Рішення № 55720113, 11.02.2016, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/380/16 Справа № 175/1189/13-ц Головуючий у 1 й інстанції - Бойко О. М. Доповідач - Кочкова Н.О.

Категорія

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2016 року м. Дніпропетровськ

Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі:

Головуючої - судді Кочкової Н.О.,

суддів - Григорченка Е.І, Каратаєвої Л.О.,

при секретарі - Назаренко А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення факту сумісного проживання та поділ майна, нажитого у громадянському шлюбі, за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2013 року, -

В С Т А Н О В И В:

13 березня 2013 року ОСОБА_3 звернулась до суду із вказаним позовом, в обґрунтування якого посилалась на те, що під час фактичних шлюбних відносин та ведення сумісного господарства з відповідачем ними був добудований житловий будинок по АДРЕСА_1, зроблені усі внутрішні роботи та капітальний ремонт у будинку. Майже всі ці роботи були зроблені у першій половині 2007 року, більша половина грошових коштів, яка витрачена на добудову та капітальний ремонт, а також на придбання побутової техніки, меблів та інших речей належали їй (позивачу). Окрім того, на земельних ділянках нею особисто у 2007 році були здійснені роботи по благоустрою згідно договору №СП/006/2007 від 02 квітня 2007 року, та насаджено 45 шт. саджанців фруктових дерев, кущі смородини, малини. Посилаючись на те, що на даний час сімейні відносини з відповідачем припинені, вони не досягли згоди про порядок поділу нерухомого майна та виплати грошової компенсації, позивач просила встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнати за нею право власності на ? частку житлового будинку АДРЕСА_1 та визнати за нею право власності на ? частку земельних ділянок площею 0,141 га за адресою АДРЕСА_1, площею 0,10 та площею 0,0764 за адресою АДРЕСА_1 (а.с.3-4).

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2013 року позов задоволено частково. Встановлено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 з ОСОБА_4 з січня 2007 року по березень 2013 року. Визнано за ОСОБА_3 право власності на ? частину житлового будинку №45 загальною площею приміщень 255,7 кв.м., з яких загальна площа житлових квартир становить 241,0 кв.м., житлова - 37,1 кв.м., допоміжна - 203,9 кв.м., площа літніх приміщень - 14,7 кв.м., а також господарські будівлі та споруди: А- будинок, А-1 прибудова, а-веранда, ганок, ПГ- погріб, МЗ - мезонін, Б- гараж, о/я - оглядова яма, В - сарай, Г - вбиральня, Д - літ. душ, Е - навіс, з/я - зливна яма, №1 - ворота, №2 - хвіртка, №3 - огорожа, №4- огорожа, №5 - огорожа, І - замощення, камін, які розташовані по АДРЕСА_1, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с.78-79).

В апеляційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права ставить питання про скасування рішення суду та просить ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі (а.с.80-84).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи частково позов, суд 1 інстанції виходив з його доведеності та обґрунтованості.

Однак, із вказаними висновками погодитись неможливо, оскільки вони зроблені з порушенням норм матеріального і процесуального права, і не відповідають фактичним обставинам справи.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. ст. 57, 58 ЦПК України доказами вважаються будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до п.3 ч.1 ст. 215 ЦПК України у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України). У цій частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно зі ч.3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Зазначеним вимогам рішення суду не відповідає, оскільки у ньому відсутнє обґрунтування щодо доводів позивача по суті позову, не зазначено, чи було встановлено судом факт спільного проживання позивача та відповідача, за якою адресою, чи склалися між сторонами усталені відносини, що притаманні подружжю; у рішенні суду не має посилань на жоден доказ, яким підтверджуються позовні вимоги. Допущені судом 1 інстанції порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення спору, тому відповідно до ч.4 ст. 309 ЦПК України рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Вирішуючи спір, апеляційний суд виходить з наступного.

Згідно із п. 5 ч. 1, ч. 2 ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, зокрема, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.

За положеннями ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя. Разом з тим, згідно із ст. 74 СК України ( у редакції, яка дії з 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.

Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

За приписами ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що встановлені ч. 2 ст. 3 СК України виключення, згідно з якими подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються офіційно зареєстрованих шлюбів. Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові N 6-37цс11 від 20 лютого 2012 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Згідно п.20 Постанови Пленуму Верховного суду «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», при застосуванні ст. 74 СК, що регулює поділ

майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам

необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на

випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому

шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні

подружжю. Перебування однієї із сторін спору в іншому зареєстрованому шлюбі виключає можливість задоволення позову про встановлення факту проживання однією сім'єю та поділ спільного майна. Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові 6-93цс14 від 1 жовтня 2014 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Із рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 06 жовтня 2011 року по справі № 2-4734/11 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя вбачається, що ОСОБА_4 з 17.11.2000 року по 27.04.2010 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, шлюб між подружжям ОСОБА_5 було розірвано рішенням суду від 27.04.2010 року. Крім того, цим же рішенням (по справі № 2-4734/11 від 06 жовтня 2011 року) встановлено, що домоволодіння по АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_5, судом проведено його поділ в натурі між подружжям ОСОБА_5: ОСОБА_5 виділені приміщення, які складають 45/100 домоволодіння, у ОСОБА_4 - 55/100 (а.с.91-92). Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 січня 2013 року зазначене рішення залишено без змін (а.с.93-94).

За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність законних підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 Крім того, колегія суддів зазначає, що позивачем не надано доказів на підтвердження позовних вимог, оскільки фотографії про її спільний відпочинок з ОСОБА_4 у грудні 2006 року виходять за рамки того проміжку часу, про який йдеться у позовній заяві, а фотографії про спільний відпочинок у січні 2008 року не свідчать про спільне проживання та ведення спільного господарства, як не свідчать і про те, що усі внутрішні роботи та капітальний ремонт у будинку буди виконані за спільні кошти. Наданий позивачем технічний паспорт на житловий будинок від 20.02.2007 року, у якому зазначено, що власником є ОСОБА_4; свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 12.05.2007 року на ім'я ОСОБА_4, рахунки-фактури на будівельні матеріали, акти виконаних робіт, локальні кошториси, договори підряду, і т.д., не підтверджують позовні вимоги, оскільки всі, без винятку, видані на ім'я ОСОБА_4 (а.с.10-48). Наданий позивачем кредитний договір від 28.03.2007 року, із якого вбачається, що позичальник ОСОБА_3 взяла у кредит 50000 доларів США на споживчі цілі, - не являється належним і допустимим доказом, оскільки із тексту договору не вбачається, що зазначені кошти брались чи були використані для проведення капітального ремонту та/або внутрішніх робіт спірного домоволодіння (а.с.10-48, 51-54)

За таких обставин у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення факту сумісного проживання та поділ майна, нажитого у громадянському шлюбі, - слід відмовити.

У частині відмови у задоволенні позовних вимог рішення суду не оскаржується, тому апеляційним судом не ревізується.

Керуючись ст.307, п.4 ч.1 ст. 309 ЦПК України, апеляційний суд,-

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2013 року - скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення факту сумісного проживання та поділ майна, нажитого у громадянському шлюбі, - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Судді: