства, спричиненого твердими політичними переконаннями позивача та, зважаючи, зокрема, на незаконні переслідування в країні громадянської належності. Разом з тим, позивач також зазначає про те, що він є громадським активістом та існування у нього опозиційних щодо провладного режиму Російської Федерації, що, на його переконання, свідчить про об»єктивність та ґрунтовність побоювань стати жертвою переслідувань на батьківщині, так як непоодинокими у Російській Федерації є випадки систематичного порушення прав людини.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.10.2015 р. відкрито провадження в адміністративній справі, призначено справу до розгляду в судовому засіданні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.12.2015 р. закінчено підготовче провадження та призначено адміністративну справу до судового розгляду в судовому засіданні колегіальним складом суду.

Під час судового засідання 03.02.2016 р. позивач та його представник позовні вимоги підтримали у повному обсязі, представник відповідача позовні вимоги не визнав з підстав їх необґрунтованості та просив відмовити у задоволенні позову.

В той же час представником позивача заявлено клопотання про продовження розгляду справи в порядку письмового провадження, проти задоволення якого представник відповідача не заперечував, з огляду на що, керуючись ч. 4 ст. 122 КАС України, суд продовжив розгляд справи в письмовому провадженні.

Отже, розглянувши подані сторонами документи та матеріали, заслухавши пояснення позивача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Громадянин Російської Федерації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився в селищі Полярні Зорі Мурманської області Російської Федерації, за національністю - росіянин, за віросповіданням - християнин.

Російську Федерацію залишив легально, прибувши на територію України літаком через аеропорт Бориспіль 01.10.2014 р. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував легально, до міграційних органів України та інших країн не звертався.

Водночас 06.10.2014 р. позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві (далі - ГУ ДМС України у м. Києві) із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому в якості причин для виїзду з останньої країни постійного місця проживання вказано політичні причини, між тим зазначивши, що очолював громадську організацію «Панславянское Национальное Добровольческое Объединение».

Між тим, стосовно причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов»язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами тощо причетним у країні громадянської належності, як відмічено позивачем, він був причетним, а зокрема, 18.05.2013 р. зазнав нападу 12 чоловік із етнічного бандформування, був визнаним потерпілим, разом з тим, за словами позивача, також зазнав переслідувань з боку правоохоронних органів РФ, застосовувались до нього заходи адміністративного впливу у вигляді арешту на 48 год.

Згідно висновку від 24.01.2015 р. ГУ ДМС України в м. Києві рекомендовано ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту.

В той же час за результатами дослідження матеріалів особової справи позивача, ДМС України прийнято висновок від 29.07.2015 р. (о/с №2014KYIV0170) про відмову ОСОБА_2 у визнанні біженцем та особою, що потребує додаткового захисту.

Так, в результаті Державною міграційною службою України 30.07.2015 р. стосовно позивача прийнято рішення №467-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону №3671-VI, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.

На підставі вказаного рішення Управлінням державної міграційної служби України в Херсонській області винесено повідомлення від 21.08.2015 р. №150, яким позивача проінформовано про відмову у задоволенні його заяви.

Так, вважаючи рішення Державної міграційної служби України від 30.07.2015 р. №467-15 безпідставним та протиправним, позивач звернувся за захистом власних прав та інтересів із позовною заявою до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши матеріали справи та вивчивши норми чинного законодавства з приводу даного спору, а також заслухавши пояснення представників сторін в судовому засіданні, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, зважаючи на наступне.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон №3671-VI.

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним в пункті 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону №3671-VI).

Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону №3671-VI).

Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями частини 5 статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, під час вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з позивачем міграційним органом було проведено кілька співбесід, під час яких з'ясуванню підлягали детальні обставини та причини виїзду позивача з країни громадянства.

Так, під час співбесіди 21.10.2014 р. позивач підтвердив обставини, викладені ним у заяві, зазначивши додатково серед іншого, про те, що у разі повернення на територію РФ йому загрожує арешт, адже у країні громадянської належності позивач вів активну громадську та політичну діяльність в тому числі всупереч вектору діяльності пануючою політичної сили «Єдина Росія», що, як зазначено ним, і стало підставою для порушення кримінальної справи проти нього на території РФ.

Згідно протоколу співбесіди від 24.12.2014 р. позивач підтвердив дану обставину, а також повідомив, що під час перебування на території РФ був заступником керівника опозиційної політичної партії «Нова сила», що, за словами позивача, стало однією з підстав його переслідування на території РФ.

Водночас, як встановлено під час судового розгляду справи, згідно довідки від 27.10.2015 р. №99 за підписом командира військової частини 3057 Східного територіального управління Національної гвардії України ОСОБА_3, ОСОБА_2 дійсно в період з 26.04.2015 по дату видачі цієї довідки знаходився в зоні проведення антитерористичної операції та брав участь у формуванні та підготовці особового складу ОЗСП «Азов» військової частини 3057 в якості інструктора - волонтера з стрілецької та тактико-спеціальної підготовки.

Вирішуючи дану справу по суті, суд враховує висновки ЄСПЛ у рішенні від 15.05.2012 р. №52077/10 в справі «С.Ф. та інші проти Швеції (S.F. and Others v. Sweden)», в якому серед іншого зазначено, що будучи обізнаним про повідомлення щодо серйозних порушень прав людини в Ірані, Суд не знаходить, що вони носять такий характер, аби показати, самі по собі, що було б порушенням Конвенції, якби заявник був повернутий в цю країну. Суд повинен встановити, чи дійсно особиста ситуація заявників така, що їх повернення в Іран суперечитиме статті 3 Конвенції (п. 64).

Для того щоб визначити, чи є індивідуальний, реальний ризик жорстокого поводження, Суд має розглянути передбачувані наслідки висилки заявників до Ірану, маючи на увазі загальну ситуацію в країні та їх особисті обставини (див. Вілвараджа та інші проти Великобританії, постанова від 30 жовтня 1991 року, Серія А,. 215, § 108 в кінці) (п. 65).

Отже, беручи до уваги численні загальновідомі, а відтак такі, що не потребують доведенню, відомості про переслідування та затримання на території РФ осіб, причетних до подій в Україні, заслуговують на увагу доводи позивача стосовно того, що у разі повернення позивача на територію РФ, значною є ймовірність порушення прав, свобод та інтересів позивача, загрожуватиме небезпека за політичні переконання.

При цьому суд зазначає, що відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 р. "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається", яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

В той же час, як вбачається з матеріалів справи, відповідачем не надано до суду доказів здійснення відповідно до частини 6 статті 9 Закону №3671-VI ретельної перевірки обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону №3671-VI).

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Тобто, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Однак ненадання міграційним органом повної та належної оцінки наведеним позивачем у заяві обставинам є свідченням нівелювання загальних правових принципів доказового права, згідно яких обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює відповідне твердження.

Разом з тим, згідно п. 3, 4 Позиції УВКБ ООН від 14 березня 1995 р., незважаючи на те, що переслідування є центральним для визначення статусу біженця та, отже, для міжнародного режиму захисту біженців, запровадженого згідно Конвенції 1951 року, поняття «переслідування» не визначається в цій Конвенції, основний зміст, виражений в Преамбулі Конвенції і зрозумілий всім, полягає в тому, що переслідування включають в себе всі серйозні порушення прав людини. Таким чином, ключовим питанням при встановленні підстави та обгрунтування для надання міжнародного захисту є факт відсутності національного захисту від переслідувань, безвідносно до того, чи можна цей недолік приписати свідомому наміру держави заподіяти шкоду. Ніщо не вказує також на те, що в ході розробки Конвенції автори цього правового документа мали намір включити умову, що побоювання переслідувань буде цілком обгрунтованим, тільки якщо воно виходить від уряду чи від осіб, які сприймаються як такі, що діють в його інтересах.

Безсумнівно, твердження про те, що особам, які шукають притулку, слід відмовити в необхідному захисті, якщо не можна на державу покласти відповідальність за порушення їхніх фундаментальних прав людини недержавною дійовою особою, йшло б у розріз з духом і цілями Конвенції, а система міжнародного захисту біженців стала б неефективною.

Так, з даного спірного питання УВКБ ООН займає наступну позицію: надання статусу біженця згідно Конвенції є так само обгрунтованим, якщо переслідування стосовно людини здійснюються недержавними структурами, наприклад, нерегулярними збройними силами або місцевим населенням, з перерахованих у Конвенції мотивів і за обставин, що вказують на небажання або нездатність держави забезпечити ефективний захист проти загрози переслідувань. Ця позиція викладена в пункті 65 виданої УВКБ ООН в 1979 році «Настанови з процедур і критеріїв визначення статусу біженця».

А відтак, відмовляючи за заявою позивача у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач, не дослідивши належним чином наведених позивачем обставин та наданих доказів, дійшов передчасного висновку про необгрунтованість даної заяви.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення відповідача від 30.07.2015 р. №467-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, разом з тим, керуючись положеннями до ч. 2 ст. 11 КАС України, суд приходить до висновку про необхідність зобов»язання ДМС України повторно розглянути заяву позивача від 06.10.2014 р. про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства з урахуванням при цьому висновків суду у даній справі.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно з ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи вищенаведене в сукупності, та керуючись ст.ст. 2, 71, 86, 94, 97, ч. 2 ст. 11, 158-163 КАС України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Позов громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 30.07.2015 р. №467-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 від 06.10.2014 року про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постанова набирає законної сили відповідно до частини першої статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.

Головуючий Суддя Я.І. Добрянська

Судді С.І. Нагорянський

Є.В. Аблов