Постанова № 56060170, 22.02.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 756/15744/15-а Головуючий у 1-й інстанції: Камбулов Д.Г.

Суддя-доповідач: Петрик І.Й.

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 лютого 2016 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів

Головуючого судді: Петрика І.Й.Суддів:Борисюк Л.П., Собківа Я.М., При секретарі:Шевчук К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Управління пенсійного фонду України в Оболонському районі м. Києва на постанову Оболонського районного суду м. Києва від 05 січня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Управління пенсійного фонду України в Оболонському районі м. Києва, третя особа - Державна казначейська служба України, про призначення пенсії, -

В С Т А Н О В И В:

04 грудня 2016 року позивач пред'явив позов до Управління пенсійного фонду України в Оболонському районі м. Києва, в якому просить зобов'язати відповідача призначити і виплачувати йому пенсію за віком, у розмірі, не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність.

Постановою Оболонського районного суду м. Києва від 05 січня 2016 року позов задоволено.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення яким у задоволені позовних вимог позивачу відмовити. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт вказує, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду - скасуванню з ухваленням нового рішення у справі з таких підстав.

Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 198, 202 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує її та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 є особою, яка потребує пенсійного і соціального забезпечення, оскільки досягла пенсійного віку і має достатній страховий стаж, для призначення їй пенсії за віком, відповідно до ст. 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Згідно записів в трудовій книжці ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 його трудовий стаж складає 27 років без урахування років навчання.

У 1990 році позивач ОСОБА_5 виїхав на постійне місце проживання до Держави Ізраїль, де був прийнятий на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль.

До виїзду за кордон позивач мешкав за адресою - АДРЕСА_1. Ані до виїзду, ані станом на сьогоднішній день, ОСОБА_5 пенсія не призначалась, відповідно, пенсійних виплат позивач не отримує.

У вересні 2013 позивач звертався до Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії проте отримав відмову. Листом від 04.10.2013р. №14710/К-11 ПФУ повідомив, що позивач не має права на призначення пенсії, оскільки рішення Конституційного суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 року на нього не розповсюджується.

Постановою Печерського районного суду м. Києва від 26.02.2014 року у адміністративній справі № 757/1023/14-а, така бездіяльність Пенсійного Фонду України була визнана протиправною. Постановою суду, окрім іншого, визнано протиправною бездіяльність Правління Пенсійного фонду України щодо передачі уповноваженому територіальному органу заяви ОСОБА_5 для прийняття рішення про призначення та виплату пенсії за віком. Також постановою суду було зобов'язано Правління Пенсійного фонду України прийняти у ОСОБА_5 документи необхідні для призначення та виплати пенсії за віком.

На виконання судового рішення, листом від 20.04.2015 року (вих. № 3942/К/11), Пенсійний фонд України направив заяву ОСОБА_5 та додані до неї документи, які підтверджують право позивача на призначення пенсії за віком до Управління Пенсійного фонду України в Оболонському районі м. Києва для розгляду та прийняття рішення відповідно до чинного законодавства. Тобто, Пенсійний фонд, у межах своїх повноважень, визначив орган, відповідальний за розгляд заяви позивача і поклав на нього відповідний обов'язок.

Листом від 15.06.2015р. (№ 10478/09) відповідач відмовив позивачу в призначенні пенсії, надавши відповідь в якій послався на відсутність реєстрації місця проживання позивача на території України, паспорт громадянина України для виїзду закордон наданий у копії, документ про трудовий стаж наданий у копії, відсутні документи про заробітну плату для обчислення пенсії.

Не погоджуючись із вказаною відмовою відповідача, позивач звернувся із даним позовом до суду.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

Колегія суддів із таким висновком суду першої інстанції не в повній мірі погоджується із огляду на наступне.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

До аналогічної правової позиції зводяться висновки Верховного Суду України у справах № 21-180а-15 від 12 травня 2015 року, № 21-2419а-15 від 06 жовтня 2015 року, які відповідно до ст. 244-2 КАС України мають враховуватись іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Отже, з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави, у тому числі, для призначення і виплати пенсії позивачу у розмірі, передбаченому Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Крім того, право на отримання пенсії в України є конституційним правом громадянина України.

Згідно ст. 24 Конституції громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Таким чином, позивач, що проживає у державі Ізраїль, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Відповідно ч. 1 ст. 7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Отже, виходячи із правової та соціальної природи пенсійного забезпечення, право громадянина на призначення йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні.

Аналогічної позиції дотримується Вищий адміністративний суд України, зокрема в ухвалі від 16.04.2015 у справі № К/800/7943/15.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що позбавлення позивача права на пенсію з підстави відсутності реєстрації місця проживання на території України є протиправним.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

Відповідно до ч.4 ст. 24 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»: «Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.»

Згідно записів в трудовій книжці ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 його трудовий стаж складає 27 років без урахування років навчання.

Відповідно до ЗУ «Про пенсійне забезпечення», який діяв раніше, а саме п. д) ст.56, до стажу роботи зараховується: «навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі».

Позивач з 1960 р. по 1964 р. навчався у Київському будівельному технікумі, з 1964 р. по 1969 р. - у Київському інженерно-будівельному інституті, що підтверджується копіями дипломів.

Отже, сумарний страховий стаж позивача є більшим за 35 років.

Однак, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Згідно з частиною 1 статті 40 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» для обчислення пенсії враховується заробітна плата (дохід) за весь період страхового стажу починаючи з 1 липня 2000 року. За бажанням пенсіонера та за умови підтвердження довідки про заробітну плату первинними документами у період до 1 січня 2016 року або в разі, якщо страховий стаж починаючи з 1 липня 2000 року становить менше 60 місяців, для обчислення пенсії також враховується заробітна плата (дохід) за будь-які 60 календарних місяців страхового стажу підряд до 1 липня 2000 року незалежно від перерв.

Відповідно до п.п. 3 п. 2.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №22-1 від 25.11.2005 Зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 27 грудня 2005 р. № 1566/11846, для підтвердження заробітної плати відділом персоніфікованого обліку надаються індивідуальні відомості про застраховану особу за період з 01 липня 2000 року (додатки 1, 3 до Положення).

За бажанням пенсіонера у період до 01 січня 2016 року ним може подаватись довідка про заробітну плату (дохід) до 01 липня 2000 року (додаток 1) із зазначенням у ній назв первинних документів, на підставі яких її видано, їх місцезнаходження та адреси, за якою можливо провести перевірку відповідності змісту довідки первинним документам.

У разі якщо страховий стаж починаючи з 01 липня 2000 року становить менше 60 місяців, особою подається довідка про заробітну плату (дохід) за будь-які 60 календарних місяців страхового стажу підряд до 01 липня 2000 року (додаток 1).

Згідно із п. 2.23 Порядку, документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію.

Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.

Як вбачається із матеріалів справи, документи про заробітну плату для обчислення пенсії позивачем не надано.

Оскільки, позивач з 2000 року на території України не працював, а довідку про заробітну плату до 2000 року не надано, обрахування розміру пенсії позивачу є неможливим.

Враховуючи вищевикладене, позивачем, в порушення норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» не надано документи про заробітну плату, що є основою для обчислення пенсії.

У зв'язку із відсутністю необхідних документів, визначених Законом та Порядком, для призначення пенсії, колегія суддів вважає правомірною відмову відповідача у призначенні пенсії в цій частині.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що судом першої інстанції при ухваленні постанови було порушено норми матеріального та процесуального права, а висновок суду першої інстанції про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню є помилковим.

Доводи апеляційної скарги частково спростовують висновки суду першої інстанції, тому вбачаються підстави для скасування постанови суду першої інстанції та ухвалення нової постанови про відмову в задоволенні позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 160, 196, 198, 202, 205, 207, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Управління пенсійного фонду України в Оболонському районі м. Києва на постанову Оболонського районного суду м. Києва від 05 січня 2016 року задовольнити.

Постанову Оболонського районного суду м. Києва від 05 січня 2016 року скасувати та ухвалити нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України в порядку ст. 212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: І.Й. Петрик

Судді: Л.П. Борисюк

Я.М. Собків

Головуючий суддя Петрик І.Й.

Судді: Борисюк Л.П.

Собків Я.М.