Рішення № 55563932, 03.02.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.02.2016Справа №910/23115/15

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Преображенське"

до відповідача: Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Брокбізнес"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Аграрний фонд

про: визнання договору недійсним

Головуючий суддя Комарова О.С.

Судді Підченко Ю.О.

Шкурдова Л.М.

Представники сторін:

від позивача не з'явились

від відповідача Окара І.В. (представник за довіреністю)

від третьої особи не з'явились

В судовому засіданні 03 лютого 2016 року, відповідно до положень ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

СУТЬ СПОРУ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Преображенське", 02.09.2015 року звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою б/н б/д до відповідача, Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Брокбізнес", про визнання недійсним договору добровільного комплексного страхування майбутнього врожаю сільськогосподарської культури №009/03/09061/008СГ від 12.04.2012 pоку, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Преображенське» та Приватним акціонерним товариством «Страхова Компанія «Брокбізнес».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що пункт 7.7, підпункт 7.8.2. пункту 7.8 розділу 7 договору та пункт 14.9, підпункт 14.10.2 пункту 14.10 розділу 14 оскаржуваного договору не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, тому оскаржуваний правочин підлягає визнанню судом недійсним на підставі ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.09.2015 року (суддя Комарова О.С.) порушено провадження у справі № 910/23115/15 та призначено розгляд справи на 06.10.2015 року, а також залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Аграрний фонд.

Через відділ діловодства суду 28.09.2015 року від представника відповідача надійшла заява про застосування строків позовної давності, яка була долучена судом до матеріалів справи.

Через відділ діловодства суду 30.09.2015 року від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, який було долучено судом до матеріалів справи.

Через відділ діловодства суду 06.10.2015 року від представника позивача надійшла заява про долучення документів та документи, які було долучено судом до матеріалів справи.

Через відділ діловодства суду 06.10.2015 року від представника позивача надійшло клопотання про призначення експертизи, яке було долучено судом до матеріалів справи.

В судовому засіданні 06.10.2015 року представник позивача позовні вимоги підтримав, дав пояснення по суті спору. Представник відповідача заперечив проти позову та дав пояснення по суті спору.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.10.2015 року судом, за клопотанням представників сторін, у відповідності до положень ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, продовжено строк вирішення спору на 15 (п'ятнадцять) днів, розгляд справи відкладено на 27.10.2015 року.

Через відділ діловодства суду 12.10.2015 року від представника позивача надійшла заява про долучення документів до матеріалів справи, яка була долучена судом до матеріалів справи.

В судовому засіданні 27.10.2015 року представник позивача позовні вимоги підтримав, дав пояснення по суті спору. Представник відповідача заперечив проти позову та дав пояснення по суті спору.

Представник третьої особи у судове засідання 27.10.2015 року не з'явився, про причини неявки до суду не повідомив, про час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.10.2015 року розгляд справи відкладено на 11.11.2015 року.

Через відділ діловодства суду 04.11.2015 року від представника відповідача надійшли письмові пояснення щодо призначення судової експертизи, які було долучено судом до матеріалів справи.

Через відділ діловодства суду 10.11.2015 року від представника позивача надійшли письмові пояснення, які було долучено судом до матеріалів справи.

В судовому засіданні 11.11.2015 року представник позивача позовні вимоги підтримав, клопотання про призначення судової експертизи підтримав та дав пояснення по суті спору. Представник відповідача заперечив проти позову, проти призначення судової експертизи заперечив та дав пояснення по суті спору. Суд відклав розгляд клопотання про призначення експертизи до наступного судового засідання.

Представник третьої особи у судове засідання 11.11.2015 року не з'явився, про причини неявки до суду не повідомив, про час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.11.2015 року розгляд справи відкладено на 17.11.2015 року.

В судовому засіданні 17.11.2015 року представник позивача позовні вимоги підтримав, клопотання про призначення судової експертизи підтримав та дав пояснення по суті спору. Представник відповідача заперечив проти позову, проти призначення судової експертизи заперечив та дав пояснення по суті спору. Суд відклав розгляд клопотання про призначення експертизи до наступного судового засідання.

Представник третьої особи у судове засідання 17.11.2015 року не з'явився, про причини неявки до суду не повідомив, про час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необхідність призначення колегіального розгляду справи № 910/23115/15.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.11.2015 року призначено колегіальний розгляд справи № 910/23115/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Преображенське" до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Брокбізнес", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Аграрний фонд про визнання договору недійсним.

18 листопада 2015 року протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів, було визначено склад колегії суддів: Комарова О.С. (головуючий), Шкурдова Л.М., Підченко Ю.О.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.11.2015 року колегією суддів у складі: Головуючий суддя: Комарова О.С. (головуючий), Шкурдова Л.М., Підченко Ю.О. прийнято до провадження справу № 910/23115/15 та призначено розгляд на 16.12.2015 року.

В судовому засіданні 16.12.2015 року представник позивача позовні вимоги підтримав, клопотання про призначення судової експертизи підтримав та дав пояснення по суті спору. Представник відповідача заперечив проти позову, проти призначення судової експертизи заперечив та дав пояснення по суті спору. Суд відклав розгляд клопотання про призначення експертизи до наступного судового засідання. Також у судовому засіданні представники позивача та відповідача подали спільне письмове клопотання про продовження процесуальних строків вирішення спору на 15 днів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.12.2015 року судом, за клопотанням представників сторін, у відповідності до положень ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, продовжено строк вирішення спору на 15 (п'ятнадцять) днів, розгляд справи відкладено на 13.01.2016 року.

Судове засідання 13.01.2016 року не відбулось у зв'язку із перебуванням судді Комарової О.С. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.01.2016 року розгляд справи призначено на 03.02.2016 року.

В судовому засіданні 03.02.2016 року представник відповідача заперечив проти позову, проти призначення судової експертизи заперечив та дав пояснення по суті спору.

Розглянувши клопотання позивача про призначення судової експертизи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої 41 Господарського процесуального кодексу України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.

Разом з тим, відповідно до положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004 та інші).

Отже, призначення судової експертизи в даній справі з визначеними позивачем питаннями, є недоцільним, оскільки запропоновані позивачем питання не стосуються предмету доказування у даній справі та є такими, що суперечить принципу розумності строку вирішення спору, оскільки не потребують спеціальних знань.

Представники позивача та третьої особи в судове засідання 03.02.2016 року не з'явились, про причини неявки суд не повідомили, хоча про час та місце розгляду справи, були належним чином повідомлені, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомлення про вручення поштового відправлення №№ 0103037425293, 0103037425323, правами, передбаченими ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, не скористалися.

Клопотання щодо фіксації судового процесу учасниками процесу не заявлялось, у зв'язку з чим, розгляд справи здійснювався без застосування засобів технічної фіксації судового процесу у відповідності до статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що застосовуючи відповідно до ч.1ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

У відповідності до п. 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, суд, -

ВСТАНОВИВ:

12 квітня 2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Преображенське» (надалі - позивач, страхувальник) та Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Брокбізнес" (надалі - відповідач, страховик) було укладено договір добровільного комплексного страхування майбутнього врожаю сільськогосподарської культури № 009/03/09061/008СГ (надалі - договір страхування), предметом якого є майнові інтереси, що не суперечать закону та пов'язані з володінням та (або) користуванням та (або) розпорядженням майном, а саме майбутнім (очікуваним) урожаєм сільськогосподарської культури, зазначеної у додатку 1 до договору (п. 5.1. договору).

Позивач зазначає, що договір добровільного комплексного страхування майбутнього врожаю сільськогосподарської культури №009/03/09061/008СГ від 12.04.2012 pоку було укладено на виконання п. 3.1. Форвардного біржового контракту № 355 Ф на закупівлю Аграрним фондом зерна від 13.04.2012 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Преображенське" (надалі - продавець) та Державною спеціалізованою бюджетною установою "Аграрний фонд" (надалі - покупець), за умовами якого продавець передає покупцю у власність товар: пшеницю 2 класу, що відповідає ДСТУ 3768-2010 (далі - товар), а покупець зобов'язується прийняти товар та оплатити його (п. 1.1. договору).

Так, в додатку 1 до договору визначені 42 поля посівів озимої пшениці, які прийняті відповідачем на страхування у відповідності до умов договору. Для кожного окремого поля зазначеного у додатку 1 до договору сторони погодили: назву культури, площу посівів, страхову суму, страхову вартість одиниці врожаю сільськогосподарської культури, франшизи, страховий тариф, страхову середню урожайність, страховий платіж.

За умовами п. 6.1 договору страхування, страховим випадком є подія, що сталася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхового відшкодування страхувальнику або вигодонабувачу, а саме: завдання збитків в результаті недоотримання врожаю сільськогосподарської культури внаслідок настання події (страхового ризику), що фактично сталася в період дії договору та не кваліфікується як виключення зі страхових випадків і обмеження страхування.

Посуху, за умовами п.п. 6.1.10 договору страхування, визначено одним із страхових ризиків.

Пунктом 7.6. договору страхування сторони погодили, що загальна страхова сума за договором дорівнює 19 090 000,00 грн.

Відповідно до умов п. 7.7. договору страхування, безумовна франшиза, зазначена у додатку 1 до договору, застосовується за варіантом 1 або варіантом 2 залежно від страхових ризиків, що вплинули на настання страхового випадку, згідно з таблицею. У відповідності до таблиці 1, до страхового випадку, зокрема посуха, застосовується розмір безумовної франшизи, що розраховується за варіантом 2.

В п. 7.8. договору страхування визначено, що безумовна франшиза встановлюється в розмірі 50% від загальної страхової суми за договором, що складає 9 545 000,00 грн. (19 090 000,00 грн. - 50%).

Страховий платіж за договором дорівнює 668 150,00 грн. (п. 8.2. договору).

Пунктом 14.9. договору страхування сторони погодили, що розмір страхового відшкодування визначається страховиком за варіантом 1 або варіантом 2 залежно від страхових ризиків, що вплинули на настання страхового випадку згідно з таблицею 2.

В таблиці 2 п. 14.9. договору страхування визначено, що розрахунок розміру страхового відшкодування за ризиком, зокрема посуха, проводиться за варіантом Б, за яким страхове відшкодування визначається із застосуванням показника страхової середньої врожайності сільськогосподарської культури, що використовується при розрахуванні страхової суми та на підставі акта про врожайність на пошкодженій (знищеній) ділянці поля складеного відповідно до п.11.3.8 договору, та документів, наданих страхувальником згідно з розділом 13 договору, як різниця між страховою середньою врожайністю сільськогосподарської культури та врожайністю на пошкодженій (знищеній) ділянці поля внаслідок впливу застрахованого ризику (застрахованих ризиків), помножена на площу пошкодженої (знищеної) ділянки поля та вартість одиниці врожаю сільськогосподарської культури, за мінусом франшизи, передбаченої у графах 11 та 12 додатку 1 до договору (п. 14.10.2. договору страхування).

Відповідно до п. 14.5 договору, сума виплаченого страхового відшкодування для кожного окремого поля сільськогосподарської культури не може перевищувати страхової суми для такого поля сільськогосподарської культури, зазначеної у додатку 1 до договору.

Питання, не обумовлені цим договором, регулюються Правилами та чинним законодавством України. Підписуючи цей договір, страхувальник підтверджує, що з умовами договору й Правилами страхування (особливими умовами) ознайомлений та згодний (п.п. 18.2., 18.5. договору страхування).

Позивач вказує, що на виконання умов договору страхування сплатив суму страхового внеску в розмірі 668 150,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 575 від 18.04.2012 року.

Позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом свого порушеного права, посилаючись на те, що пункт 7.7, підпункт 7.8.2. пункту 7.8 розділу 7 договору та пункт 14.9, підпункт 14.10.2 пункту 14.10 розділу 14 оскаржуваного договору не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, тому оскаржуваний правочин підлягає визнанню судом недійсним на підставі ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Проаналізувавши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Судом встановлено, що договір добровільного комплексного страхування майбутнього врожаю сільськогосподарської культури №009/03/09061/008СГ від 12.04.2012 pоку вчинено в письмовій формі, підписано представниками обох сторін та скріплено печатками підприємств, а також судом встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов оскаржуваного правочину, а отже, за висновками суду, спірний правочин було вчинено 12.04.2012 року, що фактично не заперечувалось сторонами.

За змістом ст. 1 Закону України "Про страхування" № 85/96-ВР від 07.03.1996, страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України "Про страхування" договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Статтею 8 Закону України "Про страхування" визначено, що страховий ризик - певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання. Страховий випадок - подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Відповідно до ч. 1 ст. 979 Цивільного кодексу України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

За приписами ст. 980 Цивільного кодексу України, предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані, зокрема з володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування).

Дослідивши зміст договору добровільного комплексного страхування майбутнього врожаю сільськогосподарської культури №009/03/09061/008СГ від 12.04.2012 pоку, суд дійшов до висновку, що він містить всі необхідні суттєві умови, передбачені законом - предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору, інші умови, що узгоджується з вимогами ст.ст. 979, 982 Цивільного кодексу України.

Отже, на час укладення спірного правочину сторони досягли взаємної згоди щодо усіх його істотних умов та цей договір був укладений у повній відповідності із вимогами законодавства.

Так, позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору добровільного комплексного страхування майбутнього врожаю сільськогосподарської культури №009/03/09061/008СГ від 12.04.2012 pоку, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Преображенське» та Приватним акціонерним товариством «Страхова Компанія «Брокбізнес», з підстав того, що пункт 7.7, підпункт 7.8.2. пункту 7.8 розділу 7 договору та пункт 14.9, підпункт 14.10.2 пункту 14.10 розділу 14 оскаржуваного договору не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, тому оскаржуваний правочин підлягає визнанню судом недійсним на підставі ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Частиною 1 ст. 638 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За змістом статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У пункті 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

За приписами ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 р. відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Приписи п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 р. передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Отже, в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до положень абз. 5 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 р. відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 року відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Статтею 234 Цивільного кодексу України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим Правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законом.

Відповідно до п. 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 року № 11, фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Наявність умислу у сторін угоди означає, що вони усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалася, та сторони прагнули або свідомо допускали ненастання правових наслідків, обумовлених договором.

Отже, для визнання зобов'язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов:

- вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору;

- такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору;

- метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором.

Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов'язання вчинялося фіктивно.

Як вже було встановлено судом, 12.04.2012 року між позивачем та відповідачем було укладено договір добровільного комплексного страхування майбутнього врожаю сільськогосподарської культури № 009/03/09061/008СГ, предметом якого є майнові інтереси, що не суперечать закону та пов'язані з володінням та (або) користуванням та (або) розпорядженням майном, а саме майбутнім (очікуваним) урожаєм сільськогосподарської культури, зазначеної у додатку 1 до договору (п. 5.1. договору).

Додаток 1 до договору є невід'ємною частиною оскаржуваного правочину, оскільки в ньому міститься перелік полів сільськогосподарської культури позивача, розрахована страхова сума (грошова сума, у межах якої страховик відповідно до умов договору зобов'язаний здійснити виплату страхового відшкодування при настанні страхового випадку) для кожного поля, зазначеного в даному додатку та визначений розмір франшизи, у відповідності до п.п. 7.7., 7.8 договору страхування, що дорівнює 50 % загальної страхової суми за договором, що складає 9 545 000,00 грн.

Вищезазначений договір було укладено на виконання п. 3.1. Форвардного біржового контракту № 355 Ф на закупівлю Аграрним фондом зерна від 13.04.2012 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Преображенське" (продавець) та Державною спеціалізованою бюджетною установою "Аграрний фонд" (покупець), відповідно до п. 1.1. якого продавець передає покупцю у власність товар: пшеницю 2 класу, що відповідає ДСТУ 3768-2010 (далі - товар), а покупець зобов'язується прийняти товар та оплатити його.

Судом встановлено, що позивач на виконання умов договору страхування сплатив суму страхового внеску в розмірі 668 150,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 575 від 18.04.2012 року (належним чином засвідчена копія міститься в матеріалах справи).

Позивач вказує, що страхова сума, розрахована в додатку 1 до договору для кожного поля є значно меншою, ніж сума франшизи, розрахована у відповідності до п.п. 7.7., 7.8. договору страхування.

За твердженням позивача, в якому б розмірі позивач не зазнав збитків по кожному окремому полю, розмір франшизи в будь-якому випадку буде більшим, ніж ліміт відповідальності відповідача - страхова сума по кожному окремому полю, у зв'язку з чим, позивач позбавлений можливості отримати суму страхового відшкодування у разі настання страхового випадку, що вказує на те, що оскаржуваний правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених в договорі страхування, тому підлягає визнанню судом недійсним.

Згідно із ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання правочину недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Суд зазначає, що однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, а позивач посилається на формальне порушення закону у суду немає правових підстав для задоволення позову. Вказана правова позиція Верховного суду України міститься у постанові, прийнятої за наслідками розгляду справи №6-94цс13 від 25.12.2013 та є обов'язковою для застосування в силу ст.111-28 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Так, судом встановлено, що зміст договору добровільного комплексного страхування майбутнього врожаю сільськогосподарської культури №009/03/09061/008СГ від 12.04.2012 pоку містить всі необхідні суттєві умови, передбачені законом - предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору, інші умови, що узгоджується з вимогами ст.ст. 979, 982 Цивільного кодексу України.

Тобто, на час укладення спірного правочину сторони досягли взаємної згоди щодо усіх його істотних умов та цей договір був укладений у повній відповідності із вимогами законодавства.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами відсутності наміру сторін (як позивача так і відповідача) на момент вчинення договору добровільного комплексного страхування майбутнього врожаю сільськогосподарської культури №009/03/09061/008СГ від 12.04.2012 pоку створити правові наслідки, що обумовлені ним, як і не надано до суду доказів, які б підтверджували той факт, що оскаржуваний правочин суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, його моральним засадам, або що особи, які вчинили ці правочини, не мали на це необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи що волевиявлення учасників правочинів не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, або що правочин не було вчинено у формі, встановленій законом, чи що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, з огляду на що суд вважає необґрунтованими вимоги позивача про визнання договору добровільного комплексного страхування майбутнього врожаю сільськогосподарської культури №009/03/09061/008СГ від 12.04.2012 pоку недійсним на підставі ч. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України.

Враховуючи вищевикладене, приймаючи до уваги положення ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

З огляду на викладене вище, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Преображенське" до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Брокбізнес" про визнання недійсним договору добровільного комплексного страхування майбутнього врожаю сільськогосподарської культури №009/03/09061/008СГ від 12.04.2012 pоку, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Преображенське» та Приватним акціонерним товариством «Страхова Компанія «Брокбізнес» .

Щодо заяви Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Брокбізнес" про застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 251 Цивільного кодексу України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Приписами ст. 253 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Положеннями ч. 1 ст. 254 Цивільного кодексу України визначено, строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Положеннями ст.256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п.2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013 року, за змістом ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України та ч.1 ст.223 Господарського кодексу України позовна давність має застосовуватися до вимог, що випливають з майново-господарських зобов'язань, визначених ст.175 Господарського кодексу України.

При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч.3 та 4 ст.267 Цивільного кодексу України).

За приписами п.2.2 зазначеної постанови Пленуму Вищого господарського суду України за змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності.

У п. 2.8 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 року, зокрема, зазначено, що до вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність. Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Аналогічна позиція міститься також в постанові від 12.06.2007 року Верховного Суду України у справі №П-9/161-16/165.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст.267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Статтею 92 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Відтак, для юридичної особи (суб'єкта підприємницької діяльності) як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 19.08.2014 року у справі № 3-59гс14.

З матеріалів справи вбачається, що договір добровільного комплексного страхування майбутнього врожаю сільськогосподарської культури №009/03/09061/008СГ було укладено 12.04.2012 pоку, тому початок перебігу строку позовної давності починається з 12.04.2012 року та спливає 12.04.2015 року, в той час, як позивач звернувся до суду з даним позовом 02.09.2015 року, тобто після спливу строку позовної давності, встановленої ст. 257 Цивільного кодексу України.

Таким чином, строк позовної давності для звернення до суду з позовними вимогами про визнання недійсним договору добровільного комплексного страхування майбутнього врожаю сільськогосподарської культури №009/03/09061/008СГ від 12.04.2012 року сплив 12.04.2015 року.

Відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» суд, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Виходячи з вищевикладеного, суд не знаходить підстав для задоволення даного позову.

Судові витрати, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись статтями 32-34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити повністю.

2. Копію рішення надіслати позивачу та третій особі у справі 910/23115/15.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції в порядку та в строки, передбачені нормами ст.ст. 91, 93 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено 08.02.2016 року.

Головуючий суддя О.С. Комарова

Судді Ю.О.Підченко

Л.М.Шкурдова