Ухвала суду № 55504447, 01.02.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/6175/15-ц 01.02.2016 01.02.2016 01.02.2016

Провадження №22-ц/784/267/16

Справа №490/6175/15-ц Суддя першої інстанції Мамаєва О.В.

Провадження №22-ц/784/267/16 Суддя-доповідач апеляційного суду ОСОБА_1

Категорія 20

Ухвала

Іменем України

01 лютого 2016 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Лисенка П.П.,

з секретарем судового засідання Богуславською О.М.,

за участі: позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4,

представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_6,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 грудня 2015 року, ухвалене у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 і ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання договорів купівлі - продажу частково недійсними в частині покупця та витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИЛА:

У червні 2015 року ОСОБА_2 предявив вищевказаний позов, який в подальшому неодноразово уточнював та остаточно просив:

- визнати частково недійсним в частині покупця договір купівлі - продажу легкового автомобіля SUBARU Forester, 2007 року випуску, укладений між ОСОБА_8, як продавцем, та ОСОБА_3, як покупцем та визнати його покупцем вказаного автомобіля;

- визнати частково недійсним в частині покупця договір купівлі - продажу легкового автомобіля SUBARU Tribeca, 2007 року випуску, укладений між ОСОБА_7, як продавцем, та ОСОБА_3, як покупцем, та визнати його покупцем вказаного автомобіля;

- витребувати автомобіль SUBARU Tribeca, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 та передати зазначено рухоме майно у його власність.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що у травні 2012 року він придбав за 19 500 доларів США автомобіль SUBARU Forester, 2007 року випуску, але формально оформив автомобіль на свого сина ОСОБА_3

До весни 2014 року він постійно користувався вказаним автомобілем, купував запчастини та ремонтував автомобіль, виїжджав на ньому за межі країни.

Весною 2014 року він придбав автомобіль SUBARU Tribeca, 2007 року випуску, у ОСОБА_7, передавши останньому свій автомобіль SUBARU Forester, 2007 року випуску, з доплатою 4 000 доларів США та знову формально оформив право власності на свого сина ОСОБА_3

Посилаючись на те, що ним особисто проведено оплату за вищевказані автомобілі, а також керуючись положенням ст.ст.203,217,234 ЦК України, позивач просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 23 листопада 2015 року до участі у справі в якості співвідповідача залучено ОСОБА_5 (а.с.97).

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 грудня 2015 року в задоволенні позовних вимогах ОСОБА_2 відмовлено.

Не погодившись із судовим рішенням, позивач подав на вказане рішення апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

На думку ОСОБА_2, висновки суду не відповідають обставинам справи та рішення ухвалене з порушенням норм матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у справі, дослідивши докази у справі в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із наступних підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з недоведеності зазначених позивачем обставин щодо фіктивності оспорюваних договорів купівлі - продажу.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області погоджується з таким висновком суду із наступних підстав.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обовязків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст.41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом і є непорушним.

У п.1 ч.2 ст.11 ЦК України закріплено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обовязків, в тому числі і право на власність, є договори та інші правочини.

Згідно з положеннями ч.ч.1,3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1-3,5 та 6 ст.203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тобто вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Згідно зі ст.655 ЦК України за договором купівлі - продажу одна сторона (продавець) передає або зобовязується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобовязується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своєю суттю договір купівлі - продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі - продажу у власність та зобовязання сплатити його ціну, а для другої сторони - право на отримання вартості предмета договору та обовязок передати предмет договору новому власнику.

Також покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок із наступним відшкодуванням цій особі витрат.

Отже презюмується, що предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Разом з тим, згідно зі ст234 ЦК України фіктивним є правочин який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Отже, за положеннями зазначеної норми фіктивним може бути визнаний будь - який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків і характеризується такими рисами: сторони вчиняють правочин для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином.

Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь - яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь - яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Таким чином, визнання договору недійсним у звязку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

При цьому, необхідно оцінювати докази та враховувати те, чи обговорювали сторони істотні умови, чи здійснювались нотаріальне посвідчення та державна реєстрація правочину тощо.

Згідно із ч.3 ст.10 ЦПК України на кожну сторону покладається обовязок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Місцевим судом встановлено, що 22 травня 2012 року ОСОБА_3 придбав транспортний засіб SUBARU Forester, 2007 року випуску, що належав ОСОБА_9, що підтверджується довідкою-рахунком серія ДПІ №307911 виданою 22 травня 2012 року ТОВ «Автотехстандарт», заявою ОСОБА_3 151679407 від 23 травня 2012 року про виконання реєстрації транспортного засобу придбаного в торговельній організації, обліковою карткою приватного АМТ 19АЕ6840 (а.с.106-108).

18 квітня 2014 року відповідач ОСОБА_3 придбав транспортний засіб SUBARU Tribeca, 2007 року випуску, що належав ОСОБА_7, що підтверджується довідкою-рахунком серія ВІА №424808, виданою 18 квітня 2014 року ТОВ «Захід-Авто-Ленд», заявою ОСОБА_3 №38895436 від 25 квітня 2014 року про виконання реєстрації транспортного засобу придбаного в торговельній організації, обліковою карткою (а.с.110-112).

На час розгляду справи спірний транспортний засіб SUBARU Tribeca, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 належить на праві власності ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу (а.с.61).

Звертаючись до суду із позовом позивач зазначав, що оспорюванні договори купівлі - продажу є фіктивними в частині покупця, оскільки дії сторін під час їх укладання не були направлені на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором купівлі - продажу, а на фіктивний перехід права власності на спірне рухоме майно до відповідача.

При цьому, позивач поставив питання про визнання договорів купівлі - продажу недійсними в частині покупця, посилаючись на те, що саме він виконав всі обовязки покупця за обома договорами.

Втім, судом встановлено, що відповідач ОСОБА_3 прийняв майно (за першим і другим договором) і оформив на себе право власності спочатку на транспортний засіб SUBARU Forester, 2007 року випуску, а потім на транспортний засіб SUBARU Tribeca, 2007 року випуску та цим створив юридичні наслідки.

Тому підстав вважати, що при укладені оспорюваних договорів воля ОСОБА_3 була спрямована на те, щоб спірні автомобілі залишалися за позивачем, підстав немає.

Таким чином, ОСОБА_3 бажав придбати автомобілі, на виконання такого бажання купив їх і в подальшому вчинив дії щодо реєстрації належним чином права власності.

За такого, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, обґрунтовано виходив із того, що позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами щодо фіктивності правочинів, тому оскаржувані договори визнанню недійсними не підлягають.

Доводи позивача про те, що саме він є покупцем за договорами, оскільки спірні автомобілі купувались для нього та за його особисті кошти є безпідставними та спростовуються змістом договорів купівлі - продажу.

Отже, вирішуючи спір таким чином, як викладено в оскаржуваному рішенні, місцевий суд обґрунтовано відмовив у позові відповідно до вимог ст.234 ЦК Українита з урахуванням розяснень, наведених у п.24постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», оскільки належних доказів на підтвердження фіктивності оскаржуваних договорів позивачем не надано.

Твердження особи, яка подала апеляційну скаргу про те, що після підписання оскаржуваних договорів, спірні автомобілі знаходились саме в його користуванні не заслуговують на увагу, оскільки не мають відношення до предмету доказування у даній справі та збереження за позивачем права користування ними не має правового значення для вирішення даного спору. Більш того, у реєстраційних документах на автомобілі малось застереження щодо права позивача користування транспортними засобами.

Не підлягає задоволенню і вимога позивача про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки, у даному випадку, вона похідна від попередніх вимог і наслідує їх процесуальну долю. До того, ж за положеннями ст.388 ЦК України право на витребування майна надано лише власнику такого майна, але позивач таке праве належними доказами не підтвердив, про що вірно констатував і суд першої інстанції у судовому рішенні.

Інших доводів, які б спростували висновки суду чи доводили б порушення ним вимог матеріального та процесуального права, апеляційна скарга не містить, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст.303,307,308,314,315 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 грудня 2015 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: О.І. Галущенко

ОСОБА_10