Ухвала суду № 56042868, 10.02.2016, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Є.У. № 323/3550/15-ц Головуючий у 1-й інстанції: Галчанський С.В.

Провадження № 22-ц/778/836/16 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:

Головуючого: Крилової О.В.

Суддів: Трофимової Д.А.

ОСОБА_2

При секретарі: Бурак А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 10 грудня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства ОСОБА_4 банк «ПриватБанк», третя особа - Інспекція з питань захисту прав споживачів у Запорізькій області, про визнання кредитного договору недійсним,

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначав, що 28.11.2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ним було укладено кредитний договір № ZPN0GK00001143, відповідно до умов якого ОСОБА_4 повинен був видати позивачу кредитні кошти шляхом надання готівки через касу на строк з 28.11.2006 року по 27.11.2026 року включно, у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 37 000,00 доларів США на придбання житлового будинку, а також у розмірі 2 000 доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,00% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом.

ОСОБА_3 вважає, що укладений кредитний договір суперечить чинному законодавству, що є підставою для визнання цього договору недійсним.

Так, згідно ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 вказаного Декрету.

Відповідачу видано Банківську ліцензію та Дозвіл на право здійснювати операції з валютними цінностями, і ОСОБА_4 на момент укладення вказаного кредитного договору мав право на видачу кредиту у валюті. Але, відповідно до Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої Постановою НБУ № 337 від 14.08.2003 року, видача готівки іноземної валюти здійснюється за такими видатковими документами: за заявою на видачу готівки - юридичним особам, їх відокремленим підрозділам, а також підприємцям з їх поточних рахунків на цілі, передбачені нормативно-правовими актами; фізичним особам з їх поточних, вкладних (депозитних) рахунків та переказу без відкриття рахунку, а також за операціями з відшкодування банкнот іноземної валюти, прийнятих на інкасо; за видатковим касовим ордером - працівникам банку за внутрішньобанківськими операціями; за документами на отримання переказу в готівковій формі, установленими відповідною платіжною системою, - фізичним особам.

Отже, за «заявою на отримання готівки» фізичним особам без відкриття поточного рахунку можна отримати виключно переказ у валюті, або ж кредит у гривні.

Відповідно до договору страхування майна № ZPN0G025473 сума зазначена виключно у національній валюті - гривні. Позивача примусили укласти договір особистого страхування, не пояснивши, що це його право, а не обов'язок. Страховий платіж становить 945,35 грн.

Підписання зазначеного договору про надання споживчого кредиту стало наслідком чисельного порушення норм чинного законодавства та прав позивача як позичальника і як споживача кредитної послуги, з боку Банку, а саме: згідно ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» йому майже в повному обсязі не була дана інформація, вказана в цій частині Закону.

Також позивач вважає, що незаконність та неправомірність дій Банку вбачається і в порушеннях ним інших вимог банківської діяльності, а саме, Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої Постановою НБУ № 337 від 14.08.2003 року, оскільки він не укладав із Банком договір про відкриття поточного рахунку, йому були надані Банком не кредитні кошти, як це передбачено кредитним договором, а переказ у валюті, що в свою чергу ставить під сумнів правомірність дій Банку в частині нарахування процентів за користування коштами та видачу кредитних коштів взагалі.

Крім того, в порушення Постанови Правління НБУ № 280 від 17.06.2004 року Про затвердження Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України та Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України (що діяла на час укладення спірного договору), а також Постанови НБУ № 337, позивач не підписував та не погоджував із Банком перерахування валюти з позикового рахунку, отже рахунок за номером 22334055701180 не може жодним чином бути відкритим йому позичковим рахунком, оскільки він є внутрішньобанківським рахунком для обліку виданих кредитів і своєї фінансової та бухгалтерської звітності.

Також, згідно п. 8.12 «Правил використання готівкової іноземної валюти на території України», затверджених Постановою Правління НБУ № 200 від 30.05.2007р. і зареєстрованих Міністерством юстиції України 18 червня 2007р. за № 656/13923, фінансові установи, які одержали генеральну ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій, і національний оператор поштового зв'язку можуть використовувати готівкову іноземну валюту для проведення валютних операцій відповідно до отриманих генеральних ліцензій Національного банку на здійснення валютних операцій. На підставі Банківської ліцензії на здійснення валютних операцій та письмового Дозволу НБУ банк має право видавати кредит готівковою іноземною валютою тільки з поточного рахунку клієнта (балансові рахунки 26..., «кошти клієнтів банку», згідно з "Планом рахунків бухгалтерського обліку банків України", затвердженого постановою Правління НБУ від 17.06.2004р. № 280, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26.07.2004р. за № 918/9517), тобто з банківського поточного рахунку, відкритого клієнту в банку відповідно до положень глави 72 ЦК України.

Згідно п 1.8. «Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах», затвердженої Постановою Правління НБУ № 492 від 12.11.2003р., та зареєстрованої Міністерством юстиції України 17.12.2003р. за № 1172/8493, банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунку поточні рахунки, за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки.

Тобто, глава 72 ЦК України суворо регламентує механізми здійснення операцій банку з валютними цінностями.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати недійсним кредитний договір № ZPN0GK00001143, укладений 28.11.2006 року між сторонами по справі.

Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 10 грудня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Згідно ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Таким чином, судова колегія перевіряє зазначене рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд правильно виходив із того, що підстав для визнання недійсним спірного кредитного договору немає.

Так, відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

В силу ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Тому, в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність таких обставин, з якими закон повязує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

У п. 14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" роз'яснено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048 - 1052, 1054 - 1055), статті 18 - 19 Закону України "Про захист прав споживачів". При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати роз'яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними".

За змістом ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 28 листопада 2006 року між позивачем та Закритим акціонерним товариством ОСОБА_4 «ПриватБанк», правонаступником якого є відповідач, було укладено кредитний договір № ZPN0GK00001143, відповідно до умов якого ОСОБА_4 видав позивачу кредитні кошти готівкою через касу у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 37 000 доларів США на придбання житлового будинку, а також у розмірі 7 414,50 доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. Строк дії договору - з 28 листопада 2006 року по 27 листопада 2026 року включно. Для виконання цього договору банк відкрив позичальнику рахунок № 29090055723007, МФО 313399, ОКПО 23788752, для зарахування коштів, спрямованих на погашення заборгованості: кредитний рахунок 22334055701180, рахунок по відсотках 22389055700879, рахунок для обліку комісії і винагороди 35782055701622 (а.с. 7-8).

В той же день, 28 листопада 2006 року між ЗАТ «Страхова компанія «Інгосстрах» та позивачем було укладено договір страхування майна № ZPN0G025473, та договір особистого страхування № ZPN0LK00025474, сума платежів у яких зазначена в національній валюті гривні (а.с. 9, 11).

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»№ 15-93 від 19.02.1993р.

Статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» установлено, що кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" у п. 10 роз'яснено, що згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу, а статтею 192 ЦК передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Отже, банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність") банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків" є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету про валютне регулювання).

Щодо вимог підпункту "в" пункту 4 статті 5 цього Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то, оскільки на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, ця норма не може застосовуватись судами.

Відповідно до п. 11 вищевказаної Постанови Пленуму, у разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт "г" пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України "Про Національний банк України" в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків" генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

У зв'язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Таким чином, у разі наявності в банку відповідної генеральної ліцензії або дозволу НБУ здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Отже, оскільки ПАТ (колишнє ЗАТ) КБ «ПриватБанк» на момент укладення кредитного договору мав відповідну ліцензію на право здійснювати банківські операції, видача Банком кредиту громадянину України ОСОБА_3 у доларах США не суперечила вимогам чинного законодавства України.

Далі, як зазначалося вище, пунктом 1.1 кредитного договору передбачено, що кредитні кошти надаються шляхом видачі коштів готівкою через касу.

Відповідно до ст. 6 ч. 3Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»№ 996-XIV від 16.07.1999р. (станом на час укладення кредитного договору) порядок ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в банках встановлюється Національним банком України відповідно до цього Закону та національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку.

Положенням про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженогопостановою Національного банку України № 254 від 18.06.2003р., визначено перелік первинних документів, які складаються банками залежно від виду операції, та їх обов'язкові реквізити. Операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані (п. 4.1.). Підставою для відображення операцій за балансовими та/або позабалансовими рахунками бухгалтерського обліку є первинні документи (п. 4.2.).

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облікта фінансову звітність в Україні»визначено, що первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Порядок здійснення касових операцій в банку регламентується Інструкцією про касові операції в банках України», затвердженоїПостановою Національного банку України № 337 від 14.08.2003р. Відповідно до п. 4 глави 3 вказаної Інструкції, яка діяла на момент видачі кредитних коштів, видача готівки іноземної валюти здійснюється за такими видатковими документами: за заявою на видачу готівки - юридичним особам, їх відокремленим підрозділам, а також підприємцям з їх поточних рахунків на цілі, передбачені нормативно-правовими актами; фізичним особам з їх поточних, вкладних (депозитних) рахунків та переказу без відкриття рахунку, а також за операціями з відшкодування банкнот іноземної валюти, прийнятих на інкасо; за видатковим касовим ордером - працівникам банку за внутрішньобанківськими операціями; за документами на отримання переказу в готівковій формі, установленими відповідною платіжною системою, - фізичним особам.

Отже, первинні документи, що підтверджують факт правомірності видачі кредиту в доларах США, це заявка на видачу готівки (кредитна заявка), виписка з особового рахунку, яка згідно з п. 5.5. Положення № 254 є підтвердженням виконаних за день операцій і призначається для видачі або відсилання клієнту.

Позивач не заперечує, що отримав кредитні кошти відповідно до заяви на видачу готівки.

Також, позичальник був у письмовій формі повідомлений про всі умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, що підтверджується текстом договору, та не мав зауважень, претензій щодо наданої інформації. При укладенні та скріпленні особистим підписом позичальника кредитного договору ОСОБА_3 не звертався до Банку із заявами про надання додаткової інформації або розяснення певних положень договору, та не скористався правом на відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту згідно з ч. 6 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та протягом тривалого часу вносив кошти на погашення кредитного зобовязання, що визнали сторони у засіданні апеляційного суду. Тому доводи позивача про порушення банком вимог п. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»є безпідставними.

Разом з тим, колегія наголошує, що зазначення в оскаржуваному рішенні про те, що кредит не є споживчим, є помилковим.

Так, споживчий кредит має специфічні особливості, пов'язані з тим, що споживачами є саме громадяни. По-перше, цей вид кредиту відображає відносини між кредитором і позичальником, зміст яких полягає в кредитуванні кінцевого споживання, на відміну від кредитів, що надаються суб'єктам господарювання для господарських цілей або для придбання активів, що викликає рух вартості. По-друге, до споживчого кредитування позичальники, як правило, вдаються, коли їм не вистачає власних коштів, тоді як юридичні особи часто використовують отриманий кредит як джерело майбутнього доходу. По-третє, споживчий кредит одержують, як правило, фізичні особи. По-четверте, повернення запозиченої вартості при споживчому кредитуванні відбувається не в результаті вивільнення коштів у позичальника, а в результаті їх надходження чи нагромадження. По-п'яте, споживчий кредит є способом задоволення споживчих потреб, тобто особистих, індивідуальних потреб людей. Такий кредит прискорює одержання певних благ (товарів, послуг), які споживач міг би мати (придбати) у майбутньому, зібравши кошти, необхідні для покупки цих цінностей або послуг. По-шосте, усі види споживчого кредиту мають соціальний характер, оскільки вони сприяють вирішенню соціальних проблем - підвищенню життєвого рівня населення (насамперед, з низьким і середнім рівнем доходу), утвердженню принципів соціальної справедливості.

Отже, з урахуванням викладеного та встановлених обставин у справі суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що між сторонами по справі не був укладений споживчий кредит для задоволення споживчих цілей позичальника. В цій частині доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Разом з тим, вказані доводи правильність висновків суду по суті спору не спростовують та не дають достатніх підстав для скасування рішення суду.

Далі, в матеріалах справи відсутні докази щодо наявності в оспорюваному кредитному договорі несправедливих умов, що виключає визнання договору частково або повністю недійсним з урахуванням положень ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Так, відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Тому доводи апеляційної скарги про необхідність визнання кредитного договору недійсним внаслідок наявності у ньому несправедливих умов спростовані під час апеляційного розгляду справи.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 наголошує на порушенні судом норм процесуального права, а саме на тому, що попереднє судове засідання не проводилося, було проведено лише одне судове засідання за відсутності представника відповідача. Вказані доводи апеляційної скарги також не спростовують правильність висновків суду по суті спору.

Так, дійсно, пунктом 8 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» № 5 від 30 березня 2012 року визначено, що враховуючи складність та особливість спорів, що виникають із кредитних правовідносин, проведення попереднього судового засідання є необхідним. При його проведенні суд має вчинити дії для врегулювання спору до судового розгляду, а якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному частиною третьоюстатті 130 ЦПК, то суд має виконати дії, передбачені частиною шостою цієї статті. Зокрема, суд має визначити, які правовідносини виникли між сторонами та які норми права підлягають застосуванню при вирішенні справи. Оскільки суд визначає, яка правова норма підлягає застосуванню до встановлених обставин (пункт 4 частини першоїстатті 214 ЦПК), то посилання позивача у позовній заяві на норму права, яка не підлягає застосуванню, саме по собі не є підставою для відмови у задоволенні заявлених вимог.

За результатами апеляційного розгляду справи колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано, у відповідності до вимогЦПК України, застосував ті норми права, які підлягають застосуванню до встановлених по даній справі обставині правильно прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову. А тому оскаржене рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань.

Щодо посилань в апеляційній скарзі на те, що справа була розглянута в одному судовому засіданні за відсутності представника позивача, то ці доводи не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Так, ПАТ КБ «ПриватБанк» був належним чином повідомлений про час та дату судового засідання, призначеного на 10.12.2015 року (а.с. 22). Отже, перешкод для розгляду справи у відповідності до вимог ст. 169 ЦПК України не було.

Доводи ОСОБА_3 стосовно недійсності кредитного договору з посиланням на положення Правил використання готівкової іноземної валюти на території України та внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України, яка затверджена Постановою Правління Національного банку України № 200 від 30.05.2007р., зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 червня 2007р. за № 656/13923, не можуть бути підставою для визнання спірного договору недійсним, оскільки на момент укладення договору вказані Правила ще не були затверджені.

Доводи позивача стосовно того, що його примусили укласти договір особистого страхування, не пояснивши, що це його право, а не обов'язок, належними та допустимими доказами не підтверджені, та не впливають на правильність висновків суду про відсутність підстав для визнання недійсним спірного кредитного договору.

Інші доводи апеляційної скарги базуються на викладі фабули справи, фактично дублюють доводи позову, зведені до переоцінки доказів, та не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, які являються безумовною підставою для скасування судового рішення.

З огляду на викладене, висновок суду про відсутність правових підстав, з якими закон пов'язує недійсність оспорюваного договору, є вірним, відповідає встановленим у справі обставинам і заснований на законі.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313 - 315, 317, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 10 грудня 2015 року по цій справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: