Рішення № 55645493, 09.02.2016, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

09.02.16р. Справа № 904/11032/15

За позовом Приватного підприємства "Логістик Компані" (м. Дніпропетровськ)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Агроальянс" (м. Дніпропетровськ)

про стягнення заборгованості за договором транспортного експедирування вантажів автомобільним транспортом в міжнародному сполученні № 237 від 02.10.2015 у загальному розмірі 70 237 грн. 73 коп. (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 03.02.2016)

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: ОСОБА_1 - представник (довіреність № 5 від 06.01.2016)

від відповідача: ОСОБА_2 - представник (довіреність № 0202/16-1 юр від 02.02.2016)

СУТЬ СПОРУ:

Приватне підприємство "Логістик Компані" (далі - позивач) звернулось до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою, в якій, на момент звернення з нею до суду, просило суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Агроальянс" (далі - відповідач) заборгованість за договором транспортного експедирування вантажів автомобільним транспортом в міжнародному сполученні № 237 від 02.10.2015 у загальному розмірі 68 570 грн. 00 коп.

Ціна позову на момент звернення з ним до суду складалася з наступних сум:

- 47 891 грн. 40 коп. основний борг;

- 1 260 грн. 30 коп. - послуги митниці;

- 2 073 грн. 80 коп. пеня;

- 17 203 грн. 10 коп. - штраф;

- 141 грн. 40 коп. 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором транспортного експедирування вантажів автомобільним транспортом в міжнародному сполученні № 237 від 02.10.2015 в частині повного та своєчасного розрахунку за надані 23.10.2015 послуги з вантажного перевезення у встановлений договором строк, наявністю боргу у сумі 47 891 грн. 40 коп. (гривневий еквівалент 1900 Євро), а також щодо відшкодування витрат на послуги митниці в сумі 1 260 грн. 30 коп. (гривневий еквівалент 50 Євро). За прострочення виконання зобов'язання на підставі пункту 5.5. договору позивач нарахував та просив стягнути з відповідача пеню за загальний період прострочення з 18.11.2015 по 22.12.2015 в сумі 2 073 грн. 80 коп. та на підставі пункту 4.6. штраф в сумі 17 203 грн. 10 коп. На підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просив стягнути з відповідача 3% річних за період прострочення з 18.11.2015 по 22.12.2015 у сумі 141 грн. 40 коп.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 24.12.2015 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 20.01.2016.

У судове засідання 20.01.2016 з'явився представник позивача.

Представник відповідача у судове засідання 20.01.2016 не з'явився, причин нез'явлення суду не повідомив, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

У судовому засіданні 20.01.2016 представник позивача виклав та обґрунтував позовні вимоги, просив суд їх задовольнити у повному обсязі.

Судом було зауважено, що вимоги ухвали суду позивачем у повному обсязі не виконані.

Враховуючи викладені обставини, ухвалою суду від 20.01.2016 в порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України, в межах строків, передбачених статтею 69 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 08.02.2016, у зв'язку з необхідністю повторного виклику сторін, витребування додаткових доказів по справі.

Від позивача 03.02.2016 надійшла заява про збільшення розміру позовних вимог (вх.суду 6483/16 від 03.02.2016), у якій він просить суд стягнути з відповідача заборгованість за спірним договором в сумі 70 582 грн. 35 коп., яка складається з наступних сум:

- 47 891 грн. 40 коп. основний борг;

- 1 260 грн. 30 коп. - послуги митниці;

- 4 041 грн. 25 коп. пеня;

- 16 761 грн. 99 коп. - штраф;

- 344 грн. 62 коп. інфляційні втрати;

- 282 грн. 79 коп. 3% річних.

При цьому, відповідно до частини 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Відповідно до положень пункту 3.10. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011 № 18 під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві.

Зважаючи на те, що позивачем не були у позовній заяві заявлені вимоги щодо стягнення з відповідача інфляційних втрат, у суду відсутні підстави розглядати подану позивачем заяву як заяву про збільшення позовних вимог в цій частині.

Разом з тим суд зазначає, що в пункті 3.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" зазначено, що право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із статтею 54 Господарського процесуального кодексу України з доданням до неї документів, зазначених у статті 57 названого Кодексу. Невідповідність згаданої заяви вимогам цих норм процесуального права є підставою для її повернення з підстав, передбачених частиною 1 статті 63 Господарського процесуального кодексу України.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.

Дослідивши заяву про збільшення позовних вимог, судом визначено, що, фактично, позивач збільшив розмір пені та 3% річних, розрахувавши їх за більш тривалий період, зменшив розмір штрафу, уточнивши його розрахунок, а також заявив вимогу про стягнення інфляційних втрат.

Зважаючи на те, що позивачем були заявлені у позовній заяві вимоги щодо стягнення з відповідача пені та 3% річних, крім того, позивач звернувся із вказаною заявою, в межах суми, за яку був сплачений судовий збір, судом було прийнято вказану заяву до розгляду в частині стягнення пені та 3 % річних.

Судом також визначено, що у заяві позивач фактично змінив предмет позову в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат в сумі 344 грн. 62 коп.

При цьому, слід зауважити, що у судовому засіданні 20.01.2016 суд розпочав розгляд справи по суті, про що зазначено у протоколі судового засідання від 20.01.2016 (а.с.41-42).

Враховуючи викладене, судом не було прийнято до розгляду вимоги позивача щодо стягнення інфляційних втрат у сумі 344 грн. 62 коп. В іншій частині судом прийнято заяву про збільшення розміру позовних вимог. А отже, має місце ціна позову 70 237 грн. 73 коп., яка складається з наступних сум:

- 47 891 грн. 40 коп. основний борг;

- 1 260 грн. 30 коп. - послуги митниці;

- 4 041 грн. 25 коп. пеня;

- 16 761 грн. 99 коп. - штраф;

- 282 грн. 79 коп. 3% річних.

Від відповідача 08.02.2016 надійшов відзив на позовну заяву (вх.суду 7529/16 від 08.02.2016), в якому він проти задоволення позовних вимог заперечує, посилаючись на наступне:

- посилання позивача як на підставу позову - на договір транспортного експедирування вантажів автомобільним транспортом в міжнародному сполученні № 237 від 02.10.2015 є необґрунтованим, оскільки оригінал вказаного договору позивачем не було надано;

- заявка на перевезення не є додатком до вказаного договору, а перевезення позивач здійснював на підставі саме вказаної заявки, яка є окремим договором на перевезення;

- позивач власноручно дописав до заявки - "50 Євро замитнення", оскільки про таке збільшення вартості перевезення сторони не домовлялись;

- одночасне стягнення пені та штрафу суперечить вимогам статті 61 Конституції України.

У судове засідання 08.02.2016 з'явилися представники позивача та відповідача.

У судовому засіданні 08.02.2016 представник позивача наполягав на задоволенні позовних вимог з урахуванням їх збільшення з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача у судовому засіданні 08.02.2016 проти задоволення позовних вимог заперечував, посилаючись на обставини, викладені ним у відзиві на позовну заяву.

У судовому засіданні 08.02.2016 у відповідності до частини 3 статті 77 Господарського процесуального кодексу України, в межах строків, встановлених статтею 69 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено перерву до 09.02.2016.

Вказане свідчить про достатність часу для підготовки до судового розгляду, подання заперечень та доказів в обґрунтування своєї позиції.

Від відповідача надійшли додаткові пояснення (вх.суду 7777/16 від 09.02.2016), в яких він просить суд врахувати під час прийняття рішення наступне:

- в частині заявлених до стягнення інфляційних втрат, заява позивача від 03.02.2016 є заявою про зміну предмету спору, а отже, у задоволенні вказаних вимог слід відмовити;

- наданий для огляду оригінал договору містить лише оригінальні підпис та печатку позивача, підпис на печатка відповідача є копією;

- перевезення здійснювалось на виконання заявки, а не договору від 02.10.2015;

- одночасне стягнення пені та штрафу суперечить вимогам статті 61 Конституції України;

- заявлені до стягнення штрафні санкції є занадто великими, а отже, відповідач просить суд, у разі задоволення вказаних вимог, їх зменшити на підставі статті 233 Господарського кодексу України.

У судове засідання 09.02.2016 з'явилися представники позивача та відповідача.

У судовому засіданні представник позивача наполягав на задоволенні позовних вимог з урахуванням заяви про їх збільшення.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, а також у випадку задоволення позову в частині стягнення штрафник санкцій, просив суд зменшити їх розмір.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 06.07.2015 оголошувались вступна та резолютивна частини рішення.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши представників позивача та відповідача,

ВСТАНОВИВ:

Згідно частин 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 02.10.2015 між Приватним підприємством "Логістик Компані" (далі - експедитор, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Агроальянс" (далі - замовник, відповідач) було укладено договір транспортного експедирування вантажів автомобільним транспортом в міжнародному сполученні № 237 (далі - договір, а.с.16-18), відповідно до умов якого експедитор зобов'язується від свого імені та за рахунок замовника здійснювати організацію доставки вантажів в міжнародному сполученні, залучаючи для здійснення перевезень третю сторону на підставі договору, укладеного між експедитором та третьою стороною (пункт 1.1. договору).

Організовуючи перевезення вантажів, сторони керуються договором та Конвенцією про договір міжнародного перевезення вантажів, ООН, Женева 1965 рік (пункт 1.2. договору).

У пункті 8.1. договору сторони визначили, що договір вступає в силу з моменту його укладення та діє до 31 грудня 2016 року, а в частині виконання сторонами зобов'язань - до повного їх виконання.

Доказів визнання недійсним, зміни або розірвання вказаного договору сторонами суду не надано.

При цьому, заперечення відповідача щодо неукладення між сторонами вказаного договору, які пов'язані з тим, що оригінал договору містить лише підпис та печатку позивача, а підпис та печатка відповідача містяться на договорі в електронному вигляді (копії), не можуть прийматися до уваги судом, з огляду на наступне.

У розділі 8 договору сторони погодили наступне:

- договір складений та підписаний в двох екземплярах на російській мові, які мають однакову юридичну силу - по одному на кожну із сторін. Факс-копія, електронна копія договору (так само як і факс-копія, електронна копія заявки та інших документів) має таку ж юридичну силу, що і оригінал, з наступним обміном оригіналами на протязі 30 днів (пункт 8.2. договору);

- всі доповнення, зміни, виправлення по тексту мають юридичну силу лише в тому випадку, якщо вони виконані в письмовій формі та підписані обома сторонами (пункт 8.2. договору);

- всі раніше підписані договори на транспортне або експедиційне обслуговування вважаються недійсними з моменту підписання договору (пункт 8.2. договору).

Суд зазначає, що в матеріалах справи містяться докази направлення, зокрема, вказаного договору на адресу відповідача цінним листом з описом вкладення на юридичну адресу та на фактичну адресу відповідача (а.с.23-24), крім того, відповідно до поштових повідомлень, наявних в матеріалах справи, вказаний договір було отримано відповідачем 17.11.2015 (за юридичною адресою). Крім того, позивач зазначав, що направляв вказаний договір відповідачу і раніше.

У пункті 2.6. договору міститься зобов'язання замовника надавати експедитору оригінал або факс-копію транспортної заявки, яка є невід'ємною частиною договору.

Отже, умови договору передбачають надання заявки на кожне перевезення, а посилання відповідача на те, що заявка від 02.10.2015 є окремим договором, не може прийматися до уваги судом.

Факт укладення між сторонами вказаного договору підтверджує також і те, що як і договір так і заявка складені в один день - 02.10.2015.

Крім того, суд враховує те, що як позивачем так і відповідачем у судових засіданнях було підтверджено, що інших правовідносин, ніж спірне перевезення, між сторонами не існує. А надані для огляду оригінали як договору так і заявки від 02.10.2015 не містять живих підпису та печатки відповідача, при цьому, факт надання послуг за заявкою не заперечується відповідачем.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором транспортного експедирування, який підпадає під правове регулювання статті 316 Господарського кодексу України, Глави 65 Цивільного кодексу України "Транспортне експедирування", Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність", Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" транспортно-експедиторська діяльність - це підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів; транспортно-експедиторська послуга - робота, що безпосередньо пов'язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування; експедитор (транспортний експедитор) - суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування; клієнт - споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортного експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору виконати чи організувати або забезпечити виконання визначених договором транспортного експедирування послуг та оплачує їх, включаючи плату експедитору;

Відповідно до частини 1 статті 929 Цивільного кодексу України та статті 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).

Положення цієї глави поширюються також на випадки, коли обов'язки експедитора виконуються перевізником.

Умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше на встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.

У відповідності до частини 1 статті 930 Цивільного кодексу України, договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі.

Згідно зі статтею 932 Цивільного кодексу України, експедитор має право залучити до виконання своїх обов'язків інших осіб. У разі залучення експедитором до виконання своїх обов'язків за договором транспортного експедирування інших осіб експедитор відповідає перед клієнтом за порушення договору.

Так, на виконання взятих на себе зобов'язань позивачем 23.10.2015 було надано відповідачу послуги, обумовлені умовами договору, на суму 1 900 Євро, що підтверджується наступними доказами:

- заявка № 905 від 02.10.2015 (а.с.19);

- міжнародна товарно-транспортна накладна № 0740875 про її виконання (а.с.15).

- договір № 236 транспортного експедирування вантажів автомобільним транспортом від 25.09.2015 (а.с.26-27);

- заявка № 905 від 02.10.2015 (а.с.28);

- акт надання послуг № 83 від 23.10.2015 (а.с.29).

Так, у вказаних доказах містяться дані про маршрут перевезення, ідентифікаційні дані автомобілю, найменування послуг та їх загальна вартість.

Крім того, матеріали справи не містять жодних заперечень чи претензій відповідача щодо якості, обсягів та вартості наданих послуг.

Таким чином, послуги з організації перевезення вантажів автомобільним транспортом на загальну суму 1 900 Євро є такими, що прийняті відповідачем в повному обсязі.

За приписами статті 931 Цивільного кодексу України, розмір плати експедиторові встановлюється договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату.

У розділі 4 договору сторони погодили порядок розрахунків, а саме:

- оплата за послуги транспортного експедирування на кожне перевезення фіксується в заявках. Взаєморозрахунки по договору проводяться в гривні (пункт 4.1. договору);

- для виконання послуг замовник перераховує експедитору суму, вказану в транспортній заявці, з урахуванням умов оплати, передбачених пунктом 4.1. договору. Сума включає в себе вартість послуг по перевезенню та вартість послуг експедирування, розмір яких відображається в двосторонньому акті (пункт 4.2. договору);

- у випадку, якщо сторони визначать в заявці на перевезення вантажів, що оплата повинна бути проведена після здійснення перевезення, підставою для оплати є рахунок-фактура та копія CMR, акт виконаних робіт. Оплата проводиться протягом 5 банківських днів з моменту направлення документів, якщо в заявці не вказано інше (пункт 4.4. договору)

У відповідно до вказаних умов, у заявці сторони погодили, що оплата в сумі 1 900 Євро здійснюється після вивантаження автомобілю протягом 4 днів; курс НБУ; + 50 Євро замитнення.

Суд приймає до уваги, що сума 50 Євро прописана в заявці від руки.

Крім того, відповідач висловлював заперечення в цій частині та посилався на те, що позивач самовільно дописав вказану суму, а домовленості про її оплату між сторонами не було досягнуто.

При цьому, в підтвердження вказаних обставин, відповідачем не було долучено його екземпляру заявки від 02.10.2015, яка б свідчила про те, що в цій частині сторони не дійшли згоди. Отже, заперечення щодо непогодження суми оплати в 50 Євро також не приймаються до уваги судом.

Крім того, відповідно до статті 16 Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів перевізник має право на відшкодування витрат, викладених запитом про надання інструкцій чи виконанням таких інструкцій, якщо такі витрати не є наслідком його власних дій або недогляду.

Згідно з абзацом 2 статті 12 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" клієнт зобов'язаний у порядку, передбаченому договором транспортного експедирування, сплатити належну плату експедитору, а також відшкодувати документально підтверджені витрати, понесені експедитором в інтересах клієнта в цілях виконання договору транспортного експедирування.

При цьому, матеріалам справи підтверджується понесення позивачем в інтересах відповідача в цілях виконання спірного договору витрат на митниці в сумі 50 Євро (а.с.22).

Судом також враховано, що сума визначена в рахунку на оплату від 22.10.2015 та акті від 23.10.2015 є такою, що не відповідає умовам договору, оскільки офіційний курс євро до гривні, встановлений Національним банком України на 23.10.2015 (як це передбачено в заявці) складає 25,206 грн./Є.

Отже, еквівалент 1950 Євро (1900 (вартість послуг) + 50 (замитнення)) складає 49 151 грн. 70 коп.

У відповідно до погодженого у розділі 4 договору порядку, позивач направив на юридичну адресу відповідача (а також додатково на його поштову адресу) пакет документів, визначений умовами договору (а.с.23-24), а відповідач їх отримав, що підтверджується відповідними поштовими повідомленнями (а.с.25).

При цьому, в установлений договором (визначений у заявці) строк зобовязання щодо оплати наданих 23.10.2015 послуг відповідачем не виконано, надані позивачем послуги відповідачем не оплачені.

Отже, матеріалами справи підтверджується наявність основного боргу відповідача перед позивачем за договором транспортного експедирування вантажів автомобільним транспортом в міжнародному сполученні № 237 від 02.10.2015 у розмірі 49 151 грн. 70 коп. (47 891,40 + 1 260,30).

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Оскільки між сторонами по справі склалися господарські правовідносини, то до них слід застосовувати положення Господарського кодексу України як спеціального акту законодавства, що регулює правовідносини у господарській сфері.

Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Частиною першою статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 Цивільного кодексу України).

Як було зазначено вище, у кожній із заявок було визначено умови та строк оплати наданих за ними послуг.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Враховуючи визначені контрагентами порядок та строки оплати наданих послуг, приймаючи до уваги прийняття відповідачем наданих послуг в рамках спірного правочину, господарський суд встановив, що строк оплати наданих послуг є таким, що настав, у звязку з чим суд вважає наявність заборгованості відповідача перед позивачем в сумі 49 151 грн. 70 коп. обґрунтованою та підтвердженою належними доказами.

Крім того, за частини 1 статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Також слід зазначити, що відповідно до статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статті 33 та статті 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Доказів повної оплати наданих послуг відповідач не надав, доводи позивача щодо наявності боргу за спірний періоду сумі 49 151 грн. 70 коп., шляхом надання належних доказів, не спростував.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що факт наявності у відповідача перед позивачем заборгованості за договором встановлений судом, суд вважає позовні вимоги щодо стягнення з відповідача основного боргу в сумі 49 151 грн. 70 коп. обґрунтованими, підтвердженими належними доказами та такими, що підлягають задоволенню.

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

Згідно з частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

У відповідності з пунктом 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Згідно зі статтями 1 та 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Так, у пункті 5.5. договору сторони передбачили, що за невиконання, часткове невиконання зобов'язань по оплаті вартості наданих послуг, замовник сплачує суму заборгованості з урахуванням індексу інфляції, пеню у розмірі 0,2% від несплаченої суми за кожен день прострочення платежу та 3% річних за неправомірне користування грошовими коштами за весь період прострочки платежу по день оплати. Збитки стягуються понад штрафні санкції.

Так, на підставі вказаного пункту договору, з урахуванням того, що позивачем його зобов'язання за договором були виконані у повному обсязі, а відповідачем порушені, була нарахована пеня за період прострочення виконання грошового зобов'язання відповідачем з 18.11.2015 по 26.01.2016 в сумі 4 041 грн. 25 коп.

Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Суд відзначає, що за приписом статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частини 2 статті 343 Господарського кодексу України розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки (пункт 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Дослідивши здійснений позивачем розрахунок, що наведений в заяві про збільшення розміру позовних вимог, судом встановлено, що період прострочення, визначений позивачем (позивач рахував з дня отримання пакету документів відповідачем), не виходить за межі періоду, що визначений судом (у відповідності до умов, передбачених у заявці), але арифметично розрахунок здійснений невірно.

Отже, розрахунок пені, здійснений позивачем та доданий до заяви, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Згідно з пунктом 1.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Так, враховуючи визначений позивачем період прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, здійснивши власний розрахунок пені за вказаним періодом, судом було встановлено, що пеня за період прострочення оплати вартості послуг в сумі 47 891 грн. 40 коп. з 18.11.2015 по 26.01.2016 складає 4 037 грн. 15 коп.

Крім того, у пункті 4.6. договору сторони передбачили штраф за прострочку оплати більш ніж на 5 днів - 5% від суми фрахту за кожні 10 днів прострочення.

На підставі вказаного пункту договору позивач нарахував та просить суд стягнути штраф за період з 18.11.2015 по 26.01.2016 (7 періодів по 10 днів) у сумі 16 761 грн. 99 коп.

Внаслідок перевірки розрахунку штрафу, здійсненого позивачем, судом порушень не встановлено - штраф розраховано арифметично вірно та у порядку, визначеному умовами договору.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить також із наступного.

Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України, частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України, статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України.

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України .

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України .

В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Зазначену правову позицію наведено також у постановах Верховного Суду України від 30.05.2011 № 42/252 та від 09.04.2012 № 20/246-08.

В даному випадку, суд вважає, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить приписам статті 61 Конституції України.

Так, як неодноразово наголошував Верховний Суд України, можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України, а одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить приписам статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Зокрема, такий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 27.04.2012 № 3-24гс12, від 09.04.2012 № 3-88гс11.

При цьому, суд вважає за необхідне не застосовувати правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 21.10.2015 у справі № 6-2003цс15, за змістом якої зазначається, що одночасне застосування пені та штрафу за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Так, частиною 1 статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Як вбачається з вищевказаної постанови, вона була прийнята Верховним Судом України за результатами розгляду цивільної справи за позовом Публічного акціонерного товариства "Апекс-Банк" про стягнення з фізичної особи заборгованості за кредитним договором та штрафних санкцій, нарахованих за порушення зобов'язань за кредитним договором, а тому, враховуючи суб'єктний склад сторін, правову природу спірного правочину та умови відповідних пунктів кредитного договору, якими передбачено стягнення штрафу та пені за порушення зобов'язань за кредитним договором, висновок щодо неможливості одночасного стягнення штрафу та пені за порушення зобов'язання було зроблено Верховним Судом України лише виходячи з положень статті 549 Цивільного кодексу України, яка і підлягала застосуванню у спірних правовідносинах.

Проте, в даному випадку, обидві сторони спірного правочину є суб'єктами господарювання, відповідачем було порушено саме господарське зобов'язання, а тому згідно з приписів статті 9 Цивільного кодексу України та статті 4 Господарського кодексу України до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Господарського кодексу України, як спеціального закону в частині відповідальності за порушення у сфері господарювання.

Конституція України у статті 61 передбачає, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Конституційний Суд України у справі про відповідальність юридичних осіб (рішення № 7-рп/2001 від 30.05.2001 у справі № 1-22/2001) дійшов висновку що загальновизнаним є поділ юридичної відповідальності за галузевою структурою права на такі основні види: цивільно-правову, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну. Виходячи зі змісту цього тлумачення не можуть бути ототожнені поняття санкцій та вид відповідальності. Пеня та штраф не є окремими видами відповідальності, а є різновидом штрафних санкцій. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Таким чином, згідно з нормами статті 61 Конституції України не обмежується розмір санкцій чи їх набір при притягненні до одного виду юридичної відповідальності.

Крім того, можливість одночасного застосування штрафу та пені прямо вбачається із Господарського кодексу України (стаття 231 Господарського кодексу України), який передбачає можливість одночасного застосування пені та штрафу.

Аналогічну правову позицію щодо можливості одночасного стягнення штрафу та пені у господарських зобов'язаннях викладено також у постановах Вищого господарського суду України від 11.11.2015 у справі № 911/2418/15, від 27.10.2015 у справі № 924/303/15, від 12.05.2015 у справі № 910/9209/13, від 05.02.2015 у справі № 910/7041/14, від 30.03.2015 у справі № 911/3222/14, від 07.10.2015 у справі № 924/218/15, від 11.11.2015 у справі № 911/2418/15 та багатьох інших.

При цьому, на переконання суду, зазначені вище постанови Верховного Суду України, які приймались у господарських справах, та постанова Верховного Суду України від 21.10.2015 у цивільній справі № 6-2003цс15, не є суперечливими між собою щодо тлумачення норм матеріального права, оскільки вони не є тотожними або подібними, приймались відносно різного суб'єктного складу сторін, а також правовідносин (господарських чи цивільних).

Викладені вище обставини спростовують заперечення відповідача щодо неправомірності застосування одночасно штрафу та пені.

Разом з цим, частиною 1 статті 617 Цивільного кодексу України зазначено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо воно доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Таким чином, порушення зобов'язання за відсутності вини вважається випадком, який унеможливлює його виконання як непереборною силою, так і будь-якою іншою обставиною, настання якої боржник не міг передбачити. Для того, щоб довести наявність випадку, відповідач повинен довести відсутність його вини.

При цьому, доказів наявності вказаних обставин сторонами суду не надано, а відповідно до статей 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України, правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та на засадах змагальності.

Враховуючи викладені обставини, є наявним факт прострочення оплати наданих послуг.

Отже, суд дійшов висновку про правомірність застосування відповідальності, встановленої пунктами 4.6. та 5.5. договору.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення пені в сумі 4 037 грн. 15 коп. та штрафу в сумі 16 761 грн. 99 коп. є правомірними та обґрунтованими.

При цьому, згідно зі статтею 233 Господарського кодексу України, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Згідно з частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

В пункті 3 статті 83 Господарського процесуального кодексу України також зазначено, що господарський суд, приймаючи рішення, має право, зокрема, зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.

Відповідно до пункту 3.17.4. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", передбачено, що вирішуючи, в тому числі й з власної ініціативи, питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання (пункт 3 статті 83 Господарського процесуального кодексу України), господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. В аспекті права на справедливий суд, передбаченого міжнародним договором, суд звертає увагу на наступні обставини та вважає за необхідне використати надане національним законодавством України право суду на зменшення розміру штрафних санкцій.

Отже, зі змісту наведених норм випливає, що при вирішенні питання про можливість зменшення неустойки (штрафу), суд бере до уваги майновий стан сторін і оцінює співвідношення розміру заявлених штрафних санкцій, зокрема, із розміром збитків кредитора, враховує інтереси обох сторін. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення розміру штрафних санкцій. При цьому, розмір, до якого вони підлягають зменшенню, закон відносить на розсуд суду.

Суд об'єктивно оцінивши даний випадок, приймає до уваги наступне:

- позивач сам зазначає, що прострочення у відповідача виникло 18.11.2015, отже, станом на момент звернення із позовом до суду (24.12.2015), прострочення становило лише близько місяця;

- відсутність доказів на підтвердження збитків позивача від порушення відповідачем строків оплати;

- пеня та штраф є лише санкціями за невиконання зобовязання, а не основним боргом, а тому будувати на цих платежах свої доходи та видатки позивач не може. Тому при зменшенні розміру штрафу позивач не несе значного негативного наслідку в своєму фінансовому стані.

Разом з тим суд прийняв до уваги й інтереси позивача, який за сучасних економічних умов знаходиться з відповідачем у рівних умовах господарювання і є потерпілою стороною від порушення відповідачем договірних зобовязань.

Суд також оцінює спірні обставини у справі з урахуванням вимог чинного законодавства щодо порядку і основних засад як встановлення так і виконання господарсько-правових зобов'язань.

Так, згідно з пунктом 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Надаючи оцінку всім обставинам справи в їх сукупності, суд вважає за необхідне частково задовольнити клопотання відповідача про зменшення суми штрафних санкцій та зменшити розмір штрафу на 50%, а саме: до 8 381 грн. 00 коп.

Отже, вимога позивача про стягнення з відповідача пені підлягає задоволенню частково в сумі 4 037 грн. 15 коп., вимога позивача про стягнення штрафу підлягає частковому задоволенню у сумі 8 381 грн. 00 коп.

Крім цього, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо оплати наданих послуг у строк, визначений умовами договору (зазначений в заявці та з урахуванням отримання документів відповідачем), позивачем на підставі статті 625 Цивільного кодексу України були розраховані 3% річних за період з 18.11.2015 по 26.01.2016 в сумі 282 грн. 79 коп., які він просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

Дослідивши здійснений позивачем розрахунок 3% річних, що доданий до заяви, судом встановлено, що період прострочення, визначений позивачем (позивач рахував з дня отримання пакету документів відповідачем), не виходить за межі періоду, що визначений судом (у відповідності до умов, передбачених у заявці), але арифметично розрахунок здійснений невірно.

Отже, розрахунок 3% річних, здійснений позивачем та доданий до заяви, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Так, враховуючи визначений позивачем період прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, здійснивши власний розрахунок 3% річних за вказаним періодом, судом було встановлено, що 3% річних за період прострочення оплати вартості послуг в сумі 47 891 грн. 40 коп. з 18.11.2015 по 26.01.2016 складає 275 грн. 26 коп.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Згідно з приписами пункту 4.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України", у разі коли господарський суд на підставі пункту 3 статті 83 Господарського процесуального кодексу України зменшує розмір неустойки (штрафу, пені), витрати позивача, пов'язані зі сплатою судового збору відшкодовуються за рахунок відповідача у сумі, сплаченій позивачем за позовною вимогою, яка підлягала б задоволенню, якби зазначений розмір судом не було зменшено.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Так, судові витрати у справі покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 1, 4-5, 22, 33, 34, 43, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Агроальянс" (49083, м. Дніпропетровськ, вулиця Собінова, будинок 1; ідентифікаційний код 37303065) на користь Приватного підприємства "Логістик Компані" (49006, м. Дніпропетровськ, вулиця Талліннська, будинок 4; ідентифікаційний код 39284432) - 49 151 грн. 70 коп. основного боргу, 4 037 грн. 15 коп. - пені, 8 381 грн. 00 коп. - штрафу, 275 грн. 26 коп. - 3% річних, 1 217 грн. 80 коп. - частину витрат по сплаті судового збору.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя ОСОБА_3