Ухвала суду № 56061319, 08.02.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 лютого 2016 року м. Київ К/800/60763/14

Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого - Цвіркуна Ю.І. (суддя-доповідач), Ланченко Л.В., Пилипчук Н.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу

за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

на постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 05.03.2014 року

та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 04.11.2014 року

у справі № 821/176/14

за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

до Каховської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Херсонській області

про скасування податкового повідомлення-рішення,

встановив:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернувся до суду з адміністративним позовом до Каховської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Херсонській області про скасування податкового повідомлення-рішення.

Постановою Херсонського окружного адміністративного суду від 05.03.2014 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 04.11.2014 року, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин справи, колегія суддів встановила таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами позапланової виїзної документальної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_4 з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку па додану вартість щодо підтвердження правомірності формування податкового кредиту та податкових зобов'язань з податку на додану вартість за період з 01.03.2011 року по 31.03.2011 року, 01.04.2012 року по 30.04.2012 року, 01.05.2013 року по 31.05.2013 року, відповідачем складно акт від 20.08.2013 року № 2/1701/НОМЕР_1, яким встановлено порушення: - ч. 1 ст. 203, 215, 228, 626, 629, 662, 655, 656 Цивільного кодексу України в частині недодержання в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними (п. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України) по правочинах, здійснених ФОП ОСОБА_4 за період березень 2011 року, квітень 2012 року, травень 2013 року з постачальниками: ПП «Спецстанкострой», ТОВ «Буланжері трейд» та покупцями: ПП «Агро Простір»; - п. 185.1 ст. 185, п. 187.1 ст. 187, п.п. 198.1, 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 49 000, 00 грн.

На підставі акта перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 03.09.2013 року № 0004351702, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість за основним платежем в розмірі 49 000, 00 грн. та за штрафними санкціями - 24 500, 00 грн.

За результатами адміністративного оскарження податкове повідомлення-рішення від 03.09.2013 року № 0004351702 в частині визначених до сплати 24 499, 00 грн. штрафних санкцій з ПДВ скасоване, в іншій частині залишено без змін та прийнято податкове повідомлення-рішення від 25.02.2014 року № 0004351702, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість за основним платежем в розмірі 49 000, 00 грн. та за штрафними санкціями - 1, 00 грн.

Підставою для прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення став висновок податкового органу про нереальність господарських операцій між позивачем та контрагентом ПП «Спецстанкострой».

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з відсутності реального настання правових наслідків від господарських правовідносин позивача з його контрагентом та правомірного прийняття податковим органом спірного податкового повідомлення-рішення.

Колегія суддів суду касаційної інстанції, з урахуванням норм податкового законодавства, чинних на час виникнення відповідних правовідносин, погоджується з висновками судів попередніх інстанцій.

Відповідно до п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно із п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

Отже, правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту з податку на додану вартість виникають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах.

При цьому для формування податкового кредиту мають значення податкові накладні та інші первинні документи, які, виходячи з наведеного, видаються на підтвердження реально вчиненої операції.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем на підтвердження виконання договірних відносин з ПП «Спецстанкострой» на підставі договору купівлі-продажу шин у кількості 105 шт. за ціною 2 800, 00 грн. загальною вартістю 294 000, 00 грн. надано видаткову накладну, податкову накладну, товарно-транспортну накладну, квитанції до прибуткових касових ордерів.

Встановлено, що з приводу наявних у матеріалах справи копій 29 квитанцій до прибуткових касових ордерів за період 30.03.2014 року по 13.05.2014 року, як підтвердження сплати вартості шин готівковими грошовими коштами, представник позивача в судовому засідання не зміг пояснити яким чином позивач вносив ці кошти в касу підприємства, яке розташоване в іншому населеному пункті, протягом півтора місяці кожного дня (крім вихідних).

Відповідно до умов договору позивач як покупець отримав товар самовивозом, в товарно-транспортній накладній від 30.03.2011 року також зазначений позивач як автоперевізник, вказаний водій ОСОБА_5 та автомобіль НОМЕР_3.

Однак доказів належності позивачу автомобіля НОМЕР_3 та наявності працівника за прізвищем ОСОБА_5 не надано.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції копій лімітно-забірних карток на отримання запасних частин підлягають відхиленню, оскільки факт придбання товару не підтверджено.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про нереальність даних операцій та лише документальне оформлення відповідних господарських відносин з метою податкової вигоди.

За таких обставин підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та встановлених обставин справи.

З урахуванням викладеного, є підстави вважати, що судами першої та апеляційної інстанцій ухвалено обґрунтовані рішення, які постановлені з дотриманням норм матеріального і процесуального права, підстав для їх скасування не вбачається.

Стаття 220 Кодексу адміністративного судочинства України визначає межі перегляду судом касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 відхилити.

Постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 05.03.2014 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 04.11.2014 року у справі № 821/176/14 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Ю.І.Цвіркун

Судді Л.В.Ланченко

Н.Г.Пилипчук