Постанова № 55699440, 04.02.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

04 лютого 2016 року № 826/20417/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мазур А.С., суддів Літвінової А.В., Кротюка О.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом Громадянки Узбекистану ОСОБА_2 Громадянина Узбекистану ОСОБА_3 до третя особа Державної міграційної служби України Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В:

Громадянка Узбекистану ОСОБА_2, громадянин Узбекистану ОСОБА_3 звернулись до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області, в якому просили:

1) визнати неправомірними та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 524-15 від 12 серпня 2015 року про відмову у визнанні громадянки Узбекистану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та № 521-15 від 12 серпня 2015 року про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

2) зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяви громадянки Узбекистану ОСОБА_2 та громадянина Узбекистану ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначили, що маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвами дискримінації та переслідувань через їх релігійні переконання залишили Узбекистан та прибули до України.

На думку позивачів, відповідач не провів перевірку наявності чи відсутності у позивачів підстав для отримання додаткового захисту.

У своїй заяві про надання статусу біженця, відповідній анкеті та під час співбесіди в міграційній службі ОСОБА_2 вказала причини, через які вона не може повернутися до країни громадянської належності: "Я не можу повернутися до Узбекистану через причини релігійного характеру. А саме через те, що мій чоловік починаючи з 1993 року працював пастором у протестантській церкві. У 2007 році, його несправедливо заарештували і він був засуджений до 4 років позбавлення волі. Після його звільнення його тримали під міліцейським надзором, що обмежувало нашу релігійну діяльність і ми не могли продовжувати відкрито служити в церкві. Я не можу повернутися через страх того, що мого чоловіка знову несправедливо засудять до позбавлення волі через наші релігійні вподобання, а також через те, що нас знову будуть обмежувати в сповідуванні нашої релігії".

У своїй заяві про надання статусу біженця, відповідній анкеті та під час співбесіди в міграційній службі ОСОБА_3 вказав причини, через які вона не може повернутися до країни громадянської належності: "Я покинув Узбекистан і не можу туди повернутися через причини релігійного характеру. А саме через те, що я прийняв протестантську віру і у 1993 році розпочав працювати пастором у церкві в м. Андижан, у якої згодом відібрали реєстрацію. У 2005-2006 мене викликали на допит в прокуратуру, а 21.02.2007 році мене заарештували і звинуватили у порушенні ст. 156, 244, 216-ї Кримінального кодексу. Суд засудив мене до 4 років колонії поселення, але, як тільки я прибув для відбуття даного покарання, мене одразу посадили до карцеру і повідомили, що мене відправлять в зону особливого режиму. Проти мене сфабрикували 3 порушення і відправили в м. Наваї в колонію загального режиму УЯ 64/29. Після відбуття строку, суд, ще до звільнення, назначив мені міліцейський нагляд на 1 рік, після відбуття якого дільничний повідомив мені що він продовжить міліцейський нагляд іще на рік. Я не можу повернутися через те, що мене знову візьмуть під нагляд і не дадуть мені вільно сповідувати свою віру".

Позивачі зазначають, що вони підпадають під поняття "біженець" відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 р. та Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оскільки змушені залишити країну свого громадянського походження через релігійні переслідування.

На думку позивачів, рішення про відмову у визнанні біженцем прийняте з порушенням ст. 9 та ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відповідно є незаконними та необґрунтованими; невиконання відповідачем своїх обов'язків щодо позивачів свідчить про їх необєктивність та упереджене ставлення до позивача.

У додаткових поясненнях позивачі посилаються на ту обставину, що питання обґрунтованості їх звернення про надання статусу біженця з підстав релігійних переслідувань вже було предметом судового розгляду в Окружному адміністративному суді м. Києва, який дійшов висновку про необхідність повторного розгляду по суті питання позивача.

Представник відповідача Державної міграційної служби України проти задоволення позовних вимог заперечив зазначивши, що причиною звернення за захистом в Україні позивачі вказали побоювання стати жертвами релігійних переслідувань, проте, з наданої ними інформації не вбачається підстав вважати, що позивачі переслідуються в Узбекистані за ознакою віросповідання.

Зокрема, позивачем надано суперечливу інформацію щодо переслідування його та його родини на релігійній підставі.

При розгляді заяви позивачів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем вивчено матеріали особових справ шукачів притулку, дано оцінку та досліджено інформацію по країні їх нього походження. На підставі вказаного та з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" Державна міграційна служба України правомірно відмовила позивачам у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено умови, за яких такий статус не надається.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

ОСОБА_3 є громадянином Узбекистану, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець. Киргизстану, за національністю - росіянин, за віросповіданням - Християнин-протестант. До України прибув 29 січня 2013 року легально за національним паспортом.

ОСОБА_2 є громадянкою Узбекистану, ІНФОРМАЦІЯ_2, за національністю - кореянка, за віросповіданням - Християнка-протестантка. До України прибула 29 січня 2013 року легально за національним паспортом.

Позивачі звернулись до органів міграційної служби із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту 06 лютого 2013 року.

Згідно з висновками від 13 травня 2013 року та 24 травня 2013 року щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, погодженим начальником Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві, рекомендовано Державній міграційній службі України відмовити позивачам у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішеннями Державної міграційної служби України від 19 червня 2013 року №375-13 та №378-13/1 позивачам відмовлено у визнанні біженця або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особам, щодо яких встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.

09 липня 2013 року позивачі отримали повідомлення №№125 та 129 Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і звернулись до суду з позовом про оскарження вказаного рішення.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.10.2013 року №826/10890/13-а позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково, визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України "про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 19 червня 2013 року №375-13, визнано протиправними дії уповноваженої особи Державної міграційної служби України в частині невикладення у повідомленні "про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 04 липня 2013 року №125 причин відмови громадянці Узбекистану ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язано Державну міграційну службу України розглянути повторно питання про визнання громадянки Узбекистану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку та строки, передбачені законодавством.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2014 року судове рішення залишено без змін.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 11.09.2013 року №826/10892/13-а позовні вимоги громадянина Узбекистану ОСОБА_3 задоволено частково, визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України "про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 16 червня 2013 року №378-13/1, протиправними дії уповноваженої особи Державної міграційної служби України в частині невикладення у повідомленні "про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 05 липня 2013 року №129 причин відмови громадянину Узбекистану ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язано Державну міграційну службу України розглянути повторно питання про визнання громадянина Узбекистану ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку та строки, передбачені законодавством.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня року судове рішення залишено без змін.

Згідно з висновками від 30.04.2015 року щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, погодженим начальником Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві, рекомендовано Державній міграційній службі України відмовити позивачам у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішеннями Державної міграційної служби України від № 524-15 та № 521-15 від 12 серпня 2015 року позивачам відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.

31 серпня 2015 року позивачі отримали повідомлення №28 та №29 від 31 серпня 2015 року Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та звернулись до суду з позовом про оскарження вказаних рішень.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань;

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", в тому числі, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

На думку суду, відповідачем не повною мірою досліджено питання щодо наявності чи відсутності обставин, передбачених п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а саме.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно із п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.

Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Також може використовуватися інформація про країни походження, розміщена на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Відповідачем не було поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивачів станом на час прийняття оскаржуваного рішення.

Матеріали особової справи, а також матеріали, надані суду, свідчать про те, що відповідачем не надано належної оцінки доводам позивачів про наявність у них обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань на релігійному ґрунті в Узбекистані, незважаючи на те, що попередніми постановами Окружного адміністративного суду м. Києва від 11.09.2013 року №826/10892/13-а та 18.10.2013 року №826/10890/13-а зверталася увага на необхідність додаткового дослідження обставин, пов'язаних з кримінальним переслідуванням представника через його релігійну належність.

Суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надасться статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Шляхом отримання додаткових відомостей відповідач мав встановити наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача є реальними і обґрунтованими.

Як вбачається з особової справи позивача, копії матеріалів якої (заяви, анкети, протоколи співбесід) містяться у даній адміністративній справі, ОСОБА_3 повідомляє міграційну службу, що підставою для залишення країни громадянської належності є побоювання переслідувань через релігійні переконання, а саме те, що він є пастором протестантської церкви. Позивач наголошує на тому, що вже був засуджений за свою діяльність як пастор та, звільнившись з місць позбавлення волі, постійно отримує попередження щодо припинення подальшого проповідування християнської віри. Позивачем долучено до матеріалів справи документи, які підтверджують викладені в заяві факти.

Інформація щодо обмеження урядом Узбекистану громадян у виборі віросповідання є загальновідомою (з доповіді уряду США, витяги з доповідей УВКБ ООН, інформаційні довідки, інші офіційні та неофіційні джерела та Інтернет видання), оскільки останнім утискаються ті релігійні групи, які функціонують поза контролем уряду.

Проте, вказані обставини не були взяті відповідачем до уваги під час повторного розгляду заяви позивача.

Згідно із ч. ч. 3 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Наведене свідчить про порушення органами Державної міграційної служби України законодавства України під час прийняття оскаржуваного рішення, оскільки не було всебічно вивчено та оцінено всіх доказів наявності умов для набуття позивачами статусу біженця, а саме відповідач не звертався із запитами до відповідних органів, зокрема Міністерства закордонних справ України для встановлення справжніх фактів стосовно осіб та ситуації в країні перебування, відповідач не вимагав від Управління міграційної служби в м. Києві додаткову інформацію про позивачів, при цьому зазначивши у висновках про відсутність підстав для надання статусу біженця позивачам.

Також, суд вважає за необхідне задовольнити, в тому числі, і позовну вимогу про зобов'язання Державну міграційну служби України повторно розглянути заяви громадянки Узбекистану ОСОБА_2 та громадянина Узбекистану ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства та з урахуванням висновків суду.

Згідно із ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог, а тому позов визнається таким, що підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 98, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати неправомірними та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 524-15 від 12 серпня 2015 року про відмову у визнанні громадянки Узбекистану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та № 521-15 від 12 серпня 2015 року про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяви громадянки Узбекистану ОСОБА_2 та громадянина Узбекистану ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства та з урахуванням висновків суду.

Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Головуючий суддя А.С. Мазур

Судді О.В. Кротюк

А.В. Літвінова