Постанова № 55908050, 16.02.2016, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" лютого 2016 р. Справа № 922/26/15

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В. І. , суддя Тихий П.В.

при секретарі Новіковій Ю.В.

за участю представників сторін:

позивача ОСОБА_1, за довіреністю від 20.01.2016р. №72-16;

1-ї третьої особи ОСОБА_2, за довіреністю від 21.07.2015р. №Д-1607/2015;

2-ї третьої особи не зявився;

відповідача ОСОБА_3, за довіреністю від 12.10.2015р.

1-ї третьої особи ОСОБА_4, за довіреністю від 03.02.2016р. НАТ 086175;

2-ї третьої особи ОСОБА_5, за довіреністю від 26.01.2016р. №25;

Прокурора Волик О.Г., службове посвідчення від 26.08.2015р.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Державного підприємства Завод ім. В.О. Малишева, м. Харків (вх. №114Х/1-18) та апеляційну скаргу Державного концерну Укроборонпром, м. Київ (вх. №117Х/1-18)

на рішення господарського суду Харківської області від 21.12.2015р.

у справі № 922/26/15

за позовом Державного підприємства Завод ім. В.О. Малишева, м. Харків

за участю третіх осіб, які не заявляють самосійних вимог на предмет спору на стороні позивача: 1. Державного концерну Укроборонпром, м. Київ

2.Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, м. Харків

до відповідача ОСОБА_6 з обмеженою відповідальністю Килими України, м. Харків

за участю третіх осіб, які не заявляють самосійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: 1. Публічного акціонерного товариства Українська залізниця в особі регіональної філії Південна залізниця - (правонаступник Державного підприємства Південна залізниця, м. Харків)

2. Приватного підприємства Юнісофт, м. Харків

про стягнення 396606,00 грн. та розірвання договору

та за зустрічним позовом ОСОБА_6 з обмеженою відповідальністю Килими України, м. Харків

до відповідача Державного підприємства Завод ім. В.О. Малишева, м. Харків

про визнання недійсним договору про встановлення сервітуту

за участю Військової прокуратури Харківського гарнізону, м. Харків

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 23.02.2015р. у справі №922/26/15 (суддя Сальнікова Г.І.) в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 25.05.2015р. рішення господарського суду Харківської області від 23.02.2015р. у справі №922/26/15 залишено без змін, апеляційну скаргу залишено без задоволення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем не доведений факт порушення його прав, в матеріалах справи відсутні докази користування сервітутом з 2009р. та посилались на припинення дії сервітуту з 02.12.2011р.

Постановою Вищого господарського суду України від 18.08.2015р. у справі №922/26/15 постанову Харківського апеляційного господарського суду від 25.05.2015р. та рішення господарського суду Харківської області від 23.02.2015р. у справі №922/26/15 скасовано, справу передано на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та рішення місцевого господарського суду, Вищий господарський суд зазначив, що в матеріалах справи міститься ксерокопія без будь-якого засвідчення договору про встановлення сервітуту №892-дп від 22.11.2007р., який є предметом розгляду у даній справі, що суперечить вимогам п. 5.27 Національного стандарту України, затвердженого ОСОБА_7 комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики від 07.04.2003р. №55, "ДСТУ 4163-2003" "ОСОБА_7 уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів".

Рішенням господарського суду Харківської області від 21.12.2015р. у справі №922/26/15 (головуючий суддя Аюпова Р.М., суддя Хотенець П.В., суддя Денисюк Т.С.) у задоволенні первісного позову відмовлено повністю; зустрічний позов задоволено; визнано недійсним договір про встановлення сервітуту №892дп від 22.11.2007р., укладений між ОСОБА_6 з обмеженою відповідальністю "Килими України" та ОСОБА_7 підприємством "Завод імені ОСОБА_8".

ОСОБА_7 підприємство Завод ім. В.О. Малишева, м. Харків з рішенням суду першої інстанції не погодилось та звернулось до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 21.12.2015р. у справі №922/26/15 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити; стягнути з ТОВ Килими України на користь ДП Завод ім. В.О. Малишева суму заборгованості по договору про встановлення сервітуту №892дп від 22.11.2007 року у сумі 396 606,00 грн., розірвати договір про встановлення сервітуту №892дп від 22.11.2007 року, укладеного між ДП Завод ім. В.О. Малишева та ТОВ Килими України; відмовити в задоволенні зустрічного позову ТОВ Килими України до ДП Завод ім. В.О. Малишева про визнання недійсним договору про встановлення сервітуту.

В обґрунтування своєї правової позиції зазначає про те, що місцевим господарським судом не враховано, що сторони у даній справі уклали договір сервітуту, а не договір оренди нерухомого майна та не взято до уваги, що визнання спірного правочину недійсним жодним чином не впливає на обовязок відповідача здійснити оплату за надане право користування майном згідно спірного договору.

Крім того, зазначає, що місцевим господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення невірно застосовано норми права, що регулюють строки позовної давності.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 11.01.2016р. (головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В.І., суддя Тихий П.В.) прийнято апеляційну скаргу Державного підприємства Завод ім. В.О. Малишева до провадження та призначено її до розгляду на 02.02.2016р. о 12 год. 00 хвилин.

ОСОБА_7 концерн Укроборонпром, м. Київ також не погодився з рішенням господарського суду першої інстанції та звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 21.12.2015р. у справі №922/26/15 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов; відмовити в задоволенні зустрічного позову ТОВ Килими України до ДП Завод ім. В.О. Малишева про визнання договору про встановлення сервітуту №892дп від 22.11.2007 року недійсним.

В обґрунтування своєї правової позиції зазначає про те, що місцевим господарським судом не враховано, що сторони у даній справі уклали договір сервітуту, а не договір оренди нерухомого майна.

Крім того, зазначає, що сторони договору сервітуту не мали наміру на виникнення між ними орендних правовідносин, а тому, на думку апелянта, вказаний договір не може вважатись таким, що укладений для приховування іншого правочину.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 11.01.2016р. (головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В.І., суддя Тихий П.В.) прийнято апеляційну скаргу Державного концерну Укроборонпром, м. Київ до провадження та спільного розгляду з раніше прийнятою апеляційною скаргою Державного підприємства Завод ім. В.О. Малишева та призначено її до розгляду на 02.02.2016р. о 12 год. 00 хвилин.

28.01.2016р. на адресу суду від Публічного акціонерного товариства Українська залізниця в особі регіональної філії Південна залізниця надійшли пояснення, в яких останній зазначає про те, що за період з 29.01.2008 р. та на час розгляду справи вагони на адресу ТОВ Килими України не надходили. Строк дії договору про організацію перевезень і проведення розрахунків за перевезення та надані залізницею послуги №022154 закінчився 22.02.2011р., після чого були відсутні будь-які взаємовідносини залізниці з ТОВ Килими України щодо перевезення вантажів залізничним транспортом, а тому на думку третьої особи, вирішення спору не впливає на права та обовязки ПАТ Укрзалізниця (вх.№1088).

28.01.2016р. на адресу суду від Публічного акціонерного товариства Українська залізниця в особі регіональної філії Південна залізниця надійшло клопотання про залучення до участі у справі правонаступника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, в якому останній просить залучити до участі у справі №922/26/15 правонаступника Державного підприємства Південна залізниця - Публічне акціонерне товариство Українська залізниця в особі регіональної філії Південна залізниця та здійснити відповідну заміну (вх.№1089).

01.02.2016р. на адресу суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у звязку з хворобою представника (вх.№1226).

02.02.2016р. на адресу суду від Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області надійшли пояснення на апеляційну скаргу, в яких останній просить розгляд справи здійснювати за відсутності представника. (вх.№1241).

02.02.2016р. на адресу суду від Державного концерну Укроборонпром, м. Київ надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній зазначає, що підтримує апеляційну скаргу та просить її задовольнити (вх.№1248).

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 02.02.2016 року розгляд справи відкладено на 16.02.2016 року, у звязку з заміною третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_7 підприємство "Південна Залізниця" на його правонаступника Публічне акціонерне товариство Українська залізниця в особі регіональної філії Південна залізниця.

16.02.2016 року на адресу суду від позивача надійшли пояснення (вх.№1826).

16.02.2016 року на адресу суду від 2 третьої особи - Приватного підприємства Юнісофт надійшли пояснення до апеляційної скарги (вх.№1863).

16.02.2016 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційні скарги без задоволення (вх.№1864).

У судовому засіданні 16.02.2016 року представник Державного підприємства Завод ім. В.О. Малишева підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі та просив її задовольнити.

Прокурор підтримав доводи викладені в апеляційних скаргах та просив їх задовольнити.

Представник 1-ї третьої особи - Державного концерну Укроборонпром підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі та просив її задовольнити.

Представник відповідача заперечував проти задоволення апеляційних скарг, з підстав наведених у відзиві на апеляційну скаргу.

Представники третіх осіб - Публічного акціонерного товариства Українська залізниця в особі регіональної філії Південна залізниця та Приватного підприємства Юнісофт підтримали правову позицію, викладену в письмових поясненнях, наданих суду апеляційної інстанції.

Представник третьої особи - Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області у судове засідання 16.02.2016 року не зявився, хоча належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення №6102217295270, проте не скористався своїм правом на участь у судовому засіданні.

Враховуючи, що третя особа належним чином повідомлена про час та місце судового засідання, колегія суддів вважає можливим розглядати справу за її відсутності за наявними в ній матеріалами, відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, колегія суддів встановила наступне.

22.11.2015р. між ДП "Завод ім. В.О. Малишева" (позивач) та ОСОБА_6 з обмеженою відповідальністю "Килими України" (відповідач) був укладений договір про встановлення сервітуту № 892-дп (договір), у відповідності до умов якого позивач надав відповідачу право на користування майном (сервітут), що знаходиться на балансі позивача, в обсязі та на умовах, що викладені в даному договорі.

Відповідно до п.п. 3.2., 3.3. договору, ДП "Завод ім. Малишева" надає ТОВ "Килими України" право користування майном безстроково та на платній основі.

Згідно з п. 4.1. договору, сума оплати по даному договору становить 5586,00 грн. в тому числі ПДВ на місяць.

Позивач в обґрунтування своєї правової позиції зазначає, що відповідач здійснив оплату не в повному обсязі, заборгованість на момент подання позову складає 396606,00 грн.

Зазначене вище й стало підставою для звернення позивача з позовом до господарського суду Харківської області, в якому останній просив стягнути з ОСОБА_6 з обмеженою відповідальністю "Килими України" 396606,00 грн. заборгованості, розірвати договір про встановлення сервітуту № 892дп від 22.11.2007 р., який укладений між ОСОБА_7 підприємством "Завод ім. Малишева" та ОСОБА_6 з обмеженою відповідальністю "Килими України", а також стягнути витрати зі сплати судового збору у сумі 9150,12 грн.

Звертаючись до господарського суду Харківської області з зустрічним позовом до ДП "Завод ім. В.О. Малишева", ТОВ "Килими України" зазначає, що з тексту договору про встановлення сервітуту 892дп від 22.11.2007р., укладеного між ТОВ "Килими України" та ДП "Завод ім. В.О. Малишева" випливає, що в сервітут передані об'єкти, які не є нерухомим майном, оскільки не вбачається їх зв'язку з земельною ділянкою (немає прив'язки до земельної ділянки, на яку повинно було бути встановлено право часткового користування ТОВ "Килими України"), тому, на думку позивача за зустрічним позовом, вони передані, як рухомі речі, що, в свою чергу, є підставою для визнання договору про встановлення сервітуту 892дп від 22.11.2007р. недійсним.

21.12.2015 року господарським судом Харківської області прийнято оскаржуване рішення, з підстав наведених вище.

Перевіривши матеріали справи, правильність їх юридичної оцінки та застосування місцевим господарським судом норм законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у ст. 11 ЦК України. За приписами частини 2 цієї статті, підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти.

У відповідності із ст.173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язку.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 ГК України).

Згідно ст. 6 Цивільного кодексу України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв діловою обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 п. 4 ст. 179 ГК України, при укладенні господарських договорів, сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Підстави та порядок виникнення права користування чужим майном (сервітуту) регламентовано Главою 32 Цивільного кодексу України.

Відповідно до положень вказаної глави, зміст права сервітуту становить встановлене право користувача чужим майном щодо використання земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Однією із підстав виникнення права користування чужим майном, законодавцем визначено договір. При цьому порядок його укладення та умови законом не регулюються.

Приписами ст. 401 Цивільного кодексу України визначено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

А отже, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що зі змісту договору про встановлення сервітуту №892 від 22.11.2007 року вбачається, що між сторонами у даній справі виникли правовідносини, які за своєю природою є орендними.

Також, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (ст. 402 ЦК України).

Відповідно до ст. 403 ЦК України, особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Водночас, сервітут це право обмеженого користування чужою нерухомою річчю в певному аспекті, не повязане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

З договору про встановлення сервітуту № 892 від 22.11.2007р., укладеного між ДП Завод ім. Малишева та ТОВ Килими України, вбачається, що сторони підписанням договору підтвердили передачу у користування майна, яке розташоване за адресою: м. Харків, вул. Морозова, 13, згідно схеми, яка є додатком до договору, що, в свою чергу, не потребує складання окремого акту приймання передачі ( п.п. 1.3, 1.5 договору).

Отже, позивачем було передано відповідачу правомочності щодо володіння та користування майном, яке є предметом зазначеного вище договору.

Відповідно до ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди), наймодавець передає або зобовязується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Аналогічні за змістом норми містяться у статті 283 ГК України.

Таким чином, господарський суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що спірний договір за своєю правовою природою підпадає під визначення договору найму (оренди) за положеннями статті 759 Цивільного кодексу України.

Крім того, договір сервітуту укладається з метою задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Так, пунктом 2.1 спірного договору передбачено, що сервітут встановлюється для користування ОСОБА_6 з обмеженою відповідальністю «Килими України» майном у господарській діяльності, в тому числі для експлуатації для проїзду, провозу, складування майна, а також для інших цілей, що не суперечать чинному законодавству України.

Отже, задоволення жодних потреб відповідача за первісним позовом, які не можуть бути задоволені іншим способом (наприклад, проїзд або прохід до майна відповідача неможливий іншим чином ніж через сервітутне майно), з мети спірного договору не вбачається, а навпаки, вбачається мета користування спірним майном.

Також, статтею 235 ЦК України визначено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Визнання договору удаваним тягне за собою визнання його недійсним, з відповідними наслідками.

За удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд, на підставі статті 235 ЦК України, має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний. (Постанова Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009р.).

А отже, вирішуючи спір у даній справі, місцевий господарський суд вірно застосував приписи Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а саме частини 4 статті 5 (діюча редакція на момент укладення спірного договору), щодо того, що орендодавцем державного або комунального майна можуть бути підприємства - щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує 200 кв. м. на одне підприємство, а з дозволу органів, зазначених в абзацах другому та третьому цієї статті, - також щодо структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна, що перевищує площу 200 кв. м.

Окрім того, за приписами пункту 2 статті 20 ГК України, кожний субєкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Згідно статей 1 та 2 Господарського процесуального кодексу України, звертаючись з позовом до господарських судів, підприємства, установи, організації реалізують надане їм право захищати в судовому порядку свої порушені або оспорюванні права та охоронювані законом інтереси у спосіб, передбачений, зокрема, статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України, ч. 8 ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Зі змісту статуту ДП Завод ім. В.О. Малишева (у новій редакції), затвердженого наказом Державного концерну Укроборонпром 24.09.2012р., державна реєстрація змін якого проведена 28.09.2012р. за № 14801050051008951, вбачається, що ОСОБА_7 підприємство Завод ім. В.О. Малишева є державним комерційним підприємством, заснованим на державній власності, та передане в управління Державного концерну Укроборонпром (Концерн), при цьому, регулювання, контроль та координація діяльності підприємства здійснюється Концерном, як уповноваженим субєктом господарювання і управління обєктами державної власності в обороно-промисловому комплексі.

У відповідності до ч. 5 ст. 1 Закону України Про оренду державного та комунального майна, оренда майна інших форм власності регулюється положеннями цього Закону, якщо орендарями є державні підприємства.

Оскільки орендарем у даному випадку є державне підприємство, господарський суд першої інстанції вірно застосував до спірних правовідносин вимоги зазначеного Закону.

Згідно ст. 2 Закону України Про оренду державного та комунального майна орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Глава 53 Цивільного кодексу України регулює загальний порядок укладення, зміни та розірвання договорів.

Відповідно до пункту 6 статті 283 ГК України до відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до приписів статей 2, 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" правовою підставою користування державним та комунальним майном є договір оренди.

Місцевим господарським судом, також, вірно встановлено, що жодного дозволу уповноваженого органу управління згідно приписів Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та Закону України «Про управління обєктами державної власності» на передавання майна в оренду за спірним договором позивачу за первісним позовом надано не було.

Отже, спірний договір було вчинено позивачем за первісним позовом всупереч вимогам Закону України «Про оренду державного та комунального майна», оскільки останній не мав права передавати в оренду нерухоме майно площею більш ніж 200 кв.м. без дозволу уповноваженого органу управління.

В Постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними (із змінами і доповненнями)" зазначено, що, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину - є недодержання, в момент вчинення правочину, стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього кодексу.

Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з'ясувати, зокрема, підстави для визнання недійсним договору, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

Відповідно до змісту ст. ст. 202, 203, 205, 207 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин), правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Статтею 236 Цивільного кодексу України встановлено, що недійсний правочин є недійсним, з моменту його вчинення, але, якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх в майбутньому припиняється.

Частиною 4 статті 5 Закону України Про оренду державного та комунального майна (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що орендодавцем державного або комунального майна можуть бути підприємства - щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує 200 кв. м на одне підприємство, а з дозволу органів, зазначених в абзацах другому та третьому цієї статті, - також щодо структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна, що перевищує площу 200 кв. м.

Крім того, у Законі України Про управління обєктами державної власності ( у відповідній редакції) (п.п.30-32 ст.6) містяться положення щодо виконання низки функцій власника державного майна уповноваженими органами управління (міністерствами та іншими органами виконавчої влади), котрі наділені правом надавати орендодавцям об'єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі; контролювати виконання орендарями інвестиційних і технічних програм розвитку орендованих об'єктів державної власності, якщо такі передбачені договором оренди; організовувати контроль за використанням орендованого державного майна.

Жодного такого дозволу матеріали справи не містять.

А отже, місцевим господарським судом вірно встановлено, що спірний договір, всупереч вимогам ч.3 ст. 5 Закону України Про оренду державного та комунального майна було вчинено ДП Завод ім. Малишева, який не мав право передавати обєкт оренди, площею більш, ніж 820 м. в оренду, а отже, є таким, що не відповідає вимогам діючого законодавства і підлягає визнанню недійсним.

За таких обставин, господарський суд першої інстанції дійшов вірного та обґрунтованого висновку про задоволення зустрічного позову ТОВ Килими України щодо визнання недійсним договору про встановлення сервітуту №892дп від 22.11.2007р.

Також, статтею 216 Цивільного кодексу України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю.

В силу своєї специфіки, недійсність договору оренди має свої особливості: орендар має сплатити суму заборгованості за фактичне користування майном за договором.

А тому, враховуючи удаваність договору про встановлення сервітуту та недійсність договору оренди майна, який сторони дійсно мали на увазі, господарський суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про неможливість задоволення вимог про розірвання вказаного договору, оскільки недійсний правочин не створює правових наслідків, які могли б бути припинені внаслідок розірвання договору.

Також, посилання позивача за зустрічним позовом на нікчемність договору про встановлення сервітуту (через нездійснення реєстрації) є безпідставними, оскільки, зазначений договір про встановлення сервітуту, є удаваним, і усі його характеристики повинні розглядатися виключно в аспекті договору оренди майна, який сторони дійсно мали на увазі.

А тому, будь-які посилання не необхідність реєстрації сервітуту за таким договором є безпредметними, у звязку з тим, що сервітут за договором оренди майна, не встановлюється.

З матеріалів, також, вбачається, що ПП Юнісофт придбало у гр. ОСОБА_9 за договорами купівлі-продажу від 24.01.2011р. №99 та від 25.01.2011р. №166 нерухоме майно (складської будівлі літ. АИ-1), яке розташовано на земельній ділянці, що належить ДП Завод ім. Малишева (позивачу за первісним позовом).

Вказана земельна ділянка була відведена позивачу рішенням міськвиконкому № 17/252С від 17.09.1952р.

Нерухоме майно, яке є предметом спірного договору, а саме, майданчик складування обладнання інв. №001342, майданчик (склад ВГМ) інв. №000465, залізничними коліями, довжиною 820п.м., інв. №000128, огорожа заярного майданчику інв. №001325-01, огорожа заярного майданчику (блоки) інв. №001105-01, автошлях до складу УКБа, складу металу, к.300Н, заярний майданчик інв. №001362, розташоване на даній земельній ділянці.

Приватне підприємство Юнісофт виготовило технічний паспорт на залізничну підїзну колію №3, довжиною 205,24 м. за адресою: м. Харків, вул. Морозова, 13-Б, за власний рахунок здійснило роботи з відновлення раніше повністю знищеної підїзної колії № 3 довжиною 205,24м та використовувала її для забезпечення своєї належної господарської діяльності.

Згідно ст. 181 ЦК України, до нерухомих речей належать обєкти , розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим, без їх знецінення та зміни їх призначення.

Залізничні колії є обєктом, що безпосередньо повязаний із земельною ділянкою, на якій вони розміщені.

Крім того, земля, на якій розташоване нерухоме майно, передане підприємству залізничного транспорту, належить до категорії земель державної власності. З тих обставин, що зазначене майно не зареєстровано за залізницею на праві власності, категорія землі не змінюється. Отже, розпоряджатися цією земельною ділянкою мають органи державної влади, визначені частиною 2 статті 84 Земельного кодексу України. Відповідно, органи міської ради такими повноваженнями не наділені.

Однак, матеріали даної справи не містять дозволів уповноважених органів державної влади на розпорядження вказаною земельною ділянкою.

Такої правової позиції дійшов Верховний суд України у постанові від 14.10.2014 року у справі №3-150гс14.

Матеріалами справи підтверджено, що фактично все майно, в тому числі, майданчик складування обладнання інв. № 0001342, залізничні колії довжиною 820 м інв. № 000128, що є предметом спірного договору, використовувались ПП Юнісофт в господарській діяльності.

У 2011році Головним контрольно-ревізійним управлінням України проведено ревізію фінансово-господарської діяльності ДП Завод ім. В.О. Малишева за 2009-2010р.р. та січень 2011 року, за результатами складено акт.

Зі змісту вказаного акту вбачається, що площадка складування обладнання інв. № 001342 зруйнована, перекопана; залізнична колія, нв.№ 000128, протяжністю 150 м. відсутня. На території площадки складування обладнання ,інв.№ 001342, комісією виявлено нову будівлю із залізобетонних плит.

Також, з матеріалів справи вбачається, що 29.07.2009р. між ДП Завод ім. В.О.Малишева та ПП Юнісофт було укладено договір про обмежене користування майном №587, відповідно до якого ПП Юнісофт набуло право проїзду залізничного транспорту по залізничній колії, яка розташована за адресою: м.Харків, вул.Морозова,13 та належить позивачу за первісним позовом.

А тому, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про користування спірним майном іншою особою ПП Юнісофт з 2009 року.

Вказані факти встановлені постановою Харківського апеляційного господарського суду у справі 922/5386/13.

Приписами статті 35 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Також, позивач за первісним позовом вказує, що саме з акту КРУ № 08-14/1397 від 06.07.2011р., а саме, з п. 29, йому стало відомо про недоврахування заборгованості ТОВ Килими України за договором сервітуту № 892 від 22.11.2007р.

При цьому, вважає, що заборгованість відповідача за первісним позовом виникла за спірним договором за період з грудня 2008р. по жовтень 2014р.

З аналізу матеріалів справи вбачається, що зобовязання за спірним договором, станом на 30.11.2009р., були припинені в порядку ст. 601 ЦК України, шляхом заліку зустрічних однорідних вимог, про що сторонами було складено відповідну угоду 30.11.2009 року.

Відсутність зобовязань відповідача за первісним позовом по оплаті платежів за спірним договором , починаючи з 01.12.2008 року, що визнав позивач станом на 30.11.2009 року, підтверджується і актом звірки взаємних розрахунків станом на 30.11.2009 року, укладеним між сторонами за період січень 2008 року по листопад 2008 року за спірним договором. З акту вбачається, що борг відповідача за первісним позовом за спірним договором станом на 01.11.2009 року склав 29581,80 грн.

30.11.2009 року зобовязання між сторонами за спірним договором були припинені шляхом заліку зустрічних однорідних вимог.

Починаючи з 01.12.2008 року платежі за спірним договором позивачем відповідачу не нараховувались до грудня 2014 року.

Не нарахування позивачем сум за спірним договором та не виставлення рахунків про сплату цих сум є підтвердженням того, що позивач з 26.11.2008 року повинен був дізнатися про порушення його права на отримання коштів за договором, оскільки відповідачем кошти за грудень 2008 року не сплачувались, а тому місцевий господарський суд вірно встановив, що позивач за первісним позовом знав та погодився з тим, що зобовязання за спірним договором є припиненими.

Також, колегія суддів погоджується з вірними висновками місцевого господарського суду про те, що з 29.07.2009р. майном, що є предметом спірного договору фактично користувався не відповідач за первісним позовом, а Приватне підприємство Юнісофт, що унеможливлює стягнення з нього заборгованості .

Місцевий господарський суд, також, дійшов вірних висновків про відмову в задоволенні заяви відповідача за зустрічним позовом про застосування строку позовної давності, викладену у відзиві на зустрічний позов, оскільки звернення до виконання та застосування правових наслідків недійсності правочину не допускається, права сторін цього правочину не виникають і тому захисту не підлягають.

За таких обставин, господарський суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення зустрічного позову, незалежно від пропущення строку позовної давності.

Також, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку про відмову в задоволенні заяви відповідача за первісним позовом про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, оскільки, судом встановлена недійсність спірного договору, через що будь-які суми на його виконання стягнуті бути не можуть і застосування позовної давності до таких вимог є неможливим.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Стаття 33 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Колегія суддів зазначає, що при розгляді справи судом апеляційної інстанції апелянтом не надано ніяких додаткових пояснень та відповідних доказів, які б спростували висновки, викладені в рішенні господарського суду першої інстанції, та всупереч вимог ст.33 Господарського процесуального кодексу України не доведені ті обставини, на які апелянт посилався, як на підставу своїх вимог.

Таким чином, на думку колегії суддів, під час розгляду справи її фактичні обставини були встановлені судом першої інстанції на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів; висновки суду відповідають цим обставинам, юридична оцінка надана їм з вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Доводи, викладені в апеляційних скаргах, не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді рішення, у звязку з чим апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення господарського суду Харківської області - без змін.

Враховуючи вищенаведене та керуючись ст. ст. 99, 101, ч.1 ст.103, ст.105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Державного підприємства Завод ім. В.О. Малишева, м. Харків залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Державного концерну Укроборонпром, м. Київ залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 21.12.2015р. у справі № 922/26/15 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови складений 18.02.2015р.

Головуючий суддя Терещенко О.І.

Суддя Сіверін В. І.

Суддя Тихий П.В.