Рішення № 56053728, 15.02.2016, Приморський районний суд м. Одеси

Справа №1522/9684/12

Н.п.2/522/2711/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2016 року Приморський районний суд м. Одеси

у складі: головуючого судді Загороднюка В.І.,

при секретарі - Міневич Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, про зобовязання усунути перешкоди у користуванні власністю та виселення без надання іншого житлового приміщення, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом та згідно уточненої позовної заяви просив суд зобов'язати ОСОБА_2, ОСОБА_3 усунути перешкоди у здійсненні його права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, шляхом виселення з зазначеної квартири без надання іншого житлового приміщення.

Під час розгляду справи за клопотанням представника ОСОБА_2 до участі у справі у якості третьої особи було залучено орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1.

Деякий час позивач мешкав разом з ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2, але фактично до початку січня 2002 року вони припинили фактичні шлюбні відносини, і ОСОБА_2 виїхала з зазначеної квартири і вселилась до квартири АДРЕСА_3, на підставі свідоцтва про право власності №066/99 від 22 лютого 1999 року, яке рішенням апеляційного суду Одеської області у справі № 22ц-1131/08, що набрало законної сили 25.06.2008 року, було визнано недійсним.

Таким чином, станом на день вселення ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_4, 30.01.2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вже припинили фактичні шлюбні відносини, ОСОБА_1 не давав згоди на її вселення до зазначеної квартири, тобто не можливо вважати, що ОСОБА_2 вселилась як член сім'ї позивача.

Враховуючи викладене позивач вважає, що ОСОБА_2 30.01.2002 року самоправно зайняла квартиру АДРЕСА_5.

Мати ОСОБА_2 - ОСОБА_3 вселилась та була зареєстрована у зазначеній квартирі 11.02.2005р., все це було здійснено також без згоди позивача.

Неповнолітній син ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_4, зареєстрований весь час з батьком за адресами: АДРЕСА_6 та АДРЕСА_7.

Станом на теперішній час квартиру АДРЕСА_8 не звільнено, відповідачі не виходять з позивачем на контакт, відмовляються відчиняти двері, не допускають позивача до належного йому майна, створюють перешкоди у користуванні належним йому майном, що і стало причиною звернення до суду.

Позивач в судове засідання не зявився, подав до суду заяву, в якій позов підтримав в повному обсязі, просив його задовольнити, справу слухати за його відсутності, проти ухвалення заочного рішення не заперечував.

Відповідачі, їх представники в судове засідання не зявились, заперечень на позовну заяву до суду не надали, неодноразово викликались до суду, про час та місце слухання справи повідомлені належним чином.

Представник третьої особи в судове засідання не зявився, заперечень на позовну заяву до суду не надавав, неодноразово викликався до суду, про час та місце слухання справи повідомлений належним чином.

Тому згідно ст.224 ЦПК України суд вважає за можливе, зі згоди позивача, розглянути позов за відсутністю відповідачів та ухвалити по справі заочне рішення.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Враховуючи доводи сторін по справі та докази, надані ними у їх сукупності, суд вважає, що доведеним є час проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю з 1996 року по січень 2002 року.

Як встановлено рішенням апеляційного суду Одеської області у справі № 22ц-1131/08, що набрало законної сили 25.06.2008 року (а.с. 6-14 т. 1), з 1996 року по 2002 рік ОСОБА_1 проживав зі ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, також Приморським районним судом м. Одеси (рішення по справі №2-928/10 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у вихованні дитини, а.с. 210-214 т. 1) встановлено, що з 1996 року по 2002 рік позивач перебував у фактичних шлюбних відносинах зі ОСОБА_2

Крім того суд враховує, що у запереченнях, які надавав представник ОСОБА_2 до суду по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності, він неодноразово зазначав, що його довірителька проживала з ОСОБА_1 з жовтня 1996 року по січень 2002 року (а.с. 208 т. 1).

Також суд враховує, що під час даного повторного слухання справи у суді першої інстанції, позивач ОСОБА_1 долучив до матеріалів справи копію апеляційної скарги ОСОБА_2 на Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 01.09.2004р. (від 10.10.2006р., вх. № 22-19852), за текстом якої ОСОБА_2 самостійно зазначає про факт спільного проживання з 1996 року до січня 2002 року.

Суду також оцінив копію звукозапису судового засідання у справі № 2-370/07, який було зроблено під час слухання суддею Приморського районного суду м. Одеси Андрухівим В.В. справи про визнання недійсним договору-зобовязання №11-Б про пайову участь у будівництві квартири АДРЕСА_9 та про визнання права власності, в якому ОСОБА_2 особисто заявила про факт спільного проживання з ОСОБА_1 до 2002 року (копія звукозапису долучена до матеріалів судової справи 15.05.2013р.).

Факт спільного проживання сторін саме з 1996 року до січня 2002 року підтвердив також при розгляді даної справи Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 04.09.2013р., де вказано, що «сторони проживали однією сімєю з 1996 року по 2002 рік».

Таким чином, враховуючи кількість наданих доказів у їх сукупності, суд вважає доведеним факт спільного проживання сторін з 1996 року по січень 2002 року, критично ставиться до тверджень, що ОСОБА_2 є колишньою цивільною дружиною позивача ОСОБА_1, адже між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не існувало шлюбних відносин, зареєстрованих у належному порядку органами РАЦСу.

Відповідно до ст. 6 Кодексу про шлюб та сімю України, який діяв на момент існування відносин між сторонами, визнається тільки шлюб, укладений у державнихорганах реєстрації актів громадянського стану.Релігійний обряд шлюбу, так само, як і інші релігійні обряди, не має правового значення і є особистою справою громадян.

До фактичних відносин, які склались між позивачем та ОСОБА_2 та які тривали з 1996 по 2002 рік, неможливо застосовувати поняття шлюб, сімя, або член сімї за відсутності факту реєстрації шлюбу між сторонами.

Позивач заперечив, а відповідачі не надали суду доказів, які б підтверджували факт проживання позивача у спірній квартирі АДРЕСА_10. В матеріалах справи містяться докази (довідки з місця проживання), які доводять факт реєстрації місця проживання позивача ОСОБА_1 з 03.01.1992р. до 04.05.2011р. за адресою АДРЕСА_11, а з 18.05.2011р. по теперішній час - за адресою АДРЕСА_12.

Таку ж позицію підтримав у своїй Ухвалі Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.09.2013р. де вказується, що «відповідно до форми № 3 від 14 серпня 2012 року в квартирі № 31, яка знаходиться за адресою: м. Одеса, пров. Дунаєва, 3, зареєстровані та проживають ОСОБА_2 колишня цивільна дружина з 30 січня 2002 року та ОСОБА_3 мати колишньої цивільної дружини з 11 лютого 2005 року».

З матеріалів справи вбачається (довідка з ОСББ «СІМЕКС», а.с. 158 т. 1), що 30.01.2002 року ОСОБА_2 зареєструвала своє місце проживання за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1. Неодноразово ОСОБА_2 зазначала, що вселилась в квартиру АДРЕСА_13, оскільки на той час була її власником, а за її згодою 11.02.2005 року до неї вселилась її мати ОСОБА_3 та також зареєструвала своє місце проживання за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується довідкою з місця проживання (а.с. 158 т. 1).

Суд звертає увагу, що рішенням апеляційного суду Одеської області 25.06.2008 року (а.с. 6-14 т. 1), у якому виправлено описки ухвалою цього ж суду від 02.07.2008 року, у тому числі: визнано недійсним договір-зобов'язання №11-Б про пайову участь у будівництві житла у м. Одесі по пров. Дунаєва, б. 3 від 4 вересня 1998 року, укладений між ОСОБА_2 і ТОВ "Сімекс"; визнано недійсним свідоцтво про право власності №066/99 від 22 лютого 1999 року на квартиру АДРЕСА_14, видане на ім'я ОСОБА_2; визнано право власності на квартиру АДРЕСА_14 за ОСОБА_1.

Ухвалою судді Верховного Суду України від 28 липня 2008 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення судів першої та апеляційної інстанцій.

Ухвалою судді Верховного Суду України від 15 вересня 2008 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду від 25.06.2008 року (а.с. 19-20 т. 1).

Ухвалою Верховного Суду України від 08.02.2012 року (а.с. 16-18 т. 1) рішення апеляційного суду Одеської області від 25.06.2008 року, ухвалу апеляційного суду Одеської області від 02.07.2008 року та ухвалу судді Верховного Суду України від 15.09.2008 року залишено без змін.

Відповідачі неодноразово наголошували, що недійсним свідоцтво про право власності стало з моменту набрання судовим рішенням законної сили (25.06.2008р.), що значно пізніше за дату вселення відповідачів до квартири, а тому вселення відбувалось на законних підставах.

Проте, на думку суду, для вирішення справи важливу роль відіграє не момент визнання недійсним свідоцтва про право власності, а той факт, що правочин - договірзобовязання №11-Б про пайову участь у будівництві житла від 4 вересня 1998 року, був визнаний недійсним з моменту його вчинення, а саме на підставі цього договору- зобовязання видавалось свідоцтво про право власності.

Суд зауважує, що моментом недійсності договорузобовязання №11-Б про пайову участь у будівництві житла від 4 вересня 1998 року є, відповідно до правил ст. 236 ЦК України, момент його вчинення. Тобто, договірзобовязання №11-Б про пайову участь у будівництві житла від 4 вересня 1998 року, на підставі якого видавалось свідоцтво про право власності, визнано судом недійсним саме з моменту його укладення, тобто 04 вересня 1998 року.

Тому, вселитись в спірну квартиру як власник ОСОБА_2 права не мала, і суд критично ставиться до доказу у вигляді довідки з ОСББ «СІМЕКС», (а.с. 158 т. 1), адже таким документом неможливо підтвердити або спростувати наявність та правильність підстав виникнення права власності.

Також зазначимо, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Ухвалою від 19.09.2012р. у справі № 6-18051св12, у ч. 16 мотивувальної частини рішення вказує:

«Отже, питання про виселення на підставі ч. 3ст. 116 ЖК Україниможе ставитися лише в разі встановлення факту самоправного зайняття жилого приміщення (відсутність договору або ордеру, а також визнання їх недійсними)».

Суд касаційної інстанції вказує, що внаслідок визнання договору, ордеру, свідоцтва недійсними, з врахуванням моменту недійсності свідоцтва, безумовно може ставитись питання про виселення на підставі ч. 3ст. 116 ЖК України, як і було зроблено позивачем.

Суд критично відноситься до стверджень ОСОБА_2, що разом з нею станом на теперішній час мешкає неповнолітня дитина - ОСОБА_4, і фактично позивач бажає виселити не тільки її, а і їх сина, виходячи з наступного.

ОСОБА_2 надала до суду рішення Приморського районного суду м. Одеси по справі №2-928/10 (а.с. 134-138 т. 1), яким встановлено спосіб та порядок участі ОСОБА_1 у вихованні ОСОБА_4, та в описовій частині якого зазначено, що після припинення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спільного проживання їх неповнолітня дитина залишилась проживати разом з матір'ю. Також ОСОБА_2 було надано до суду довідку ОСББ «СІМЕКС» від 16.08.2012 року, відповідно до якої ОСОБА_4 мешкає разом з матір'ю ОСОБА_2 (а.с.54 т. 1)

В свою чергу представником позивача було надано до суду нотаріально посвідчену заяву від 19.10.2012 року, відповідно до якої ОСОБА_4 підтвердив факт свого проживання з 23.09.2012 року з батьком ОСОБА_1 (а.с. 61 т.1) та довідку з місця проживання, відповідно до якої ОСОБА_4 зареєстрований разом з батьком за адресою: АДРЕСА_15 (а.с. 60). Ствердження ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_1 та їх син ОСОБА_5 не мешкають за вказаною адресою, а в іншій квартирі, суд не приймає до уваги, оскільки це не підтверджено жодним доказом і взагалі не має відношення до предмету спору та не підлягає доказуванню. Також суд не може розглядати як доказ по зазначеній справі ствердження ОСОБА_2 та її представника, що неповнолітній ОСОБА_4 у будь-який час може повернутись до матері, оскільки згідно з ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Згідно з ч. 2 ст. 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 160 СК України, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Таким чином, судом встановлено, що на час розгляду справи судом ОСОБА_4 досяг чотирнадцяти років і відповідно до приписів чинного законодавство самостійно має право обирати місце свого проживання.

На підставі всього викладеного, суд вважає, що власником спірної квартири є ОСОБА_1, відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 вселились у зазначену квартиру без дозволу власника, не як члени його сімї, на підставі свідоцтва про право власності на імя ОСОБА_2, яке відповідно до рішення апеляційного суду Одеської області у справі № 22ц-1131/08, що набрало законної сили 25.06.2008 року, було визнано недійсним, договір найму житлового приміщення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3 ніколи не укладався, іншої угоди про порядок користування житловим приміщенням між ними не було.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних та юридичних осіб, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до положень ст. 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підтвердження своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. 4 ст. 156 ЖК України до членів сімї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст. 64 ЖК України, до членів сімї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сімї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно з ст. 156 ЖК України члени сімї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сімї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сімї.

Відповідно до ст. 158 ЖК України, наймач користується жилим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення укладається між власником будинку (квартири) і наймачем у письмовій формі з наступною реєстрацією у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів або в органі управління, що ним утворюється. Договір повинен містити вказівку на предмет договору, строк, на який він укладається, визначати права і обов'язки наймодавця і наймача та інші умови найму.

Частиною 4 ст. 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

За змістом ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Згідно з ч. 3 ст. 116 ЖК України, осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Враховуючи встановлені судом обставини, за яких ОСОБА_2 та ОСОБА_3 самоправно вселившись, позбавляють ОСОБА_1 можливості користуватися належною йому квартирою, суд вважає, що їх дії перешкоджають позивачу користуватися квартирою.

Згідно зі ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права на користування та розпорядження майном.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивач є власником квартири АДРЕСА_16, яку самоправно зайняла ОСОБА_2, та в якій без достатніх правових підстав проживає разом з матірю ОСОБА_3, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 9, 11, 64, 109, 116, 156, 158 ЖК України, ст. 319, 321, 391 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 60, 61, 81, 88, ч. 3 ст. 209, ст.ст. 213-215, 224 - 226 ЦПК України, ст. 6, 160 СК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Зобовязати ОСОБА_2, ОСОБА_3 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні власністю - квартирою за адресою: АДРЕСА_17, шляхом виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3 з квартири за адресою: АДРЕСА_17, без надання іншого житлового приміщення.

Рішення суду може бути переглянуте за заявою відповідача, який не приймав участі при розгляді справи, поданої протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Рішення може бути оскаржено, про що протягом десяти днів з дня проголошення подається апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу потягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя

15 лютого 2016 року