Постанова № 55908205, 17.02.2016, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2016 року Справа № 906/776/14

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Петухов М.Г.

при секретарі судового засідання Першко А.А.

за участю представників сторін:

від позивача: представник не прибув;

від відповідача: представник не прибув;

від третьої особи 1: ОСОБА_1;

від третьої особи 2: ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу позивача ОСОБА_3 акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Житомиргаз" на рішення господарського суду Житомирської області від 8 грудня 2015 року у справі № 906/776/14 (суддя Ляхевич А.А.)

за позовом ОСОБА_3 акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Житомиргаз"

до Народицької селищної ради (смт.Народичі, Житомирська область)

третя особа на стороні позивача: ОСОБА_4 державного майна України

третя особа на стороні відповідача: ОСОБА_5 обласна організація Товариства сприяння оборони України

про скасування рішення Народицької селищної ради №15 від 14 серпня 1997 року

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» (надалі Позивач) звернулося в господарський суд Житомирської області з позовною заявою (том 1, а.с. 2-5) до ОСОБА_5 обласної організації Товариства сприяння обороні України (надалі Відповідач 1) та народницької селищної ради (надалі Відповідач 2) про визнання незаконним та скасування рішення Народицької селищної ради за № 15 від 14 серпня 1997 року.

Ухвалою господарського суду Житомирської області від 3 липня 2014 року (том 1, а.с. 102-103), з підстав, висвітлених у даній ухвалі, було припинено провадження в справі в частині вимог до Відповідача 1 на підставі пункту 4 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України та залучено до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Відповідача ОСОБА_5 обласну організацію Товариства сприяння обороні України (надалі Третя особа 1).

Ухвалою господарського суду Житомирської області від 20 серпня 2014 року (том 1, а.с. 148-149), з підстав, висвітлених у даній ухвалі, було залучено до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Позивача ОСОБА_4 державного майна України (надалі Третя особа 2).

Рішенням господарського суду Житомирської області від 17 грудня 2014 року (том 2, а.с. 56-62), з підстав, висвітлених у даному рішенні позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним та скасовано рішення Відповідача від 14 серпня 1997 року № 15.

Третя особа 1, не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду, звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (том 2, а.с. 87-92), в якій просила рішення господарського суду Житомирської області від 17 грудня 2014 року по справі № 906/776/14 скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 17 березня 2015 року (том 2, а.с. 142-147) апеляційну скаргу Третьої особи 1 залишено без задоволення, рішення господарського суду Житомирської області від 17 грудня 2014 року в справі залишено без змін.

Прокурор, не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою (том 3, а.с. 228-232), в якій просив постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 4 листопада 2014 року скасувати, рішення господарського суду Волинської області від 23 вересня 2014 року залишити без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 20 серпня 2015 року (том 2, а.с. 202-206) касаційну скаргу Третьої особи задоволено частково, Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 17 березня 2015 року та рішення господарського суду Житомирської області від 17 грудня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до господарського суду Житомирської області.

У своїй постанові від 20 серпня 2015 року Вищий господарський суд України зазначив:

·скасування такого акта не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку або укладання договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватися за нормами цивільного законодавства;

·позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту (ст.16, 20 Цивільного кодексу України);

·суд має вирішити питання чи порушені права позивача рішенням Народицької селищної ради від 14 серпня 1997 року за №15;

·суд має встановити чи є підстави для захисту прав Позивача з урахуванням положень статті 1 Господарського процесуального кодексу України.

При новому розгляді, рішенням господарського суду Житомирської області від 8 грудня 2015 року (том 3, а.с. 52-56), з підстав, вказаних у даному рішенні, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з судовим рішенням Позивач подав апеляційну скаргу (том 3, а.с. 69-80), в якій просить частково скасувати рішення господарського суду Житомирської області та постановити нове рішення, яким визнати недійсним рішення Відповідача № 15 від 14 серпня 1997 року.

Апеляційна скарга мотивована тим, що оспорюваним рішенням винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Крім того, Позивач як на підставу скасування рішення суду першої інстанції, посилається на те, що Відповідч не мав повноважень приймати рішення щодо надання спірної земельної ділянки у постійне користування Третій особі 1, так як Третя особа 1, втративши право на нерухоме майно, що знаходиться на даній земельній ділянці, як зауважує апелянт, також втратила право постійного користування земельною ділянкою. З посиланням на протокол виконавчого комітету Відповідача від 14 серпня 1997 року № 4, Позивач вказує, що рішення «Щодо затвердження матеріалів по встановленню окружної межі земельної ділянки і виготовлення державного акта на право постійного користування» на її засіданні не приймалось, а тому, на думку апелянта, дане рішення є сфальсифіковане.

Ухвалою суду від 19 січня 2016 року (том 3, а.с. 67) апеляційну скаргу Позивача прийнято до провадження та призначено її до розгляду на 17 лютого 2016 року на 15 годину 30 хвилин.

На виконання ухвали Рівненського апеляційного господарського суду від 19 січня 2016 року Відповідачем був поданий відзив на апеляційну скаргу (том 3, а.с. 95-96).

Представники Позивача та Відповідача в судове засідання від 17 лютого 2016 року не зявилися. Про дату, час та місце розгляду справи належним чином повідомлені, про що свідчать повідомлення про врученя поштового відправлення (том 3, а.с. 91, 93). Водночас, ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 19 січня 2016 року явка сторін не була визнана обовязковою.

При цьому, Відповідач подав через загальний відділ канцелярії та документального забезпечення клопотання про розгляд апеляційної скарги без участі його представника (том 3, а.с. 96).

Згідно з пунктом 3.9.2 Постанови Пленуму Пленуму Вищого господарського суду № 18 від 26 грудня 2011 року: у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору; господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.).

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Численними рішеннями Європейського суду з прав людини у справах проти України визнано порушення пункту 1 статті 6 Право на справедливий суд Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що, зокрема, полягало у тому, що національними судами не забезпечено розгляд справи заявника в розумний строк через затримки у провадженні, в основному з вини судів.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

З врахуванням того, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору і міститься апеляційна скарга Позивача, в котрій висвітлена його позиція, в правовому полі статтей 101, частини 1 статті 102 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників Позивача та Відповідача за наявними у справі матеріалами.

Представник Третьої особи 1 в судовому засіданні від 17 лютого 2016 року заперечив проти доводів апеляційної скарги, з підстав, висвітлених у відзиві на апеляційну скаргу та просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення

В судовому засіданні від 17 лютого 2016 року представник Третьої особи 2 просив скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове рішення, яким задоволити позовні вимоги в повному обсязі.

Рівненський апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представників Третьої особи 1 та Третьої особи 2, розглянувши доводи апеляційної скарги, відзив на апеляційну скаргу, дослідивши наявні матеріали справи, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшов до висновку, що рішення господарського суду Житомирської області від 8 грудня 2015 року слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Позивача - без задоволення. При цьому апеляційний господарський суд виходив з такого.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Відповідача №15 від 14 серпня 1997 року «Про затвердження матеріалів по встановленню окружної межі земельної ділянки і виготовленню державного акта на право постійного користування землею обласному комітету ТСО Україна (Народицького РК)» (том 1, а.с. 96) вирішено:

· затвердити матеріали по встановленню окружної межі в натурі для виготовлення державного акта на право постійного користування землею і закріплено за обласним комітетом ТСО України (Народицького РК) земельну ділянку 1,8053 га по фактичному використанню;

·дозволити Житомирському філіалу інституту землеустрою виготовити державний акт на право п остійного користування землею;

·доручити землевпоряднику селищної ради внести відповідні зміни в земельно-облікові та планово-картографічні матеріали.

13 січня 1998 року Відповідачем для Третьої особи 1 видано Державний акт на право постійного користування землею 1,8053 гектари для цільового призначення серії ЖТ-18-02-000004 (том 1, а.с.15-17).

Згідно пояснювальної записки Відповідача до річного звіту про наявність і розподіл земель по землекористувачах і угіддях, складена землевпорядною службою району за участю спеціалістів відділу, станом на 1 січня 2004 року та розробочної відомості по формі 6 зем. Відповідача, у зв'язку з ліквідацією підприємства ДТСОАФ, площа земельної ділянки, яка за нею рахувалась в кількості 1,8053га, передана до земель запасу (том 2, а.с. 43-52).

Відповідно до Свідоцтва на право власності на нерухоме майно, виданого 10 березня 2006 року (том 1, а.с. 11) Позивачу по вул.Визволителів, 88 у смт. Народичі знаходяться об'єкти нерухомого майна, а саме: нежитлові будівлі (адміністративно - побутовий корпус площею 436,7кв.м, гараж площею 240,1кв.м, гараж площею 332,9кв.м, склад площею 39,7кв.м та склад з рампою площею 67,2кв.м).

Рішенням Відповідача від 17 жовтня 2007 року № 266 (том 2, а.с. 53) надано Коростенському управлінню по експлуатації газового господарства дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення зовнішніх меж земельної ділянки, на якій розміщена Народицька дільниця управління орієнтовною площею 1,8053га в смт.Народичі по вул.Визволителів, 88.

1 березня 2008 року між Відповідачем та Позивачем укладено договір оренди землі строком на 49 років (надалі Договір; том 1, а.с 57-59), про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 1 березня 2008 року № 0408215000107.

Згідно пункту 1 Договору, Позивач отримав в оренду земельну ділянку загальною площею 1,8053га, яка розташована за адресою: вул. Визволителів, 88, на території Народицької селищної ради Житомирської області.

Позивач в обґрунтування своїх позовних вимог, посилається на те, що підставою для надання йому спірної земельної ділянки у користування станом на день укладення Договору оренди землі стала належність йому на підставі Свідоцтва про право власності від 10 березня 2006 року нежитлових приміщень та споруд по вул. Визволителів, 88 у смт. Народичі. Оскільки, Третя особа 1 втратила право на нерухоме майно, що знаходиться на даній земельній ділянці у зв'язку з відсутністю документів, які могли б свідчити про його прийняття від ліквідованого Народицького РК ДТСААФ, вона також втратила право на постійне користування земельною ділянкою, так як воно є похідним.

Крім того, Позивач зазначив, що на період виготовлення технічної документації із землеустрою (2007-2008 роки) на спірну земельну ділянку площею 1,8053га, на якій розташовано Народицьку дільницю газового управління, та щодо якої укладено Договір оренди землі Позивач не володів інформацією про те, що на дану земельну ділянку Третій особі 1 виданий Державний акт на право постійного користування землею.

Позивач стверджує, що відповідно до висновку відділу земельних ресурсів у Народицькому районі про наявні обмеження на використання земельної ділянки та погодження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди на земельну ділянку № 162 від 27 лютого 2008 року, чітко зазначено, що «наявні обмеження на використання земельної ділянки відсутні».

Позивач, зважаючи на усе вищевисвітлене з метою захисту, на його думку, свого порушеного права, звернувся в суд з позовом до Відповідача про визнання недійсним рішення Відповідача № 15 від 14 серпня 1997 року.

Колегія суду проаналізувавши дані положення нормативно правових актів, в контексті даних правовідносин, з врахуванням вказівок, висвітлених в постанові Вищого господарського суду України від 20 серпня 2015 року досліджує дані обставини справи саме в межах позовних вимог про скасування рішення Відповідача.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно із статтями 13, 41 Конституції України, від імені українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Відповідно до статтей 142, 143 Конституції України, до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

Частиною 1 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Відповідача № 15 від 14 серпня 1997 року «Про затвердження матеріалів по встановленню окружної межі земельної ділянки і виготовленню державного акта на право постійного користування землею обласному комітету ТСО Україна (Народицького РК)» затверджено матеріали по встановленню окружної межі в натурі для виготовлення державного акта на право постійного користування землею і закріплено за обласним комітетом ТСО України (Народицького РК) земельну ділянку 1,8053 га по фактичному використанню; дозволено Житомирському філіалу інституту землеустрою виготовити державний акт на право постійного користування землею.

Згідно частини 1 статті 19 Земельного кодексу України (від 18 грудня 1990 року в редакції чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення), сільські, селищні Ради народних депутатів надають земельні ділянки у користування для всіх потреб із земель сіл, селищ, а також за їх межами для будівництва шкіл, лікарень, підприємств торгівлі та інших об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням населення (сфера послуг), сільськогосподарського використання, ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва, індивідуального і колективного садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби, традиційних народних промислів.

Частинами 12-16 статті 19 Земельного Кодексу України визначено, що підприємство, установа, організація та громадяни, заінтересовані в одержанні земельних ділянок, звертаються з відповідним клопотанням (громадянин з заявою) до місцевої Ради народних депутатів, яка має право надавати земельні ділянки. Клопотання про відведення ділянок, що надаються Верховною Радою України, подаються до обласної, Київської, Севастопольської міської Ради народних депутатів.

До клопотання додаються: копія генерального плану будівництва або інші графічні матеріали, що обґрунтовують розмір намічуваної для відведення площі, титульний список або довідка про фінансування будівництва, проект рекультивації земель, інші матеріали.

У заяві громадянина про надання земельної ділянки вказуються бажані її розмір і місце розташування, мета використання.

Відповідна місцева Рада народних депутатів розглядає клопотання (заяву) у строк не більше місяця, дає дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки і одночасно повідомляє про це Раду народних депутатів, на території якої розташована намічувана для відведення земельна ділянка.

Проект відведення земельної ділянки погоджується з власником землі або землекористувачем та подається до сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, яка розглядає його у місячний строк і в межах своєї компетенції приймає рішення про надання земель

Відповідно до частини 1 статті 22 Земельного кодексу України (від 18 грудня 1990 року, в редакції чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення), право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Згідно зі статтею 23 Земельного кодексу України (від 18 грудня 1990 року в редакції чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян. ОСОБА_4 державних актів затверджуються Верховною Радою України.

Зі змісту частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України вбачається, що: суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Тобто, з наведеної статті вбачається, що для визнання незаконним правового акту індивідуальної дії необхідно дві умови, в їх сукупності, а саме: суперечність такого правового акта актам чинного законодавства; порушення таким правовим актом цивільних прав або інтересів.

Аналогічна позиція викладена у пункті 2 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 26 січня 2000 року № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів», згідно якого підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, колегія суддів досліджує позовні вимоги Позивача в площинні порушення прав Позивача саме оспорюваним рішенням Відповідача від 14 серпня 1997 року за № 15.

Слід зазначити, що рішенням господарського суду Житомирської області від 15 листопада 2012 року в справі № 11/5007/78/11 (том 3, а.с. 27-35), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 13 травня 2013 року (том 3, а.с. 36-43) та постановою Вищого господарського суду від 6 серпня 2013 року (том 3, а.с. 44-48) частково задоволено позов Третьої особи 1 до Позивача, Відповідача, Комунального підприємства «Коростенське міське бюро технічної інвентаризації» ОСОБА_5 обласної ради (за участю третьої особи на стороні позивача, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_4 державного майна України) про визнання недійсними рішень, визнання права власності, визнання недійсним договору.

А саме, зі змісту резолютивної частини вищенаведеного рішення вбачається, що

· визнано недійсним рішення Відповідача (тринадцята сесія двадцять третього скликання) від 29 вересня 2000 року «Про внесення змін до переліку об'єктів, що перебувають у комунальній власності територіальних громад смт. Народичі, с.Старе Шарно»;

· визнано недійсним рішення Відповідача (дев'ятнадцята сесія четвертого скликання) від 30 листопада 2005 року «Про передачу майна» (яким передано з комунальної власності смт. Народичі на баланс Позивача майно, розташоване за адресою: смт. Народичі, вул. Визволителів, 88 відповідно до переліку, який міститься у додатку до цього рішення, а саме: адміністративно-побутового корпусу загальною площею 436,7 кв.м, гаражу загальною площею 332,9 кв.м, гаражу загальною площею 240,1кв.м, склад загальною площею 39,7 кв.м, огорожі з блоків, огорожі залізної, площадки асфальтної);

· визнано недійсним рішення виконкому Відповідача від 10 лютого 2006 року № 35 «Про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних осіб»;

·в решті позову відмовлено.

За змістом частини 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

У пункті 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26 грудня 2011 року «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» роз'яснено, що не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо.

Судова колегія, розглядаючи питання про законність та обґрунтованість позовних вимог, заявлених у даній справі, приймає до уваги вищевстановлені обставини справи (а саме ті, котрі встановлені у справі № 11/5007/78/11).

Окрім того, в дані справі за № 11/5007/78/11 було встановлено ряд обставин, які мають преюдиціальне значення, зокрема:

· районна організація та спортивно-технічний клуб Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту УРСР (далі ДТСААФ) в смт. Народичі Житомирської області діяла до 1991 року;

· 23 серпня 1990 року Радою Міністрів УРСР прийнято постанову № 228 «Про організацію виконання Постанови Верховної Ради УРСР «Про невідкладні заходи по захисту громадян України, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи» бюро президії Житомирського обкому ДТСААФ (протокол № 66 від 15.05.91) прийняло рішення про ліквідацію Народицького районного комітету та спортивно-технічного клубу ДТСААФ;

· майно Третьої особи 1, яке знаходилося у зоні безумовного (обов'язкового) відселення внаслідок Чорнобильської катастрофи (смт. Народичі Житомирської області було віднесено до вказаної зони на підставі постанови КМ УРСР від 23.07.1991 р. № 106), згідно з наказом т.в.о. голови обкому ДТСААФ № 88 від 11.04.1991 р., постановою бюро президії Житомирського обкому ДТСААФ від 15.05.1991 р., наказу № 109 від 15.05.1991 р. голови Житомирського обкому ДТСААФ щодо ліквідації Народицького РК ДТСААФ, майно Народицького РК ДТСААФ підлягало передачі на баланс відповідних організацій (у тому числі відповідних районних організацій ДТСААФ), у які вони мали б бути передані за накладними та передавальними актами;

· враховуючи вимоги постанови Ради Міністрів Української РСР від 23.08.1990 р. № 228 «Про організацію виконання постанови Верховної Ради Української РСР «Про невідкладні заходи щодо захисту громадян України від наслідків Чорнобильської катастрофи», суди дійшли висновку, що нерухоме майно вибуло з володіння Третьої особи 1 внаслідок аварії на ЧАЕС;

·виходячи з норм законодавства, яким врегульовані правовідносини щодо спірного майна встановлено, що уповноваженим органом, що здійснює державну політику у сфері врегулювання питання власності з боку України на спірні об'єкти нерухомості, є ОСОБА_4 державного майна України, якому державою і надано право на вчинення будь - яких дій відносно спірного майна;

· спірне нерухоме майно є державною власністю, а управляти цим майном уповноважено ОСОБА_4 державного майна України.

Позивач звертаючись з позовом до суду вважає, що Третьою особою 1 порушено його законні права на користування спірною земельною ділянкою.

Колегія суду розглядаючи даний спір (враховує вказівки Вищого господарського суду України, наведені в постанові від 20 серпня 2015 року) в площинні заявленої вимоги Позивача про визнання недійсним рішення Відповідача від 14 серпня 1997 року, досліджуючи її правовому полі підстав для захисту прав Позивача з урахуванням положень статті 1 Господарського процесуального кодексу України

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що оскаржуване рішення про затвердження матеріалів по встановленню окружної межі в натурі для виготовлення державного акта на право постійного користування землею і закріплення за обласним комітетом ТСО України (Народицького РК) земельної ділянки 1,8053га по фактичному використанню та дозвіл на виготовлення державного акту на право постійного користування землею було прийняте 14 серпня 1997 року.

Водночас, підставою для надання Позивачу земельної ділянки згідно Договору оренди землі стала належність йому на підставі Свідоцтва про право власності від 10 березня 2006 року нежитлових приміщень та споруд по вул. Визволителів, 88 у смт.Народичі. Як уже було зазначено вище в даній судовій постанові, в подальшому вказане Свідоцтво втратило чинність (в 2011 році) у зв'язку з визнанням недійсним рішення виконкому Народицької селищної ради від 10 лютого 2006 року № 35 на підставі котрого й було видано вказане Свідоцтво.

Тобто, на момент прийняття оскаржуваного рішення, Позивач не мав жодних речових прав як на об'єкти нерухомого майна, так і на саму земельну ділянку на якій знаходяться обєкти нерухомого майна (за адресою вул. Визволителів, 88 у смт.Народичі).

З огляду на усе вищеописане, в контексті відсутності у Позивача на момент розгляду даного спору будь-яких речових прав на обєкти нерухомості, розташовані на спірній земельній ділянці, колегія суддів дійшла висновку, що з матеріалів справи не вбачається, а Позивачем всупереч зазначеному не доведено належними доказами, той факт, що оскаржуваним рішенням будь-яким чином порушені права чи інтереси Позивача. Крім того, Позивачем не доведено невідповідність оскаржуваного рішення актам чинного законодавства України.

При цьому, колегія суддів враховує, правову позицію колегій суддів Судової палати у господарських справах, Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у справі щодо визнання протиправним та скасування рішення (зокрема, висвітленої у його постанові від 11 листопада 2014 року у справі № 21-405а14).

Згідно з частиною 1 статті 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», акти селищної ради, прийняті в межах наданих їй повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні. Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані.

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що: органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Згідно даної постанови Верховного Суду України було зазначено, що позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Прийнятий органом місцевого самоврядування ненормативний акт, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельної ділянки в користування), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

Зважаючи на всі вищевстановлені обставини справи в їх сукупності в контексті існування правової позиції Верховного Суду України з приводу ненормативних актів органів місцевого самоврядування (до котрих ,зокрема, відноситься й оскаржуване рішення) колегія суддів констатує, що прийняте Відповідачем рішення про передачу Третій особі 1 в постійне користування земельної ділянки є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Між тим, скасування такого акта не породжує жодних наслідків для Третьої особи 1, оскільки внаслідок прийняття оскаржуваного рішення в Третьої особи 1 виникло право володіння земельною ділянкою, яке ґрунтується саме на правовстановлюючому документі - державному акті.

З врахуванням усього вищевисвітленого у даній судовій постанові в контексті виконання вказівок, наведених у постанові Вищого господарського суду України від 20 серпня 2015 року, колегія суду, при розгляді даної позовної заяви, оцінює всі докази в сукупності і відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України (ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили) з врахуванням всіх вимог і заперечень сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Отже, як вбачається з матеріалів справи та встановлено вище в даній судовій постанові Позивач, всупереч вимог статтей 33-34 Господарського процесуального кодексу України не довів належним чином своїх доводів та обставин з приводу визнання незаконним та скасування рішення Відповідача від 14 серпня 1997 року № 15 «Про затвердження матеріалів по встановленню окружної межі земельної ділянки і виготовлення державного акта на право постійного користування землею обласному комітету ТСО України (Народицького РК)», а тому колегія суду дійшла висновку про відмову в задоволенні позовних вимог Позивача.

Суд відхиляє заперечення Позивача, висвітлені у апеляційній скарзі, оскільки вони не відповідають обставинам справи, спростовуються наявними у справі доказами, а також спростовані усім вищевказаним у даній судовій постанові.

Враховуючи усе вищевказане у даній судовій постанові, Рівненський апеляційний господарський суд приходить до висновку, що рішення господарського суду Житомирської області слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Позивача без задоволення.

Судові витрати за подачу апеляційної скарги, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, суд залишає за Позивачем .

Керуючись статями 49, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Житомиргаз" - залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду Житомирської області від 08 грудня 2015 року в справі № 906/776/14 - залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

4. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

5. Справу № 906/776/14 повернути господарському суду Житомирської області.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Бучинська Г.Б.

Суддя Петухов М.Г.