Ухвала суду № 56094704, 24.02.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 лютого 2016 року м. Київ К/800/11207/15

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Лосєва А.М. Бившевої Л.І. Карася О.В.за участю секретаря Титенко М.П.за участю представників: позивача:не з"явивсявідповідача:Червінської О.В.розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 11 грудня 2014 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2015 року

у справі № 826/17099/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Житлокомбудсервіс»

до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення- рішення,-

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Житлокомбудсервіс» (надалі - позивач) звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві (надалі - відповідач) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 30 жовтня 2014 року № 0014842202.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 11 грудня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2015 року, адміністративний позов задоволено.

Вважаючи, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 11 грудня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2015 року і ухвалити нове судове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні вимог.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено документальну позапланову невиїзну перевірку позивача з питання дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість при здійсненні фінансово-господарських взаємовідносин з ТОВ «Гранд-Снрвіс» ТТМ» за період з 01 березня 2014 року по 31 березня 2014 року. За результатами перевірки складено акт від 17 жовтня 2014 року № 1526/2652/2202/35137041.

Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог: п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 201.4, п. 201.6, п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено суму податку на додану вартість за березень 2014 року на 554510,00 грн.

Підставою для вказаних висновків відповідача, стала відсутність, на його думку, реального виконання господарських операцій позивача з контрагентом.

У зв'язку із виявленими порушеннями, на підставі акта перевірки позивачем винесено податкове повідомлення-рішення від 30 жовтня 2014 року № 0014842202, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 831765,00 грн., в тому числі за основним платежем - на 554510,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - на 277255,00 грн.

Переглянувши рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковим кредитом визнається сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Відповідно до підпункту "а" пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Пункт 198.2 названої статті встановлює, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1. статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 статті 198 ПК України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11. статті 201 цього Кодексу.

Статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", який діяв у весь період діяльності позивача, що підлягав перевірці, встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції: посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Системний аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що обов'язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у платника податків первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв'язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 27 жовтня 2015 року у справі № 826/661/14 (№ 21-1539а15).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між позивачем з (підрядник) та ТОВ «Гранд-Сервіс ТТМ» (субпідрядник) укладено договори субпідряду: від 21 січня 2014 року № 22/01-2014 ЛЦ, від 29 січня 2014 року № 29/01-2014 РС, від 14 лютого 2014 року № 14/02-2014 ПАР, від 05 березня 2014 року № 05/03-2014 РЗЦ. На підтвердження виконання умов вказаних договорів позивачем надано: податкові накладні, довідки про вартість виконаних будівельних робіт та витрати (КБ-3), акти приймання виконаних будівельних робіт (КБ-2).

В подальшому між ТОВ «Гранд-Сервіс ТТМ» (первісний кредитор), ТОВ «ОПТ-Стандарт» (новий кредитор) та позивачем (боржник) укладені договори відступлення права вимоги від 04 квітня 2014 року № 11/03-14 ПАР, від 01 квітня 2014 року №21/03-14 РЗЦ, від 07 квітня 2014 року № 18/04-14 ОПТ, від 10 квітня 2014 року №27/02-14 РС, згідно яких право вимоги за вищезазначеними договорами субпідряду від ТОВ «Гранд-Сервіс ТТМ» перейшло до ТОВ «ОПТ-Стандарт». Розрахунки з ТОВ «ОПТ-Стандарт» позивач здійснював у безготівковій формі, на підтвердження чого надав банківські виписки та платіжні доручення.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що договори субпідряду із ТОВ «Гранд-Сервіс ТТМ» були укладені з метою забезпечення своєчасного виконання умов договорів, укладених позивачем із ТОВ «Холдингова компанія «Енергомонтажвентиляція» (генпдрядник). Зазначене підтверджується: договорами підряду, довідками про вартість виконаних будівельних робіт та витрати, актами приймання виконаних будівельних робіт, податковими накладними, договірними цінами, які належним чином досліджено судами попередніх інстанцій.

В обґрунтування касаційної скарги відповідач посилається на акт ДПІ у Дніпровському районі ГУ Міндоходів у місті Києві від 07 червня 2014 року № 259/26-53-22-04-15/38952067 «Про неможливість проведення зустрічної звірки ТОВ «Гранд-Сервіс ТТМ» щодо підтвердження господарських відносин з контрагентами за березень 2014 року». Вказаним актом встановлена, зокрема, відсутність у контрагента позивача трудових та виробничих ресурсів для виконання зобов'язань за укладеними правочинами.

Колегія суддів не бере до уваги такі доводи, оскільки вказаний акт фіксує лише факт неможливості проведення зустрічної звірки та не може давати оцінку реальності здійснених господарських операцій. Натомість оцінка таким операціям повинна даватись на підставі комплексного всебічного аналізу матеріалів справи та фактичних обставин, що і було належним чином здійснено судами першої та апеляційної інстанцій. Крім того, відсутність власних трудових чи виробничих ресурсів не позбавляє суб'єкта господарювання права залучати до виконання відповідних зобов'язань третіх осіб.

Інших обґрунтувань касаційна скарга не містить, Водночас, фактичне виконання господарських зобов'язань підтверджується первинними документами, до оформлення яких відповідач жодних претензій не висловив. Укладені правочини відповідають економічному змісту та діловій меті. Отримані блага використані позивачем у власній господарській діяльності, а здійснені господарські операції спричинили зміни в структурі його активів.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недоведеність факту порушення позивачем податкового законодавства та про неправомірність оскарженого податкового повідомлення-рішення.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ч. 3 ст. 160, ст.ст. 210, 214, 215, 220, 221, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві залишити без задоволення.

2. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 11 грудня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2015 року у справі № 826/17099/14 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя(підпис)А.М. Лосєв Судді:(підпис)Л.І. Бившева (підпис) О.В. Карась