Ухвала суду № 55794932, 01.02.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 лютого 2016 року м. Київ К/9991/45702/12

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючого судді Пилипчук Н.Г.

суддів Ланченко Л.В.

Цвіркуна Ю.І.

за участю секретаря Ковтун О.С.

представників позивача Навитанюк С.В., Четверик В.В.

представника відповідача Островерха Р.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Вінницької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Вінницькій області

на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 07.05.2012

та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19.06.2012

у справі № 2а/0270/1612/12

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Шик і блиск»

до Вінницької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Вінницькій області

про скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 07.05.2012, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19.06.2012, адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Вінницької ОДПІ Вінницької області ДПС від 05.03.2012 № 0000422310 та № 0000432310.

Вінницька об'єднана державна податкова інспекція Вінницької області Державної податкової служби подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову повністю.

Відповідно до статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України судом касаційної інстанції допущено заміну відповідача у справі - Вінницької об'єднаної державної податкової інспекції Вінницької області Державної податкової служби правонаступником - Вінницькою об'єднаною державною податковою інспекцією Головного управління ДФС у Вінницькій області.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено такі обставини.

ДПІ у м.Вінниці провела планову виїзну перевірку ТОВ «Шик і Блиск» за період з 01.10.2010 по 30.09.2011, за результатами якої склала акт від 16.02.2010 № 476/2310/34455065. На підставі акта перевірки складено оспорювані податкові повідомлення-рішення.

Підставою для визначення позивачу за податковим повідомленням-рішенням від 05.03.2012 № 0000422310 грошового зобов'язання з податку на прибуток в загальній сумі 529615,00 грн., в т.ч. 490570 грн. за основним платежем та в сумі 39045 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями, слугували висновки перевірки про порушення вимог п. 1.32 ст. 1, п. 5.1, п.п. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», п.п. 14.1.27, п.п. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України.

Підставою для зменшення позивачу за податковим повідомленням-рішенням від 05.03.2012 № 0000432310 залишку від'ємного значення, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду за вересень 2011 року в сумі 246374 грн. слугували висновки перевірки про порушення позивачем вимог п.п. 7.2.1, п.п. 7.2.3 п. 7.2, п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», п.п. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14, ст. 185, ст. 187, ст. 188, ст. 198, ст. 200 Податкового кодексу України.

1.Згідно з актом перевірки порушення позивачем вимог п. 1.32 ст. 1, п. 5.1, п.п. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», п.п. 14.1.27, п.п. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України та п.п. 7.2.1, п.п. 7.2.3 п. 7.2, п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», п.п. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14, ст. 185, ст. 187, ст. 188, ст. 198, ст. 200 Податкового кодексу України полягало у неправомірному віднесенні позивачем до складу валових витрат/витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, витрати в сумі 2009596,34 грн., та до складу податкового кредиту податок на додану вартість в сумі 241973,84 грн. за операціями з придбання послуг оренди нежитлових приміщень, не для використання в господарській діяльності.

Такий висновок податковим органом обґрунтовано тим, що наданими до перевірки документами не підтверджено використання в господарській діяльності орендованих позивачем нежитлових приміщень за договорами, укладеними з такими контрагентами-орендодавцями: ПП «Стандарт-Інвест», CT «Надія», ПП «Клімат-Системи», TB TOB «Південний Буг», TOB «TBK Петроцентр», TOB «Боярє», TOB «Ліра'С», TOB «Фірма «Авіценна», ТОB «Трейдленд», TOB ТФ «Спартак - М», TOB «Управління комерційної нерухомості», ФОП ОСОБА_5, ФОП ОСОБА_6, ФОП ОСОБА_7, ФОП ОСОБА_8, ФОП ОСОБА_9, ФОП ОСОБА_10, ФОП ОСОБА_11, ФОП ОСОБА_12, ФОП ОСОБА_13, ФОП ОСОБА_14, ФОП «ОСОБА_15, ФОП ОСОБА_16, ФОП ОСОБА_17, ФОП ОСОБА_18

При цьому фактичного придбання позивачем послуг з оренди нежитлових приміщень за договорами з вказаними орендодавцями податковий орган не заперечує.

Для надання правової оцінки щодо формування платником податку на прибуток валових витрат за періоди, що передували ІІ кварталу 2011 року, слід застосовувати положення Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 № 334/94-ВР (далі - Закон № 334/94-ВР), а для надання правової оцінки формуванню платником витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, починаючи з ІІ кварталу 2011 року, -Податкового кодексу України. Для надання правової оцінки щодо формування платником податку на додану вартість податкового кредиту за періоди, що передували січню 2011 року, слід застосовувати положення Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 № 168/97-ВР (далі - Закон № 168/97-ВР, а починаючи з січня 2011 року - Податкового кодексу України.

З положень п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» № 334/94-ВР, п.п. 14.1.27 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» № 168/97-ВР випливає, що право платника податків на валові витрати/витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, та на податковий кредит пов'язано з такою умовою як придбання товарів (послуг) для використання в господарській діяльності.

Відповідно до п.п. 1.32 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.1997 № 283/97-ВР господарська діяльність - це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Згідно з п.п. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Статтею 42 Господарського кодексу України визначено, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Зі змісту абз. 3 ч. 1 ст. 6, ч. 1 ст. 43 Господарського кодексу України випливає, що свобода підприємницької діяльності, у розумінні якої підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом, є загальним принципом господарювання.

Враховуючи викладене, при здійсненні господарської діяльності, керуючись принципами свободи підприємницької діяльності, суб'єкти господарювання самостійно здійснюють власну господарську діяльність і задля досягнення її мети - економічних і соціальних результатів та одержання прибутку на свій розсуд визначають необхідні для цього умови.

Судами попередніх інстанцій належним чином досліджено питання придбання позивачем орендних послуг нежитлових приміщень з метою використання в господарській діяльності, в результаті чого встановлено, що отримані в оренду нежитлові приміщення використовувались позивачем для здійснення господарської діяльності - торгівлі товарами непродовольчої групи позивача з метою отримання прибутку, яка, своєю чергою, здійснювалася комісіонерами від їх імені та в інтересах і за рахунок комітента (позивача). Так, позивач (комітент) уклав низку договорів комісії з рядом комісіонерів: ФОП ОСОБА_20, ФОП ОСОБА_19, ФОП ОСОБА_21, ФОП ОСОБА_22, ФОП ОСОБА_23, ФОП ОСОБА_24, ФОП ОСОБА_25, ФОП ОСОБА_26, ФОП ОСОБА_27, ФОП ОСОБА_28, ФОП ОСОБА_29, ФОП ОСОБА_30, ФОП ОСОБА_31, ФОП ОСОБА_32, ФОП ОСОБА_33. ФОП ОСОБА_34, ФОП ОСОБА_35, ФОП ОСОБА_36, ФОП ОСОБА_37, ФОП ОСОБА_38, ФОП ОСОБА_39

За умовами цих договорів комісіонери зобов'язались за дорученням комітента (позивача) здійснювати від свого імені, в інтересах та за рахунок комітента товари непродовольчої групи (побутова хімія, косметичні та парфумерні вироби, засоби для догляду за волоссям тощо). За умовами договорів комісії комісіонер (позивач) надає комісіонерам приміщення разом із внутрішнім обладнанням, про що складається акт прийому-передачі.

Акти прийому-передачі орендованих нежитлових приміщень, складені комітентом (позивачем) та комісіонерами, надані суду першої інстанції.

Суд першої інстанції дослідив доводи податкового органу про ненадання зазначених документів до перевірки, в результаті чого встановив, що позивач надав до перевірки документи згідно з переліком, зазначеним податковим органом в запиті. З метою повного встановлення обставин у справі, що мають значення для її вирішення, суд оцінив акти прийому-передачі орендованих нежитлових приміщень, надані суду позивачем у підтвердження фактичної передачі нежитлових приміщень комісіонерам на виконання умов договору комісії щодо зобов'язань позивача надати комісіонерам приміщення разом із внутрішнім обладнанням для здійснення діяльності в інтересах позивача. Такі докази суд оцінив у сукупності з іншими доказами - свідоцтвами про сплату єдиного податку фізичних осіб-підприємців (комісіонерів), в яких зазначено місце здійснення діяльності останніми.

Досліджуючи такі докази, суд першої інстанції діяв у відповідності з вимогами Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з чим доводи відповідача в касаційній скарзі щодо підміни судом повноважень контролюючого органу є безпідставними.

Відповідно до ч. 1. ст. 138 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Таким чином, суд першої інстанції має з'ясовувати всі обставини, на які посилаються позивач та відповідач в обґрунтування своїх позицій, та ніші обставини, що мають значення для вирішення справи, встановлювати, якими доказами вони підтверджуються та надавати оцінку всім доказам в їх сукупності.

Наявність чи відсутність певних обставин встановлюється на підставі будь-яких фактичних даних, що мають значення для справи, та які є доказами у розумінні ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судами попередніх інстанцій також достовірно встановлено, що позивач поряд з основним видом діяльності здійснює діяльність з просування товарів на ринку України та інші маркетингові заходи, передбачені договорами про надання послуг маркетингу. За умовами цих договорів позивач зобов'язаний за плату просувати товар замовників, збільшувати на них попит, проводити різноманітні акції, пов'язані із просуванням товару. Діяльність з надання маркетингових послуг здійснювалася позивачем у приміщеннях всіх магазинів, які орендуються, в т.ч. у тих, які передані комісіонерам для здійснення комісійної торгівлі.

Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції знаходить обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про придбання позивачем послуг з оренди нежитлових приміщень для провадження господарської діяльності, та відповідно, про протиправність визначення позивачу грошового зобов'язання з податку на прибуток підприємств та зменшення залишку від'ємного значення податку на додану вартість, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду.

2. Згідно з актом перевірки порушення позивачем вимог п. 1.32 ст. 1, п. 5.1, п.п. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», п.п. 14.1.27, п.п. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України та п.п. 7.2.1, п.п. 7.2.3 п. 7.2, п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», п.п. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14, ст. 185, ст. 187, ст. 188, ст. 198, ст. 200 Податкового кодексу України полягало у неправомірному віднесенні позивачем до складу валових витрат/витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, витрати в сумі 22000,08 грн., та до складу податкового кредиту податок на додану вартість в сумі 4400,16 грн. за операціями з придбання товарів (етикеток р/ч 4*4 см штрих-кодів) у ТОВ «Баркод Україна», які реально не здійснювались.

Такий висновок податковим органом обґрунтовано тим, що договір поставки товару відсутній, розрахунки відбувались на підставі рахунків-фактур, транспортування та зберігання товару не підтверджено документами. ТОВ «Баркод Україна» не знаходиться за юридичною адресою, не має матеріальних та трудових ресурсів (персоналу, основних фондів) для виконання зобов'язань перед позивачем.

За умови реального здійснення платником податків (покупцем) господарських операцій з придбання товарів (послуг), які призвели до фактичного руху активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю, за відсутністю з боку такого платника порушення вимог наведених норм закону при формуванні валових витрат/витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, та податкового кредиту, підстави для позбавлення його права на зазначені витрати та кредит відсутні.

Висновки про нереальність господарських операцій з придбання платником податку товарів (послуг) мають підтверджуватися належними і допустимими доказами.

Допущені постачальником чи його контрагентами порушення певних вимог податкового законодавства можуть потягнути відповідну відповідальність щодо них та не впливають на право покупця на віднесення до складу валових витрат та податкового кредиту витрат та податку на додану вартість відповідно.

Лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з недобросовісним постачальником з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями постачальника чи сприяння ухиленню постачальником товару від виконання податкових зобов'язань може слугувати підставою для відмови у праві на податковий кредит. При цьому такі висновки не можуть ґрунтуватися на припущеннях, а можуть ґрунтуватися лише на належних і допустимих доказах.

Податковий орган в акті перевірки та судам попередніх інстанцій не наводив доводів та не надав доказів щодо вищенаведеного.

Відповідно до частин першої та другої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 15.05.2003 № 755-IV якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

До Єдиного державного реєстру вносяться відомості щодо наявності юридичної особи, її місцезнаходження тощо і ці дані використовуються третіми особами як достовірні.

Платник податків (покупець товарів) не має обов'язку, повноважень та можливості здійснювати контроль за дотриманням продавцем, відомості щодо реєстрації якого як юридичної особи містяться у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, вимог законодавства щодо ведення його господарської діяльності і в подальшому зазнавати певних негативних наслідків у вигляді позбавлення права на валові витрати/витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, та на податковий кредит за вчинені підприємством (продавцем) або його посадовими особами порушення.

У справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22.01.2009 наголошував на індивідуальній юридичній відповідальності за податкові правопорушення.

Судами попередніх інстанцій належно досліджено питання щодо фактичного вчинення позивачем господарських операцій у межах господарської діяльності, в результаті чого встановлено, що такі операції мали реальний характер, здійснені з метою використання в господарській діяльності, підтверджені первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

При цьому судом першої інстанції оцінені видаткові накладні, платіжні доручення та інші докази - пояснення свідка ОСОБА_40, згідно з якими остання здійснювала замовлення та отримання товару від ТОВ «Баркод Україна» на виконання посадових обов'язків щодо придбання антикражних магнітних штрих-кодів шляхом здійснення замовлень електронною поштою, доставка здійснювалась кур'єрскою службою «Нічний експрес». Товар, що замовлявся, був отриманий та передавався на склад для подальшого використання в господарській діяльності.

Також судом першої інстанції надано оцінку доказам використання товару у господарській діяльності - актам списання придбаних етикеток.

Доводи податкового органу про відсутність письмового договору не можуть бути підставою для висновку про відсутність фактичного вчинення такого договору.

За загальним правилом, визначеним ст. 208 Цивільного кодексу України, угоди між юридичними особами повинні укладатись у письмовій формі. Проте в силу ст. 218 Цивільного кодексу України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Недодержання простої письмової форми, якщо такий наслідок не передбачений прямо законом, не тягне за собою його недійсність. В законах прямо не передбачено недійсності договору купівлі-продажу (поставки) у разі укладення його в усній формі, такий договір не визнаний судом недійсним, тому, в силу презумпції правомірності правочину, закріпленої в ст. 204 Цивільного кодексу України, договір поставки, укладений в спрощений спосіб шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, що дозволено ст. 181 Господарського кодексу України, є правомірним.

Посилання відповідача в касаційній скарзі на незаконне стягнення судом першої інстанції судових витрат з рахунку відповідача є безпідставним, оскільки судом взагалі не вирішено питання про судові витрат. Разом з тим не вирішення питання про судові витрати не може бути підставою для скасування постанови, а згідно з вимогами ст. 168 КАС України є підставою для прийняття за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи, додаткової постанови.

Суд касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій повно встановили обставини та надали їм правову оцінку на підставі норм матеріального права, що врегульовують спірні відносини. Підстав для задоволення касаційної скарги не вбачається.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Вінницької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Вінницькій області залишити без задоволення, а постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 07.05.2012 та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19.06.2012 - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута з підстав, передбачених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України, за заявою, поданою безпосередньо до Верховного Суду України у порядку, встановленому статтями 236-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Н.Г. Пилипчук

Судді Л.В.Ланченко

Ю.І. Цвіркун