Ухвала суду № 55566001, 03.02.2016, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 лютого 2016 р.Справа № 820/9946/15Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Філатова Ю.М.

Суддів: Бартош Н.С. , Мельнікової Л.В.

за участю секретаря судового засідання Афанасьєва О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19.11.2015р. по справі № 820/9946/15

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, ОСОБА_1, звернувся до суду з адміністративним позовом до відповідача, до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, та просив скасувати рішення Державної міграційної служби України від 12.08.2015 року №512-15 та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 19.11.2015р. по справі №820/9946/15 в задоволенні позову було відмовлено.

Не погоджуючись з постановою Харківського окружного адміністративного суду від 19.11.2015р. по справі №820/9946/15 позивач подав апеляційну скаргу, просить ї скасувати та прийняти нову постанову, якою його позов задовольнити, вважає, що судом першої інстанції порушені норми права.

Відповідач вважає, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 19.11.2015р. по справі №820/9946/15 прийнята у відповідності до вимог чинного законодавства, а тому підстави для її скасування відсутні.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю - доповідача та представників сторін колегія суддів встановила, що ОСОБА_1, громадянин Іраку, ІНФОРМАЦІЯ_1, 15.01.2015 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, керуючись п. 2 ст. 2, ст.ст. 5, 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". В обґрунтування заяви позивач зазначив, що за етнічним походженням він шабак, в його рідному місті ІДІЛ переслідує шабаків, його родина вимушена платити данину, інакше їх вбивають. Тому у позивача існують побоювання за своє життя при повернення до м. Мосула (Ірак). До інших регіонів Іраку заявник не може повернутися, оскільки є сунітом та може стати жертвою переслідувань з боку шиїтів.

Начальником Головного управління ДМС України в Харківській області 15.01.2015 року винесено наказ №11 про розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Іраку ОСОБА_1.

Працівником Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області 27.01.2015 року, 04.02.2015 року, 20.03.2015 року, 06.04.2015 року з позивачем проведено співбесіди, що підтверджується наявним в матеріалах справи протоколами співбесіди (а.с. 55-66, 72-74, 77-79) та складено висновок від 30.04.2015 року про відмову в визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 81-88).

Висновок мотивовано тим, що заявник навів правдоподібні відомості про місце постійного проживання в Іраку в м. Мосул, але не довів, що належить до етнічної групи шабак.

Державною міграційною службою України 12.08.2015 року прийнято рішення №512-15, яким підтримано висновок Головного управління ДМС України в Харківській області, відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Про зазначене рішення позивача сповіщено повідомленням від 03.09.2015 року №46.

При винесенні спірного рішення Державна міграційна служба України виходила з тих підстав, що за результатами оцінки матеріалів справи щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина, не встановлено фактів стосовно можливості, у разі повернення на батьківщину, застосування щодо вказаного громадянина смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Колегія суддів вважає, що підстави для задоволення позову та апеляційної скарги відсутні виходячи з наступного.

Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, встановлення державних гарантій захисту біженців здійснюється відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 14 частини 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особи, які потребують тимчасового захисту, - іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частиною 6 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У відповідності з ч. 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За правилами ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" таке рішення територіального органу може бути оскаржено в адміністративному порядку до Державної міграційної служби України.

Частиною 5 ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що рішення за скаргою приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як на три місяці.

Абзацом 4 ч. 1 ст. 6 вказаного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні

Відповідно до змісту Конвенції про статус біженців 1951 року поняття "біженець" включає підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

У відповідності до підпунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Як свідчать приєднані до справи матеріали громадянин ОСОБА_1 не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через особисті побоювання стати жертвою переслідувань за будь-яким конвенційним критерієм.

Позивач не надав доказів наявності ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими, а також не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за будь-яким конвенційним критерієм.

Позивачем зазначено під час звернення до ГУ ДМС України в Харківській області, що за етнічним походженням він шабак, в його рідному місті ІДІЛ переслідує шабаків, його родина вимушена платити данину, інакше їх вбивають. Але переконливих доказів своєї причетності до цієї етнічної групи позивачем не надано.

Позивачем надавалась інформація про родичів та не було жодного разу зазначено, що вони якимось чином переслідувались або були піддані катуванням з боку державних агенцій Іраку.

Позивачем зазначено, що в країні походження йому загрожує небезпека, поки влада не зміниться. Проте під час проведення співбесіди ОСОБА_1 зазначив, що виїхав з Іраку офіційно, на підставі національного паспорту та візи, тобто інформація щодо можливого переслідування в країні походження позивачем також достовірно не підтверджена, оскільки перетин кордону відбувався за встановленими правилами.

Таким чином доказів, які б спростовували висновки Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області щодо відмови позивачу в визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення Державної міграційної служби України про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та підтвердили зазначені в позові обставини, позивачем не надано.

За час перебування позивача в Україні подій для обґрунтованого побоювання щодо умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не виникло.

Отже посилання громадянина ОСОБА_1 на небезпеку, що нібито загрожує йому у разі його повернення до Іраку, є безпідставними, а побоювання позивача, на які він посилається, є не обґрунтованими.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до вказаного Закону до повноважень Державної міграційної служби України належить прийняття рішень про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішень про втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; розгляд скарг на рішення органів міграційної служби про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та скасування цих рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства.

Таким чином орган міграційної служби під час винесення рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, діяв в межах своєї компетенції та у спосіб, передбачений діючим законодавством.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно дійшов висновку, що оскаржуване рішення від 12.08.2015 року №512-15 прийнято в межах компетенції, згідно з вимогами законодавства, є правомірним, обґрунтованим та прийнятим на підставі повного і всебічного вивчення обставин особової справи позивача. Отже підстави для задоволення вимог позивача щодо його скасування відсутні. Інші позовні вимоги є похідними, у зв'язку з чим в їх задоволенні також належить відмовити.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача зазначав, що позивачем були відшукані додаткові документи, які підтверджували обґрунтованість його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вони надавались третій особі, проте не були прийняті та направлені відповідачу для використання і всебічної оцінки усіх обставин.

Проте з пояснень представника відповідача було з'ясовано, що ці документи були подані в той час, коли справа вже була сформована та направлена відповідачу для прийняття рішення, законодавчо визначеного механізму надсилання додаткових документів до сформованої справи не існує, проте це не позбавляє позивача повторно звернутися з аналогічною заявою, приєднавши вже і додаткові документи.

На підставі викладеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, п. 1 ч. 1 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19.11.2015р. по справі № 820/9946/15 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя (підпис)Філатов Ю.М.Судді(підпис) (підпис) Бартош Н.С. Мельнікова Л.В. Повний текст ухвали виготовлений 08.02.2016 р.