Постанова № 55772647, 02.02.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" лютого 2016 р. Справа№ 925/1163/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Станіка С.Р.

суддів: Власова Ю.Л.

Корсакової Г.В.

за участю представників:

від позивача (апелянт): Дядюк Є.М. - представник за довіреністю

від відповідача: ОСОБА_3 - представник за довіреністю

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРАНА" на рішення Господарського суду Черкаської області від 30.09.2015 у справі № 925/1163/15 (суддя Васянович А.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРАНА"

до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4

про визнання права спільної часткової власності та стягнення 338 267, 61 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 30.09.2015 у справі № 925/1163/15 у задоволені позову Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРАНА" до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 про визнання права спільної часткової власності та стягнення 338 267, 61 грн. - відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач просить суд визнати за собою та за відповідачем право спільної часткової власності на об'єкт незавершеного будівництва, на частину майна яке ще не створено, що, в свою чергу, суперечить приписам ст. ст. 177-179, 182, 190, ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України, ст. 2, ч. 3 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", ст. 18 Закону України "Про основи містобудування". Крім того, однією з вимог позивача є визнання за відповідачем права спільної часткової власності на 22,64% на незавершене будівництво торгівельного центру, в той час, як приписами Господарського процесуального кодексу України не передбачено можливості подання позову в інтересах іншої особи. Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача частини здійснених позивачем витрат у спільній діяльності, суд першої інстанції, посилаючись на приписи ст. ст. 611, 1141 Цивільного кодексу України, зазначив про те, що в даному випадку позивач невірно обрав спосіб захисту свого порушеного права чи інтересу. Таким чином, з урахуванням наведеного, місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРАНА".

Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Черкаської області від 30.09.2015 у справі № 925/1163/15 позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Черкаської області від 30.09.2015 - скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позов.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції, приймаючи рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про розподіл результатів спільної діяльності шляхом визнання права власності, повністю проігнорував положення ст. 357, ч. ч. 1, 2 ст. 1134, ст. 1137 Цивільного кодексу України, і відмовив у позові, посилаючись на ст. ст. 179, 181, 190, ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України, не звернувши уваги на те, що положення ст. 357, ч. ч. 1, 2 ст. 1134 Цивільного кодексу України є нормами спеціальної дії, в той час, як положення ст. ст. 179, 181, 190 Цивільного кодексу України є нормами загальної дії. Так, скаржник зазначив, що договором про спільну діяльність не було передбачено іншого правового статусу майна, внесеного позивачем та відповідачем як учасниками спільної діяльності, ніж законодавчо встановленого, на думку апелянта, як спільна часткова власність, наявність якої відповідач не визнає та не бажає її розподілу у встановленому порядку шляхом визначення часток сторін у спільній частковій власності, а також оформлення такого розподілу, - способом належного і адекватного захисту прав і законних інтересів ТОВ «Прана», як іншого учасника спільної діяльності і сторони за договором, є саме визнання права спільної часткової власності на такі результати та встановлення часток у ній пропорційно до визначених у договорі часток. Також, посилаючись на п. 6.3. та п. 9 роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність» № 02-5/302 від 28.04.1995, апелянт зазначив, що суд першої інстанції безпідставно зробив висновки про те, що позивач невірно обрав спосіб захисту свого порушеного права/інтересу. Крім того, місцевим господарським судом було з порушенням застосовано норми матеріального права, що містяться в ст. ст. 179, 1141 Цивільного кодексу України, оскільки правових підстав не вважати побудовані фундаменти як матеріальні речі та робити висновки про можливість повернення вкладу позивача в суду першої інстанції - не було. Серед іншого, скаржник зазначив, що судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення було порушено норми процесуального законодавства України, зокрема приписи ст. ст. 22, 83, 101 Господарського процесуального кодексу України. Так, на думку скаржника, місцевим господарським судом було зроблено посилання на системний зв'язок норм ст. 331 Цивільного кодексу України із нормами ст. ст. 177-179, 182 Цивільного кодексу України, ст. 2, ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. 18 Закону України «Про основи містобудування». В той же час, апелянт не вказує, що фундамент є об'єктом нерухомого майна, а лише просить визнати право спільної власності на підставі ст. 1134 Цивільного кодексу України. Скаржник зазначає, що не звертався до суду із заявою про зміну предмету позову, у зв'язку з чим суд першої інстанції при винесенні рішення в порушення приписів ст. 83 Господарського процесуального кодексу України застосував ст. ст. 177-179, 182 Цивільного кодексу України, ст. 2, ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. 18 Закону України «Про основи містобудування» і таким чином вийшов за межі позовних вимог. Також, апелянт зазначив, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи. Так, місцевим господарським судом не було досліджено перелік і власність майна позивача, яке було ним використано для реалізації мети договору; хто на сьогодні є власником створених спірних фундаментів; хто використовує земельну ділянку під спірними фундаментами як результат спірної діяльності - як під час дії договору, так і після його припинення; чи передавалася земельна ділянка для проведення будівництва офісного центру і чи отримувалися відповідачем згоди інших співорендарів та власника земельної ділянки на передання такої земельної ділянки ТОВ «Прана». Крім того, скаржник зазначив про невідповідність висновків, викладених в оскаржуваному рішення, обставинам справу, з огляду на наступне. Судом першої інстанції було хибно застосовано поняття «визнання права на частину недобудованого нерухомого майна», в той час, як позивач не використовує цього поняття у тексті позову і не ставить питання про державну реєстрацію права спільної часткової власності на фундамент як на нерухоме майно. Також хибним та необґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що доводи позивача не знаходять підтверджень в матеріалах справи, оскільки позивачем подано докази про те, що завдяки виконанню позивачем своїх зобов'язань за Договором було створено матеріалізований результат спільної діяльності - частково влаштований пальовий фундамент та частково влаштованих ростверків. Окрім того, визнання за відповідачем права спільної часткової власності, є запропонованим позивачем порядком розподілу створених матеріалізованих результатів спільної діяльності, а не заявленням позовних вимог в інтересах відповідача. Враховуючи вищенаведене, апелянт вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу ТОВ "ПРАНА" по справі № 925/1163/15 розподілено судді - доповідачу Станіку С.Р. для розгляду у складі колегії суддів: головуючий суддя: Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Корсакова Г.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суд від 17.11.2015 по справі № 925/1163/15 апеляційну скаргу ТОВ "ПРАНА" на рішення Господарського суду Черкаської області від 30.09.2015 по справі № 925/1163/15 було прийнято та призначено до розгляду на 08.12.2015.

Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду Тищенко А.І. від 08.12.2015, у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді Корсакової Г.В., апеляційну скаргу по справі № 925/1163/15 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Гончаров С.А.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 08.12.2015 апеляційну скаргу по справі № 925/1163/15 прийнято до провадження колегією суддів Київського апеляційного господарського суду в складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Гончаров С.А. розгляд справи вирішено здійснювати в раніше призначеному судовому засіданні 08.12.2015.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 08.12.2015 розгляд апеляційної скарги по справі № 925/1163/15 відкладено на 02.02.2016.

Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду Тищенко А.І. від 02.02.2016 у зв'язку з перебуванням судді Гончарова С.А. у відпустці, апеляційну скаргу по справі № 925/1163/15 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Корсакова Г.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2016 апеляційну скаргу по справі № 925/1163/15 прийнято до провадження колегією суддів Київського апеляційного господарського суду в складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Корсакова Г.В. розгляд справи вирішено здійснювати в раніше призначеному судовому засіданні 02.02.2016.

В судовому засіданні 02.02.2016 представник апелянта підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, просив рішення Господарського суду Черкаської області від 30.09.2015 по справі № 925/1163/15 скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Представник відповідача в судовому засіданні 02.02.2016 проти доводів апеляційної скарги - заперечував та зазначив, що рішення суду першої інстанції винесено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування - відсутні.

Статтею 99 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно з статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути залишено без змін, виходячи із наступного.

Як встановлено місцевим господарським судом та підтверджується матеріалами справи, 10.06.2006 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Прана" (сторона-1) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (сторона-2) був укладений договір про спільну діяльність, за умовами якого сторони домовилися про організацію спільної діяльності на умовах дольової участі для досягнення наступних господарських і комерційних цілей (п. 1.1.), а саме: проведення проектних робіт з метою побудови 9-ти поверхової торгівельно-офісної споруди "Бізнес-центр" за адресою: АДРЕСА_1 (п. 1.1.1.); підготовка будівельного майданчику під наступне будівництво: знесення тимчасових споруд та приміщень у відповідності до вимог ППР і ПОБ та проведення інших необхідних робіт згідно чинного законодавства (п. 1.1.2.); капітальне будівництво 9-ти поверхової споруди "Бізнес-центру" за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 9270 кв. м. (1.1.3.).

Відповідно до п. 1.2 договору від 10.06.2006 сторони зобов'язалися діяти спільно шляхом об'єднання майна, зусиль, баз даних і технологій, що є інтелектуальною, майновою та немайновою власністю сторін.

Для досягнення вказаних вище господарських і комерційних цілей сторони у пунктах 3 та 4 договору визначили та розподілили між собою зобов'язання таким чином:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Прана" зобов'язалося прийняти на себе функції "Замовника будівельних робіт" (п. 3.1.1.); невідкладно приступити до здійснення комерційних проектів відповідно до програми робіт за даною угодою: прийняти на себе його організацію та фінансування з повноваженням представництва перед третіми особами (п. 3.1.2.); замовити проектно-кошторисні роботи, забезпечити для виконання цих робіт необхідними матеріалами (п. 3.1.3.); прийняти на себе зобов'язання по веденню спільних справ у відповідності до чинного законодавства України (п. 3.1.4.); після завершення робіт та вводу "Бізнес-центру" в експлуатацію в установленому порядку передати фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4 його частину нежилих приміщень, а останній зобов'язується прийняти їх та належним чином оформити на них необхідні документи. Факт прийняття передачі засвідчується відповідним актом за підписами представників обох сторін (п. 3.1.5.);

Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 зобов'язався: надати право на використання земельної ділянки на період з 10 червня 2006 року по 10 червня 2009 року за адресою: АДРЕСА_1 під будівельний майданчик для будівництва "Бізнес-центру", яка йому належить на підставі рішення 9-ї сесії Черкаської міської ради від 09 березня 2006 року та договору оренди землі від 28 квітня 2006 року (4.1.1.); виконати підготовчі роботи на будівельному майданчику, залучити при необхідності субпідрядні організації (п. 4.1.2.); при необхідності у банківському кредитуванні виступати гарантом та поручителем (п. 4.1.3.).

Пунктом 7 договору від 10.06.2006, сторони визначили свої внески та долі, а саме:

внеском Товариства з обмеженою відповідальністю "Прана" є грошові кошти, трудова участь: усі організаційні заходи для якісного виконання робіт за цим договором і досягнення поставлених цілей, ведення спільної діяльності;

доля Товариств з обмеженою відповідальністю "Прана" складає 77,78% або 7210 кв. м. офісних приміщень в будівлі "Бізнес-центру";

внеском Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 є земельна ділянка площею 2816,2 кв. м. для розміщення будівельного майданчика під будівництво "Бізнес-центру";

доля Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 складає 22,22% або 2060 кв. м. торгівельних приміщень в будівлі "Бізнес-центру".

Згідно з п. 8.1 договору від 10.06.2006 грошові і майнові внески сторін, а також майно створене або набуте сторонами унаслідок спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю.

Позивач зазначає, що зобов'язання за договором про спільну діяльність від 10.06.2006, ним було виконано, зокрема, розроблено і отримано усі необхідні дозвільні та проектно-кошторисні документи для початку ведення будівництва за договором; зареєстровано договір від 10.06.2006 у податковому органі за місцем реєстрації, а також у подальшому вівся податковий облік результатів спільної діяльності, що підтверджується звітами податковими деклараціями про результати спільної діяльності на території України без створення юридичної особи за період з 2006 року по 2011 рік; здійснено витрати в інтересах спільної діяльності за рахунок власних коштів в сумі 1 494 114,91 грн.

Так, на думку позивача, завдяки виконанню Товариством з обмеженою відповідальністю "Прана" вищевказаних зобов'язань, було створено незавершене будівництво 9-ти поверхової торгівельно - офісної споруди "Бізнес - Центр" у вигляді частково влаштованого пальового фундаменту, який потребує розподілу між сторонами.

У зв'язку із наведеними обставинами, враховуючи фактичне припинення чинності договору від 10.06.2006, 16.03.2015 позивач звернувся до відповідача із пропозицією № 16-03/15-3 про розподіл результатів спільної діяльності.

Однак, вказана пропозиція залишилася без задоволення з боку відповідача.

Так, з урахуванням вищенаведених обставин, зокрема фактичне припинення дії договору спільної діяльності від 10.06.2006 згідно судових рішень по справі № 925/707/13, у зв'язку із відсутністю розподілу між сторонами результатів, витрат та збитків за договором від 10.06.2006 відповідно до умов розділів 9 та 10 цього договору, в пропорціях, визначених в розділі 7 даного договору, позивач звернувся до суду з позовом до суду з позовом про визнання за Товариством з обмеженою відповідальністю "Прана" права спільної часткової власності на 77,36 часток у незавершеному будівництві 9-ти поверхової торгівельно-офісної споруди "Бізнес-центру" у вигляді частково влаштованого пальового фундаменту, що складається із буронабивних палей в кількості 172 шт. та частково влаштованих ростверків, яке знаходиться на земельній ділянці площею 2816,2 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1; про визнання за Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 права спільної часткової власності на 22,64 % часток 9-ти поверхової торгівельно-офісної споруди "Бізнес-центру" у вигляді частково влаштованого пальового фундаменту, що складається із буронабивних палей в кількості 172 шт. та частково влаштованих ростверків, яке знаходиться на земельній ділянці площею 2816,2 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1; про стягнення з відповідача на користь позивача в порядку компенсації частину здійснених позивачем витрат пропорційно долі фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 у спільній діяльності (22,64%) в сумі 338 267 грн. 61 коп.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання, згідно з вимогами ст. 526 ЦК України має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 525 Цивільного кодексу України зазначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України - договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно ст. 1130 Цивільного кодексу України (в редакції чинній станом на 10.06.2006), за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Відповідно до ст. 1132 Цивільного кодексу України (в редакції чинній станом на 10.06.2006), за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Згідно ст. 1133 Цивільного кодексу України (в редакції чинній станом на 10.06.2006), вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками.

Згідно ч. 1 ст. 1134 ЦК України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.

Так, проаналізувавши зміст договору від 10.06.2006, виходячи з положень ст. ст. 1130, 1132, 1133 Цивільного кодексу України, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що договір від 10.06.2006 за своєю правовою природою є договором простого товариства як різновиду договору про спільну діяльність, оскільки його предметом є спільна діяльність сторін по проведенню і закінченню будівництва 9-ти поверхової споруди "Бізнес-центру" і введенню його в експлуатацію, а вкладами сторін у спільну діяльність (спільне майно) є грошові кошти, трудова участь та земельна ділянка, з чим колегія суддів апеляційної інстанції погоджується.

Як вже зазначалося вище, однією з вимог позивача є визнання за останнім та за відповідачем права спільної часткової власності (у відповідних частках визначених договором про спільну діяльність) у незавершеному будівництві 9-ти поверхової торгівельно-офісної споруди "Бізнес-центру" у вигляді частково влаштованого пальового фундаменту.

Відповідно до ст. 177 Цивільного кодексу України, об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Згідно ст. 179 Цивільного кодексу України, річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Приписами статті 181 Цивільного кодексу України встановлено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Відповідно до ч. 1 ст. 182 Цивільного кодексу України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно ст. 190 Цивільного кодексу України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами. До прийняття об'єкта новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на цей об'єкт не виникає.

Приписами частини 2 ст. 331 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Згідно ч. 3 ст. 331 Цивільного кодексу України, до виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Приписами статті 18 Закону України "Про основи містобудування" встановлено, що реалізація містобудівної документації полягає у впровадженні рішень відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування при плануванні відповідних територій, комплексній забудові та реконструкції населених пунктів, проектуванні та будівництві об'єктів житлово-цивільного і виробничого призначення, систем транспортного та інженерного забезпечення, впорядкуванні і благоустрої територій.

Закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об'єктів забороняється.

Відповідно до п. 3.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» від 26.12.2011 № 18, не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Таким чином, проаналізувавши положення статті 331 Цивільного кодексу України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 Цивільного кодексу України, приписами Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Закону України "Про основи містобудування", колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації, а також те, що державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

Враховуючи вищенаведене, оскільки позивач просить суд визнати за собою та за відповідачем право спільної часткової власності саме у незавершеному будівництві, тобто право на частину майна яку ще не створено, не збудовано, в експлуатацію не введено, в той час, як правові норми які б дозволяли визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку в чинному законодавстві - відсутні, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав в задоволенні позовних вимог в цій частині.

Належних та допустимих доказів протилежного у розумінні ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України до суду апеляційної інстанції не подано.

Доводи апелянта в обґрунтування підстав скасування судового рішення про те, що суд першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення порушив норми процесуального законодавства України, зокрема приписи ст. ст. 22, 83, 101 Господарського процесуального кодексу України, внаслідок посилання на системний зв'язок норм ст. 331 Цивільного кодексу України із нормами ст. ст. 177-179, 182 Цивільного кодексу України, ст. 2, ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. 18 Закону України «Про основи містобудування», в той час, як апелянт не вказує, що фундамент є об'єктом нерухомого майна, а лише просить визнати право спільної власності на підставі ст. 1134 Цивільного кодексу України, а також внаслідок відсутності заяви позивача про зміну предмету позову, спростовуються позицією, яка викладена в п. 3.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» від 26.12.2011 № 18.

Щодо позовної вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРАНА" про визнання за відповідачем права спільної часткової власності на 22,64% на незавершене будівництво торгівельного центру, яка заявлена позивачем фактично в інтересах відповідача, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст.1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» від 26.12.2011 № 18, ГПК не передбачено права однієї особи звертатися до господарського суду з позовними вимогами в інтересах іншої особи.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що приписами Господарського процесуального кодексу України, а також приписами Цивільного кодексу України не передбачено можливості подання позову в інтересах іншої особи, що позбавляє право Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРАНА" заявляти позовні вимоги в інтересах Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4.

Також, позивачем, із врахуванням обставин припинення чинності договору від 10.06.2006 та порушення відповідачем умов наведеного договору, заявлено вимогу про стягнення з відповідача частини здійснених позивачем витрат у спільній діяльності у вигляді компенсації в сумі 338 267, 61 грн., про що слід зазначити наступне.

Так, в обґрунтування заявлених до стягнення витрат позивач зазначав, що останнім були здійснені витрати в інтересах спільної діяльності за рахунок власних коштів у загальному розмірі 1 494 114,91 грн., з яких: а) 1 200 331,98 грн. - прямі матеріальні витрати (розробка передпроектної, експертної і кошторисної документації і їх погодження (отримання техумов), компенсація витрат по орендній платі за земельну ділянку під "Бізнес-центром", попередня оплата за будівельні роботи та закупівля будматеріалів тощо); б) 293 788,93 грн. витрати на оплату праці працівників, задіяних виключно на реалізації цілей спільної діяльності в рамках Договору.

Отже, з огляду на викладене, заявлені до стягнення позивачем в даному випадку витрати є не що інше як вкладом учасника у спільну діяльність, який був направлений на досягнення цілей передбачених договором про спільну діяльність.

Приписами ст. 1141 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі припинення договору простого товариства речі, передані у спільне володіння та (або) користування учасників, повертаються учасникам, які їх надали, без винагороди, якщо інше не передбачено домовленістю сторін. Учасник, який вніс у спільну власність річ, визначену індивідуальними ознаками, має право у разі припинення договору простого товариства вимагати в судовому порядку повернення йому цієї речі за умови додержання інтересів інших учасників і кредиторів. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди, як це передбачено ст. 611 ЦК України.

Тобто, зі змісту вищевказаних приписів вбачається, що якщо одна із сторін порушила свої зобов'язання і це порушення призвело до понесення іншою стороною певних втрат, то така особа має право на їх відшкодування.

Отже, з урахуванням викладеного, враховуючи те, що позивач просить стягнути з відповідача грошові кошти в сумі 338 267, 61 грн., визначивши їх правову природу у вигляді «компенсації», проте мотивує їх обставинами припиненням договору від 10.06.2006 та порушенням відповідачем виконанням своїх зобов'язань за наведеним договором, наявність, яких може свідчити про право позивача на відшкодування грошових коштів у вигляді понесених «збитків», суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в даному випадку позивач невірно обрав спосіб захисту свого порушеного права чи інтересу, у зв'язку з чим підстави для задоволення позовних вимог в цій частині - відсутні.

Так, все вищенаведене спростовує доводи позивача про те, що суд першої інстанції безпідставно зробив висновки про те, що позивач невірно обрав спосіб захисту свого порушеного права/інтересу.

Щодо посилань відповідача на судові рішення у справі 925/707/13, в яких, на думку позивача, встановлено обставину припинення договору від 10.06.2006, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Проте, судом встановлено, що постановою Вищого господарського суду України від 13.01.2015 рішення Господарського суду Черкаської області від 01.07.2014 та постанова Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2014 - скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.

З огляду на викладене, суд не приймає посилання позивача на судові рішення у справі № 910/24241/14, зокрема на рішення першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, внаслідок їх скасування, та відхиляє твердження позивача про припинення строку дії договору від 10.06.2006, як такі, що не знайшли свого підтвердження.

Також, відхиляються посилання позивача на постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.11.2013 у справі № 8/294, яке залишено без змін постановою Вищого господарського суду України від 25.03.2014, внаслідок відсутності зв'язку між обставинами, які встановлені у справі № 925/1163/15, де предметом дослідження є докази, які підтверджують/спростовують наявність підстав для визнання права власності за сторонами, а також наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача компенсації за договором від 10.06.2006, а також які встановлені у справі № 8/294, в якій предметом дослідження є докази, що підтверджують/спростовують понесення збитків Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4, внаслідок не виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "ПРАНА" обов'язків за договором від 10.06.2006.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Частина 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, господарський суд першої інстанції під час вирішення спору вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, а тому, рішення місцевого господарського суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги, у відповідності до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на апелянта.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРАНА" на рішення Господарського суду Черкаської області від 30.09.2015 у справі № 925/1163/15 - залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 30.09.2015 у справі № 925/1163/15 - залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/22260/15 повернути до Господарського суду Черкаської області .

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Головуючий суддя С.Р. Станік

Судді Ю.Л. Власов

Г.В. Корсакова