Рішення № 55957602, 15.02.2016, Володимирецький районний суд Рівненської області

№ 556/1681/15-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15.02.2016 дата розгляду справи

Володимирецький районний суд Рівненської області в складі

головуючої судді Іванків О.В.,

при секретарі Кньовець Н.П.,

з участю перекладача ОСОБА_1,

позивача ОСОБА_2,

представника позивача ОСОБА_3,

відповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_5,

представника відповідачів ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт.Володимирець цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів приватного нотаріуса ОСОБА_7, про визнання недійсним договору дарування ? частини квартири, -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування ? частини квартири АДРЕСА_1, укладеного 25.09.2014 року. В обґрунтування позовних вимог вказував, що його волевиявлення не було спрямовано на укладення договору дарування частки квартири, оскільки він бажав забезпечити розпорядження своїм майном після своєї смерті, тобто мав намір укласти заповіт. Який саме договір посвідчила приватний нотаріус, він не знав, оскільки в силу похилого віку та незнання української мови не розумів змісту правочину.

Будучи допитаним в судовому засіданні за правилами допиту свідка, під присягою, ОСОБА_2 пояснив, що з ОСОБА_8 він перебував у зареєстрованому шлюбі з 1996 року, деякий час подружжя проживало у однокімнатній квартирі позивача, потім вони переїхали до м.Фастів у будинок, який ОСОБА_2 отримав у спадок від своєї тітки, а в подальшому придбали половину житлового будинку (квартиру) в с.Заболоття Володимирецького району. Цю квартиру ОСОБА_2 придбав за власні кошти, а саме за кошти від продажу будинку у Фастові, та від продажу автомобіля, ОСОБА_8 власних коштів та заощаджень не мала. Після смерті дружини, її сини від першого шлюбу відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 прийшли до квартири та почали її ділити, тобто визначати, хто якою кімнатою буде користуватись. Таким чином він довідався про наявність договору дарування, і для його оскарження, за порадою друзів, звернувся до юриста. Просив задовольнити позов та визнати недійсним договір дарування, оскільки наміру дарувати квартиру дружині він не мав.

Відповідачі ОСОБА_4, ОСОБА_5 заперечили проти позову та пояснили, що зі слів матері. ОСОБА_8 їм відомо, що її чоловік ОСОБА_2 подарував їй належну йому половину спільної квартири. Це було зроблено за власним бажанням ОСОБА_2, він сам дізнавався, які документи необхідно для дарування, сам разом з матірю поїхав підписувати договір, ОСОБА_8 чоловіка до цього не схиляла і не спонукала. Твердження ОСОБА_2 про порушення його прав відповідачами, в т.ч. про позбавлення його житла, є неправдивими, ОСОБА_2 прийняв спадщину після смерті дружини, постійно проживає в спірній квартирі, і ніяких перешкод в цьому ніхто не вчиняє. Просили відмовити в задоволенні позову.

Третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача приватний нотаріус ОСОБА_7 заперечила проти позову та пояснила, що позивач ОСОБА_2 звернувся до неї для укладення договору дарування половини квартири своїй дружині. При цьому позивач чітко висловив намір укласти саме договір дарування, отримав з цього приводу усну консультацію та був ознайомлений з переліком документів, необхідних для укладення договору дарування нерухомого майна. Через деякий час, зібравши необхідні документи, ОСОБА_2 разом з дружиною звернувся до неї повторно, надав всі необхідні документи, нотаріусом було підготовлено текст договору дарування, який останній прочитав та підписав.

Заслухавши пояснення сторін, показання свідків, дослідивши письмові докази у справі в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимог ОСОБА_2 не доведені, у звязку з чим його позов не підлягає задоволенню.

Судом встановлено, що 25 вересня 2014 року в смт.Володимирець Рівненської області ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_8 прийняла в дар ? частину квартири АДРЕСА_2. Цей договір дарування посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_7 та внесено до реєстру під №1351. (а.с.6)

Також встановлено, що вказана квартира, половину якої ОСОБА_2 подарував дружині, була придбана 28.11.2003 року на підставі договору купівлі-продажу, і належала подружжю ОСОБА_2 на підставі спільної часткової власності, в рівних частках по ? частині кожному з подружжя. Дана обставина підтверджується копією договору купівлі-продажу та витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно (а.с.7-8).

Твердження позивача та його представника про придбання квартири особисто ОСОБА_2, виключно за рахунок власних коштів спростовуються вказаними вище доказами, а також і тією обставиною, що ОСОБА_2 та ОСОБА_8 з 06.12.1996 року перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.11), проживали разом, вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет та набували майно у спільну власність, як це передбачено ст.60 Сімейного Кодексу України та ст.22 Кодексу України про шлюб та сімю, який діяв до 01.01.2004 року.

Також встановлено, що 22 травня 2015 року ОСОБА_8 померла (а.с.9), і після її смерті відкрилась спадщина, яку позивач ОСОБА_2 прийняв як спадкоємець за законом (а.с.10).

У відповідності до ст.717 Цивільного Кодексу України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Як вбачається зі ст.204 Цивільного Кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

У відповідності до ч.1 ст.215 Цивільного Кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч. 3ст. 203 ЦК України.

Згідно із ч. З ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

З роз'яснень, які викладені в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», вбачається, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, а також виходячи із вимог ст.60 ЦПК України, у відповідності до яких кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, позивачу необхідно надати докази того, що його волевиявлення саме на час укладення та посвідчення оспорюваного договору не було вільним, та що ним допущена помилка щодо правової природи правочину, його наслідків, прав та обовязків сторін.

В той же час, таких доказів позивач суду не надав, і в ході судового розгляду їх не здобуто.

Так,оглянутими в судовому засіданні письмовими доказами договором дарування ? частини квартири АДРЕСА_1 від 25.09.2014 року, та долученими до нього документами встановлено, що як договір, так і інші документи, необхідні для його укладення, підписані, замовлені та отримані особисто позивачем, також ОСОБА_2 проведено оплату за наявними у справі квитанціями (а.с.33-75)

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_9 показав в суді, що відносини між подружжям ОСОБА_2 були дуже добрими, дружніми. ОСОБА_2 особисто розповідав свідку, що він хоче переоформити квартиру на дружину, а потім через деякий час хвалився, що вже оформив всі документи.

Свідок ОСОБА_10 пояснила суду, що ОСОБА_8 розповідала їй про бажання чоловіка ОСОБА_2 подарувати їй квартиру, щоби потім не виникало ніяких спорів щодо права власності.

Свідок ОСОБА_11, яка в 2014 році займала посаду Заболотівського сільського голови, показала, що ОСОБА_2 разом з дружиною ОСОБА_8 приходили до неї на роботу в сільську раду, ОСОБА_2 хотів подарувати дружині половину квартиру. Свідок пояснила, що такі угоди посвідчує тільки нотаріус, а в сільській раді можна тільки скласти заповіт. ОСОБА_2 отримав в сільській раді декілька довідок, які були йому необхідні для укладення договору дарування. При цьому позивач чітко і однозначно висловлював бажання саме подарувати квартиру дружині. Через деякий час, 25 вересня 2014 року ОСОБА_11, яка приїхала до ОСОБА_9 для участі у нараді, зустріла подружжя ОСОБА_2, ОСОБА_2 був у гарному настрої, повідомив, що вже підписав договір дарування, як він сам сказав «для моєї Ірочки», запрошував свідка на каву, відсвяткувати цю подію.

Ці покази свідків є логічними, послідовними, узгоджуються між собою та з іншими доказами, в т.ч. з письмовими доказами по справі, з показаннями відповідачів, показаннями нотаріуса, яка підтвердила, що волевиявлення ОСОБА_2 було вільним, і спрямоване саме на дарування частини квартири, при цьому він ознайомився з договором до його підписання та особисто підписав його.

Твердження представника позивача про те, що ОСОБА_8, маючи умисел на заволодіння квартирою, спонукала чи примусила чоловіка укласти договір дарування в свою користь всупереч його власній волі, є припущеннями, які не підтверджуються жодними доказами, і спростовуються як показаннями свідків, так і показаннями самого позивача.

З урахуванням всієї сукупності досліджених доказів суд приходить до висновку, що на час укладення оспорюваного договору волевиявлення позивача було вільним, і спрямованим саме на укладення договору дарування, тобто безоплатної передачі майна дружині.

Показання та письмові пояснення свідка ОСОБА_12 не спростовують висновків суду, оскільки свідок пояснив, що батько в розмові з ним висловлював занепокоєння долею свого майна після смерті і бажав розпорядитись ним. При цьому ОСОБА_2 не повідомляв сину, як конкретно він бажає розпорядитись майном, а свідок ОСОБА_12 однозначно повідомив батька, що він на його майно не претендує, оскільки є забезпеченою людиною.

Щодо інших тверджень представника позивача, які, на його думку, свідчать про помилку ОСОБА_2 щодо правової природи правочину, то з їх приводу судом встановлено наступне.

Так, в позові та поясненнях під час судового розгляду справи представник позивача неодноразово стверджував, що ОСОБА_2 мав мету передачі належної йому власності за умови довічного утримання та догляду. Разом з тим, враховуючи, що ОСОБА_2 та ОСОБА_8 перебували у зареєстрованому шлюбі, кожен з подружжя у відповідності до вимог ст.ст.55, 75, 90 Сімейного Кодексу України був зобовязаний піклуватись про чоловіка (дружину), надавати йому утримання, брати участь у витратах на лікування, і цей обовязок не повязаний з розпорядженням власністю або укладенням будь-яких додаткових угод між подружжям.

Що стосується мотиву укладення договору, то як пояснили свідки ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_4, ОСОБА_2 бажав розпорядитись власністю для уникнення будь-яких спорів щодо належності квартири після його смерті, тобто бажав ще за життя усунути можливість таких спорів. Крім того, свідок ОСОБА_11 в своїх поясненнях вказувала, що вона особисто розяснила позивачу можливість складання ним заповіту, який можна було посвідчити в сільській раді, однак ОСОБА_2 бажав укласти саме договір дарування, що і зумовило його звернення до нотаріуса.

Аналогічно, не спростовують висновки суду та не підтверджуються доказами твердження представника позивача про відсутність фактичної передачі дарунку обдарованій, оскільки квартира, частину якої ОСОБА_2 подарував дружині, на час укладення оспорюваного договору перебувала у спільному володінні та користуванні подружжя, і ОСОБА_8 проживала в цій квартирі до часу своєї смерті, що сторони визнали в своїх поясненнях.

Стан здоровя ОСОБА_2, як це вбачається із наданих суду письмових доказів, є задовільним, зокрема позивач зберігає рухову активність, здатний до самообслуговування, немає фізичних вад та розладів інтелекту, не потребує стороннього догляду (висновок №1968 від 15.08.2015 року, а.с.12), в справі немає жодних відомостей про інвалідність ОСОБА_2, встановлення над ним опіки чи піклування.

Що стосується розуміння позивачем змісту договору дарування, з текстом якого він був ознайомлений перед підписанням, то в своїх показаннях відповідачі та свідки ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, третя особа нотаріус ОСОБА_7 показали, що ОСОБА_2 розумів українську мову, і хоча сам розмовляв російською, будь-яких перешкод у спілкуванні не виникало. Свідок ОСОБА_13 також пояснила суду, що під час роботи ОСОБА_2 читав та писав українською, добре розумів українську мову, коли до нього звертались.

Наведені докази спростовують твердження позивача про повне нерозуміння ним української мови, в т.ч. і нерозуміння тексту оспроюваного договору.

Пояснення представника позивача про те, що про укладений договір дарування ОСОБА_2 стало відомо після смерті дружини, коли відповідачі звернулись до нього з вимогою про виселення з квартири є припущенням, яке не ґрунтується на матеріалах справи, оскільки будь-яких вимог про виселення з квартири відповідачі ОСОБА_2 не висували, що він підтвердив у своїх поясненнях.

На підставі викладеного, з урахуванням обставин укладення договору дарування, особи позивача, а саме задовільного стану його здоровя, наявності вищої освіти, а також відносин між подружжям ОСОБА_2, суд приходить до висновку, що на момент укладення договору дарування ? частини квартири АДРЕСА_2 25.09.2014 року волевиявлення позивача ОСОБА_2 було вільним, відповідало його внутрішній волі і було спрямовано саме на безоплатне та безумовне відчуження належного йому нерухомого майна в користь дружини, і будь-яких помилок щодо природи правочину, його наслідків, прав та обовязків сторін, позивач не допустив.

В той же час, лише через деякий час після смерті дружини, внаслідок конфлікту, що виник між позивачем та відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_5, та під впливом інших осіб, у ОСОБА_2 виникли сумніви щодо доцільності укладення ним договору дарування частини квартири, що і призвело до оспорювання цього договору в суді.

Ці обставини фактично підтвердила в своїх поясненнях свідок ОСОБА_14, яка пояснила, що після смерті дружини ОСОБА_2 повідомив їй, що у нього виник спір з синами ОСОБА_15 від першого шлюбу, і саме вона порадила позивачу звернутись в міліцію та до юристів за порадою.

Вказані висновки суду не суперечать правовим позиціям, що викладені у постановах Верховного Суду України №6-2087цс15 від 02.12.2015 року, №6-202цс15 від 21.10.2015 року та №6-69цс14 від 18.06.2014 року, на які посилається представник позивача.

Що стосується порушення майнових та житлових прав позивача внаслідок укладення оспорюваного договору, то ОСОБА_2, як і відповідачі, є спадкоємцем ОСОБА_8 1-ої черги за законом, прийняв спадщину після смерті дружини, користується квартирою для проживання, і в силу цього не позбавлений ні житла, ні майнових прав.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_2 недоведений, і підстав для його задоволення немає.

Керуючись ст.ст.203, 204, 215, 717-728 ЦК України, ст.ст.55, 75, 90 Сімейного Кодексу України, ст.ст.208-212 ЦК України,суд, -

в и р і ш и в:

В задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування 1/2 частини квартири відмовити за недоведеністю позовних вимог.

Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду Рівненської області через Володимирецький районний суд. Апеляцію може бути подано сторонами протягом десяти днів після проголошення рішення. Особи, що приймали участь у розгляді справи але не були присутніми під час проголошення рішення, мають право подати апеляцію протягом десяти днів з часу отримання копії рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляцію не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після оголошення ухвали апеляційного суду.

Головуюча: