Ухвала суду № 55661243, 02.02.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"02" лютого 2016 р. м. Київ К/800/26028/15

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Чернігові ради до відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Чернігівській області про скасування постанови про накладення штрафу у виконавчому провадженні, за касаційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Чернігові ради на постанову Деснянського районного суду м. Чернігова від 22 квітня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2015 року, -

у с т а н о в и л а :

У березні 2015 року Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Чернігові ради (далі - УПСЗН) звернулось з позовом до відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Чернігівській області (далі - Відділ) в якому просило визнати протиправною та скасувати постанову відповідача від 25 лютого 2015 року, прийнятою у виконавчому провадженні № 44208754 про накладення штрафу в розмірі 1360 гривень (далі - спірна постанова).

В обґрунтування своїх вимог УПСЗН зазначало, що спірна постанова відповідача не ґрунтується на вимогах закону, порушує його права, а тому просило про задоволення позову.

Постановою Деснянського районного суду м. Чернігова від 22 квітня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права просить ухвалені ними судові рішення скасувати та задовольнити позов.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що відповідач, приймаючи спірну постанову, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Проте, до такого висновку суди дійшли без з'ясування дійсних прав та обов'язків сторін, в порушення норм матеріального і процесуального права, з огляду на наступне.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом цієї норми процесуального права у мотивувальній частині рішення суд зобов'язаний навести дані про встановлені обставини що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, а в разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Судами встановлено, що на виконанні у ДВС перебував виконавчий лист, виданий 6 червня 2013 року Деснянським районним судом м. Чернігова у справі № 2-а/2506/762/12 про зобов'язання УПСЗН здійснити ОСОБА_4 перерахунок щорічної допомоги на оздоровлення у відповідності до статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 5 мінімальних заробітних плат за 2011 рік та провести відповідні доплати, з урахуванням виплачених сум.

Постановою державного виконавця від 28 липня 2014 року відкрито виконавче провадження щодо примусового виконання вищезазначеного виконавчого листа.

Розпорядженням УПСЗН було проведено перерахунок щорічної допомоги на оздоровлення та повідомлено державного виконавця, що виплата донарахованої суми, яка перевищує бюджетні призначення на поточний рік, буде здійснена за наявності відповідного фінансування з державного бюджету.

Однак, оспорюваною постановою від 25 лютого 2015 року державний виконавець наклав на позивача штраф за повторне невиконання рішення суду.

Так, згідно зі статтею 1 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-ХIV) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У відповідності з частиною 1 статті 2 Закону № 606-XIV примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

За приписами частини 4 статті 82 Закону № 606-ХІV рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Частиною 3 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (в редакції, чинній у період спірних правовідносин, далі Закон № 202/98-ВР) органами державної виконавчої служби є: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до складу якого входить відділ примусового виконання рішень; управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень; районні, районні у містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Наведений перелік органів державної виконавчої служби є вичерпним.

Окрім цього, Указом Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» (далі Указ № 1085/2010) утворено Державну виконавчу службу України, з покладенням на цю Службу функції з реалізації державної політики у сфері організації виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів.

В свою чергу, Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 385/2011 «Про затвердження Положення про Державну виконавчу службу України» (далі Указ № 385/2011) затверджено Положення про Державну виконавчу службу України (далі Положення), у відповідності до пункту 1 якого, Державна виконавча служба України (ДВС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) (далі - виконання рішень) відповідно до законів.

За таких обставин, виходячи з аналізу вищевказаних правових норм, органами державної виконавчої служби є органи перераховані у частині 1 статті 3 Закону № 202/98-ВР, а також Державна виконавча служба України, що узгоджується з Указами Президента № 1085/2010, № 385/2011 та Положенням.

Водночас, структурні підрозділи органів державної виконавчої служби, зокрема, відділ примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, відділи примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі - не визначені Законом № 202/98-ВР як самостійні органи державної виконавчої служби, що виключає можливість їхньої участі як відповідачів в адміністративному процесі.

З огляду на викладене, в разі подання позовних заяв до структурних підрозділів органів державної виконавчої служби судам першої інстанції, згідно з вимогами статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України, необхідно здійснювати заміну первинного відповідача на належного - відповідний орган державної виконавчої служби, або ж, якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, залучати цю особу як другого відповідача.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суди попередніх інстанцій не дотримались вимог вищевказаних процесуальних норм права, а тому судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки касаційний суд, згідно частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, при цьому, повноваженням щодо заміни неналежної сторони наділений виключно суд першої інстанції.

Разом з тим, при новому розгляді справи, судам необхідно також врахувати наступне.

Виконання рішень, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення, здійснюється відповідно до статті 75 Закону № 606-ХIV.

Частиною 2 вказаної статті передбачено, що у разі невиконання зазначених вимог без поважних причин державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 Закону № 606-ХIV.

За змістом частини 1 статті 89 вказаного Закону у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника у відповідному розмірі, передбаченому в цій же статті.

Отже, законодавець передбачив негативні наслідки (штрафні санкції) за невиконання в обумовлений строк відповідного рішення, за умови його невиконання без поважних причин.

Крім цього, у зв'язку з фактичною неможливістю виконання бюджетними державними органами судових рішень про стягнення, виплату коштів Верховною Радою України 5 червня 2012 року було прийнято Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», відповідно до положень частини першої статті 3 якого виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Отже, списання коштів з рахунків державного органу на виконання судових рішень проводиться лише за умови наявності таких коштів.

Таким чином, судам необхідно з'ясувати, чи мав позивач реальну можливість виконати вимоги державного виконавця щодо здійснення відповідних виплат за виконавчим документом з одночасним наданням оцінки поважності причин такого невиконання з урахуванням наявності чи відсутності коштів, призначених на цю мету і здійснення фінансування УПСЗН впродовж періоду спірних правовідносин.

За приписами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Чернігові ради задовольнити частково.

Постанову Деснянського районного суду м. Чернігова від 22 квітня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.

Судді: Я.Л. Іваненко

М.І. Мойсюк

В.В. Тракало