Рішення № 55822582, 15.02.2016, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

15.02.16р. Справа № 904/331/16

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Українські Промислові Ресурси" (м.Донецьк)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Дніпропластавтомат" (м. Дніпропетровськ)

про стягнення попередньої оплати за договором на поставку товару № 310512 від 31.05.2012 у розмірі 235 565 грн. 38 коп.

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: ОСОБА_1 - менеджер з продажу (довіреність № 0217 від 07.12.2015)

від відповідача: ОСОБА_2 - представник (довіреність від 19.11.2015)

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Українські Промислові Ресурси" (далі - позивач) звернулося до господарського суду із позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Дніпропластавтомат" (далі - відповідач) суму попередньої оплати за договором на поставку товару № 310512 від 31.05.2012 у розмірі 235 565 грн. 38 коп.

Ціна позову складається з суми основного боргу.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором на поставку товару № 310512 від 31.05.2012 в частині своєчасної та повної поставки товару, узгодженого у специфікаціях, після здійсненої попередньої оплати позивачем у сумі 235 565 грн. 38 коп.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 25.01.2016 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 15.02.2016.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх.суду 9157/16 від 15.02.2016), в якому він заперечує проти задоволення позовних вимог, посилаючись на тимчасові фінансові труднощі, викликані припиненням пропуску вантажів через пункт пропуску в зону АТО, у зв'язку з чим поставка товару на теперішній час є неможливою.

У судове засідання 15.02.2016 з'явилися представники позивача та відповідача.

Представник позивача у судовому засіданні 15.02.2016 виклав та обґрунтував позовні вимоги, наполягав на задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Вимоги ухвали суду також були виконані позивачем.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував, посилаючись на обставини, викладені ним у відзиві на позовну заяву.

Судом враховано, що всіма учасниками судового процесу висловлена своя правова позиція у даному спорі, а також представниками позивача та відповідача у судовому засіданні 15.02.2016 наголошено на тому, що ними долучені до матеріалів справи всі докази, необхідні для правильного вирішення спору.

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина 1 статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши представників позивача та відповідача, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до частини 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 31.05.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Дніпропластавтомат" (далі - постачальник, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Українські Промислові Ресурси" (далі - покупець, позивач) було укладено договір на поставку товару № 310512 (далі - договір, а.с.12-14), відповідно до умов якого постачальник за договором зобов'язався на підставі заявок поставляти і передавати у власність покупця партії поліпропіленової продукції (далі - товар) в номенклатурі, асортименті, кількості, у строки та за цінами, вказаними у специфікаціях, які є невід'ємною частиною договору (пункт 1.1. договору).

У пункті 10.1. договору сторони погодили, що договір набуває чинності з моменту підписання його сторонами та діє до 31.12.2013. Після закінчення терміну дії договору, його умови залишаються дійсними стосовно всіх партій товару, які поставлені у строк його дії. Також сторони не звільняються від зобов'язань щодо врегулювання розрахунків за поставлений товар, зобов'язань по заміні товару, щодо якого своєчасно пред'явлені рекламації (пункт 10.1. договору).

В подальшому, між сторонами було підписано додаткову угоду № 1 від 23.12.2013 до договору, якою сторони погодили викласти пункт 10.1. договору в наступній редакції:

- "Договір набуває чинності з моменту підписання його сторонами та діє до 31.12.2015. Після закінчення терміну дії договору, його умови залишаються дійсними стосовно всіх партій товару, які поставлені у строк його дії. Також сторони не звільняються від зобов'язань щодо врегулювання розрахунків за поставлений товар, зобов'язань по заміні товару, щодо якого своєчасно пред'явлені рекламації (пункт 1 додаткової угоди № 1 від 23.12.2013, а.с.16).

Крім того, у додатковій угоді № 2 від 28.12.2014 до договору сторони домовились продовжити термін дії договору поставки до 31.12.2016 (пункт 1 додаткової угоди № 2 від 28.12.2014, а.с.17).

Доказів визнання недійсним, зміни або розірвання вказаного договору до матеріалів справи сторонами не надано.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно частини 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

У пунктах 2.1. та 2.2. договору сторони погодили, що ціна товару визначається в національній валюті України і вказується в специфікаціях до договору. Загальна сума договору, у момент його підписання, визначенню не підлягає, а буде дорівнювати сумам всіх партій товару, зазначених у видаткових накладних постачальника.

У пункті 1.2. договору покупець зобов'язався приймати товар і оплачувати його на умовах договору.

Згідно з пунктами 6.1. та 6.2. договору постачання товару здійснюється на умовах - DDP Інкотермс 2000, адреса складу - м. Донецьк, вул. Рогачевська, 1г. Термін поставки товару вказується в специфікаціях на кожну окрему партію товару.

Так, сторонами було підписано специфікації № 46 та № 47 від 27.05.2015 до договору (а.с.18-19).

У вказаних специфікаціях сторони погодили, зокрема, найменування товару, його кількість, ціну, загальну вартість, строк поставки, умови поставки та строк оплати.

При цьому, відповідно до умов вказаних специфікацій, сторони визначили, що оплата здійснюється у вигляді 100% попередньої оплати (90% після розміщення замовлення, 10% за день до відвантаження (за фактичний обсяг товару вказаний у розміщеному замовленні), в гривнях, за курсом міжбанківської валютної біржі України (на момент її закриття) на день, що передує дню виписки рахунку).

У відповідності до вказаних умов, позивач 27.05.2015 здійснив перерахування відповідачу попередньої оплати в загальній сумі 235 565 грн. 38 коп., що підтверджується банківською випискою за 27.05.2015 (а.с.20).

У пункті 3.2. договору сторони визначили, що моментом фактичної передачі партії товару вважається дата підпису видаткової накладної покупцем.

Крім того, в силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Так, у специфікаціях № 46 та № 47 від 27.05.2015 до договору було визначено строк для поставки всього обсягу обумовленого у них товару - до 25.06.2015.

Відповідно до положень статті 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу.

Отже, на виконання взятих на себе зобов'язань, позивачем, як було зазначено вище, була здійснена попередня оплата товару, але відповідачем станом на момент вирішення спору обумовлений сторонами товар на суму 235 565 грн. 38 коп. поставлено не було.

Так, позивач звертався до відповідача з електронним листом від 22.06.2015, в якому, у зв'язку з припиненням транспортного сполучення з м. Донецьком просив не виконувати замовлення відповідно до специфікацій № 46 та № 47 без узгодження з покупцем. На вказаний лист відповідач надав також електронний лист-відповідь, в якому повідомив про неможливість виконання замовлення в погоджені сторонами строки (а.с.24).

В подальшому, позивач звертався до відповідача з листом (вих. № 0254/1 від 01.09.2015), в якому просив анулювати замовлення та повернути суму попередньої оплати у розмірі 235 565 грн. 38 коп. (а.с.23).

Також позивачем направлялась відповідачу претензія (вих. № 0289 від 12.11.2015), в якій він просив повернути попередню оплату в сумі 235 565 грн. 38 коп. протягом 10 днів з моменту отримання претензії. Вказана претензія була отримана відповідачем 09.12.2015 (а.с.28-32).

При цьому, вимоги позивача щодо повернення передоплати задоволені відповідачем не були, грошові кошти в сумі 235 565 грн. 38 коп. відповідач не повернув.

Отже, станом на момент вирішення спору, відповідач жодного платежу, з моменту звернення позивача до суду, на повернення отриманої попередньої оплати не здійснив, товар також позивачу не поставив.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить також із наступного.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Враховуючи, що попередня оплата позивачем проведена, а товар відповідачем не поставлений, відповідно до положень частини 1 статті 693 Цивільного кодексу України у покупця виникає право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати від продавця, який одержав суму попередньої оплати товару і не поставив його.

При цьому суд зазначає, що вибір способу захисту своїх прав та порушених інтересів є правом позивача. Відповідно до рішення Конституційного суду України від 9 липня 2002 року по справі № 1-2/2002, положення частини другої статті 124 Конституції України передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п'ята статті 55 Конституції України). Тобто кожна особа, має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі - судовий захист.

При цьому, обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

Так, як зазначено вище, позивач звертався до відповідача з вимогами, в яких просив повернути кошти за непоставлений товар.

У свою чергу, у відповідності з положеннями частини 1 статті 222 Господарського кодексу України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

Суд звертає увагу, що відповідно до частини 3 статті 612 Цивільного кодексу України якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Так, звернення позивача щодо повернення грошових коштів, сплачених у якості попередньої оплати за товар, свідчить про те, що поставка обумовленого сторонами товару для нього на теперішній час втратила інтерес.

Оскільки позивач здійснив попередню оплату товару на суму 235 565 грн. 38 коп., а відповідач не поставив позивачу товар, повернення попередньої оплати не здійснив, господарський суд дійшов висновку про те, що відповідно до частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України, яка встановлює, зокрема, право вимагати повернення суми попередньої оплати, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, відповідач зобов'язаний повернути позивачу 235 565 грн. 38 коп. суму неповернутої попередньої оплати.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 06.04.2015 у справі № 904/4726/14.

З приводу обставин фінансових труднощів на підприємстві відповідача та неможливістю поставити обумовлений договором товар, на які посилався відповідач у відзиві на позовну заяву, суд зазначає наступне.

За визначенням, наведеним у статті 42 Господарського кодексу України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку, відповідно погіршення становища товариства внаслідок погіршення умов ведення господарської діяльності, проведення АТО не можуть звільняти відповідача від виконання його договірних обов'язків.

Також суд зазначає, що зміна економічної ситуації є комерційним ризиком сторін договору.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання (стаття 625 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція також викладена у Постановах Верховного Суду України від 21.04.2010, від 26.05.2010 (справа № 6-3821св10).

Отже, перевіряючи дотримання кожною зі сторін своїх зобов'язань, суд приходить до висновку, що відповідач в порушення взятих на себе зобов'язань не поставив обумовлений сторонами товар, за який позивачем було сплачено попередню оплату у розмірі 235 565 грн. 38 коп., вимогу про повернення зазначеної суми не задовольнив, а отже позовні вимоги щодо стягнення з відповідача сплаченої позивачем передоплати в сумі 235 565 грн. 38 коп. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат по справі суд зазначає наступне.

Згідно з частиною 2 статті 44 Господарського процесуального кодексу України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" мінімальна заробітна плата у місячному розмірі становить 1 378 грн. 00 коп.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати (1 378 грн. 00 коп.) та не більше 150 розмірів мінімальних заробітних плат (206 700 грн. 00 коп.).

Ціна позову становить 235 565 грн. 38 коп., отже, сума судового збору за подання даного позову мала складати 3 533 грн. 48 коп. (1,5 відсотка ціни позову), а позивачем згідно платіжного доручення № 1093 від 16.12.2015 сплачено 3 533 грн. 47 коп. та, на виконання вимог ухвали суду, згідно квитанції від 09.02.2016 доплачено 0 грн. 10 коп.

При цьому, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір", сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Враховуючи викладене, суд вважає за доцільне в порядку визначеному частиною 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" повернути позивачу суму надмірно сплаченого ним судового збору у розмірі 0 грн. 09 коп. (3 533,57 - 3 533,48).

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у сумі 3 533 грн. 48 коп. покладається на відповідача, як на сторону, з вини якої виник спір.

Керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 43, 44, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Дніпропластавтомат" (49033, м. Дніпропетровськ, проспект Богдана Хмельницького, будинок 122; ідентифікаційний код 31614302) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Українські Промислові Ресурси" (83030, м. Донецьк, вулиця Рогачевська, будинок 1-Г; ідентифікаційний код 30415558) - 235 565 грн. 38 коп. суму попередньої оплати, 3 533 грн. 48 коп. витрат по сплаті судового збору.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

В порядку, передбаченому частиною 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір", повернути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Українські Промислові Ресурси" (83030, м. Донецьк, вулиця Рогачевська, будинок 1-Г; ідентифікаційний код 30415558) надмірно сплачений судовий збір у сумі 0 грн. 09 коп., перерахований згідно з платіжним дорученням № 1093 від 16.12.2015, оригінал якого знаходиться в матеріалах справи.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя ОСОБА_3