Постанова № 55465825, 28.01.2016, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2016 року (о 17 год. 25 хв.) Справа № 808/8783/15 м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді Батрак І.В.,

за участю секретаря Лялько Ю.В.,

позивача ОСОБА_1,

представників відповідача ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління державної служби з питань праці у Запорізькій області

до Територіальної державної інспекції з питань праці у Запорізькій області

про стягнення заборгованості з виплати належних при звільненні розрахункових коштів

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління державної служби з питань праці у Запорізькій області (далі відповідач 1), до Територіальної державної інспекції з питань праці у Запорізькій області (далі відповідач 2), в якому просить:

стягнути з відповідача 1 на користь позивача заборгованість по видаткам на відрядження у розмірі 409,84 грн.;

стягнути з відповідача 1 на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 250,64 грн. за кожен день затримки, починаючи з дня звільнення та по день фактичного розрахунку.

У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав, надав пояснення, аналогічні викладеним у адміністративному позові та надав додаткові усні пояснення. Зокрема, вказує, що відповідно до наказу Державної інспекції з питань праці №08-к від 02.04.2012 призначений заступником начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Запорізькій області начальником відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно правових актів у м. Запоріжжі, та відповідно наказу №222-к від 29.09.2015 звільнений із займаної посади з 01.10.2015 на підставі п.1 ст.40 КЗпП України. Зазначає, що відповідно до довідки відповідача 2 №03-04/04090 від 31.08.2015 станом на 28.08.2015 перед ним обліковувалась заборгованість по видаткам на відрядження у сумі 741,44 грн., з яких 331,60 грн. за листопад 2013 року, 409,84 грн. за липень 2015 року, проте на сьогодні виплачена лише заборгованість за листопад 2013 року, 409,84 грн. залишаються не виплаченими. Посилається на пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 №100 «Про утворення територіальних органів Державної служби з питань праці та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» та вважає, що Головне управління державної служби з питань праці у Запорізькій області є правонаступником усіх прав та обовязків Територіальної державної інспекції з питань праці у Запорізькій області. Таким чином, вважає, що на сьогодні з ним фактично не проведено повний розрахунок при звільненні, а тому просить також стягнути з відповідача 1 на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 250,64 грн. за кожен день затримки, починаючи з дня звільнення та по день фактичного розрахунку. На підставі викладеного, просить адміністративний позов задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача 1 у судовому засіданні проти позову заперечив та зазначив, що згідно інформації про юридичну особу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з офіційного сайту Міністерства юстиції України від 07.10.2015, Територіальна державна інспекція з питань праці у Запорізькій області (ЄДРПОУ 38025299) з 20.03.2015 року перебуває в стані припинення, проте частиною другою статті 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» встановлено, що юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи. Здійснення заходів, повязаних з утворенням та реорганізацією центральних органів виконавчої влади, регулюється Порядком здійснення заходів, повязаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074, згідно пункту 7 якої майнові права та обов'язки органів виконавчої влади у разі їх злиття, приєднання або перетворення переходять правонаступникові на підставі передавального акта. Вказує, що на сьогоднішній день передавальний акт комісіями Головного управління Держпраці у Запорізькій області та Територіальної державної інспекції з питань праці у Запорізькій області не підписаний, а тому Головне управління державної служби з питань праці у Запорізькій області не може нести відповідальність за здійснення розрахунку з позивачем, який був працівником Територіальної державної інспекції з питань праці у Запорізькій області. На підставі викладеного, просить у задоволенні позову відмовити.

Представник відповідача 2 у судовому засіданні проти позову заперечив та пояснив, що в межах кошторису передбачені певний розмір витрат по різними КВЕК, при цьому за КВЕК 2250 (на відрядження) у відповідача не обліковувалось коштів. Для того, щоб ці суми рахувались як заборгованість потрібно, щоб вони були поставлені на облік. При цьому, перед відрядженням особа повинна робити запит на виділення коштів, що позивачем зроблено не було. По друге, вказує, що коли вже особа повернулась із відрядження, був підготовлений авансовий звіт, але він не був затверджений як того вимагає законодавство, оскільки на ньому відсутній підпис головного бухгалтера та печатка. Крім того, стверджує, що для того, щоб заборгованість обліковувалась потрібно подавати до органів казначейської служби форму 7 за підписом керівника та головного бухгалтера, проте вказаний документ не подавався. Заборгованість повинна обліковуватись як кредиторська у фінансовому звіті підприємства та у органі казначейства, проте така відсутня. Зазначає, що наказ на відрядження дійсно видавався та особа відбувала до м. Києва на нараду, проте це вона зробила на власний страх та ризик. Таким чином, вважає, що відповідачем 2 проведено повний розрахунок із позивачем 29.10.2015 та 04.11.2015, а тому просить у задоволенні позову відмовити повністю.

На підставі ст. 160 КАС України в судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини постанови та оголошено про час виготовлення постанови у повному обсязі.

Розглянувши та дослідивши надані документи, заслухавши пояснення сторін, судом встановлені наступні обставини.

Відповідно наказу Державної інспекції України з питань праці №08-к від 02.04.2012 ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Запорізькій області начальником відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів у м. Запоріжжі.

Для врегулювання проблемних питань, які виникають в ході реформування листом від 06.07.2015 №1561/0/2-1/6/ДП-15 Державна інспекція України з питань праці просила особисто прибути на нараду, яка відбудеться о 10 год. 08.07.2015 у м. Києві голів комісій з реорганізації територіальних державних інспекцій з питань праці та бути готовими до звіту про проведену роботу.

На підставі вказаного листа головою комісії з реорганізації відповідача 2 ОСОБА_1Є винесено наказ від 06.07.2015 №9-в про відрядження позивача для участі у нараді терміном 3 дні з 07.07.2015 по 09.07.2015.

10.07.2015 позивачем складений звіт про використання коштів на відрядження або під звіт на загальну суму 409,84 грн., в тому числі витрати на проїзд з м. Запоріжжя до м. Києва 141,42 грн. та витрати на проїзд з м. Києва до м. Запоріжжя 141,42 грн., послуги оформлення проїзного документу 37,00 грн., добові витрати у сумі 90,00 грн.

До авансового звіту були додані оригінали всіх фінансових документів, які підтверджують факт понесення позивачем відповідних витрат.

Позивач стверджував, що витрати на відрядження понесені ним за власний рахунок; звіт про витрати на відрядження разом з оригіналами підтверджуючих документів був наданий суду для огляду у судовому засіданні.

Згідно довідки Територіальної державної інспекції з питань праці у Запорізькій області від 31.08.2015 №03-04/0409 станом на 28.08.2015 перед позивачем рахується заборгованість по видаткам на відрядження в сумі 741,44 грн., в тому числі: за листопад 2013 року 331,60 грн., липень 2015 року 409,84 грн. Указані довідки підписано членом комісії з реорганізації ОСОБА_4.

Так, у судовому засіданні у якості свідка була допитана колишній заступник начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Запорізькій області ОСОБА_4, яка пояснила, що станом на 01.01.2015 за відповідачем 2 у органах державного казначейства зареєстрована заборгованість по видаткам на відрядження у сумі 1 827,00 грн. Кошторисом інспекції на 2015 рік взагалі не було передбачено видатків на відрядження, видатки спрямовувались лише на виплату заробітної плати та комунальні платежі. Так, у вересні 2015 року з метою ліквідації відповідача було виділено коштів на покриття видатків на відрядження, а саме 1 827,00 грн. та 400,00 грн. на покриття поточних видатків на відрядження. Щодо обставин справи пояснила, що після повернення із відрядження позивачем було надано до бухгалтерії авансовий звіт, проте до органів казначейства він не направлявся, оскільки не було виділено коштів на ці цілі.

Позивач був звільнений з 01.10.2015 на підставі наказу Державної інспекції України з питань праці від 29.09.2015 № 222-к у звязку з реорганізацією та скороченням посади згідно пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Із змісту довідки відповідача 2 від 28.10.2015 №03-03/0440 вбачається, що середньоденна заробітна плата позивача, виходячи з виплат за останні 2 календарних місяці, що передують місяцю звільнення складає 250,64 грн., при цьому, середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (28.10.2015) складає 6 767,28 грн. (довідка від 28.10.2015 №03-03/0442).

У звязку з не проведенням з позивачем повного розрахунку по видаткам на відрядження за липень 2015 року, позивач звернувся до суду із даним позовом, у якому також просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Ураховуючи викладене, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Гарантії і компенсації при службових відрядженнях визначені статтею 121 Кодексу законів про працю України і полягають у наступному.

Працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку з службовими відрядженнями.

Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством.

За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада).

Працівникам, які направлені у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку.

Факт перебування позивача у службовому відрядженні сторонами не оспорюється. Між сторонами наявні розбіжності з приводу наявності у позивача права на отримання бюджетних коштів на відшкодування витрат на відрядження, у звязку із відсутністю передбачених кошторисом видатків на ці витрати.

02 лютого 2011 року Кабінетом Міністрів України прийнята постанова № 98 «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі Постанова № 98).

Пунктом 7 Постанови № 98 установлено, що державним службовцям, а також іншим особам, які направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, що повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок коштів бюджетів, за наявності підтвердних документів відшкодовуються:

1) витрати:

на проїзд (у тому числі на перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад, а також за місцем відрядження (у тому числі на орендованому транспорті);

на оплату вартості проживання у готелях (мотелях), інших житлових приміщеннях;

на побутові послуги, що включені до рахунків на оплату вартості проживання у місцях проживання (прання, чищення, лагодження та прасування одягу, взуття чи білизни), але не більш як 10 відсотків сум добових витрат для держави, до якої відряджається працівник, визначених у додатку 1 до цієї постанови, за всі дні проживання;

на бронювання місць у готелях (мотелях) у розмірах не більш як 50 відсотків вартості місця за добу;

на користування постільними речами в поїздах;

на оформлення закордонних паспортів;

на оформлення дозволів на в'їзд (віз);

на оплату вартості страхового поліса життя або здоров'я відрядженого працівника або його цивільної відповідальності (у разі використання транспортного засобу) за наявності оригіналу такого поліса з відміткою про сплату страхового платежу, якщо згідно із законами держави, до якої відряджається працівник, або держав, територією яких здійснюється транзитний рух до зазначеної держави, необхідно здійснити таке страхування;

на обов'язкове страхування та інші документально оформлені витрати, пов'язані з правилами в'їзду та перебування у місці відрядження;

на оплату службових телефонних розмов;

2) комісійні витрати у разі обміну валюти.

При цьому, пунктом 1 Постанови № 98 затверджені суми витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів, згідно з додатком 1.

Так, у разі відрядження в межах України сума добових витрат становить 30 гривень.

При цьому відповідно до примітки 2 до додатку 1 Постанови № 98 забезпечення працівників коштами у разі відрядження за межі України здійснюється з урахуванням затвердженої суми витрат на відрядження чи в сумі, еквівалентній зазначеній сумі в іноземній валюті (в іноземній валюті держави відрядження або у вільно конвертованій валюті) за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, установленим Національним банком на день подання уповноваженому банку розрахунку витрат на відрядження.

Згідно пункту 6 Наказу Міністерства фінансів України від 13.03.1998 р. №59 «Про затвердження Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон» передбачено, що витрати на проїзд ( у тому числі перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад відшкодовуються у розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов'язаних із придбанням проїзних квитків і користування постільними речами в поїздах та страхових платежів на транспорті.

Пунктом 15 Наказу №59 встановлено, що підтверджуючими документами, що засвідчують вартість понесених у зв'язку з відрядженням витрат є розрахункові документи відповідно до Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» та Податковим кодексом України.

Відповідно до пункту 16 Наказу №59 окремим видом витрат, що не потребують спеціального документального підтвердження є добові витрати. Добові витрати відшкодовуються в єдиній сумі незалежно від статусу населеного пункту.

Із матеріалів справи вбачається (проїзні квитки залізничним транспортом ЄЖ №351601, ЄЖ №351602, квитанція до прибуткового касового ордера 10034 від 06.07.2015) та підтвердилось під час судового розгляду, що відповідачем 2 порушено право позивача на отримання витрат на службові відрядження в сумі 409,84 грн.

Таким чином, ОСОБА_1 відбув у відрядження за власні кошти, оскільки відповідач 2 не забезпечив його грошовими коштами, посилаючись на їх відсутність, однак даний факт не позбавляє Територіальну державну інспекцію з питань праці у Запорізькій області від обовязку компенсувати позивачу понесені витрати на відрядження, а тому позовні вимоги в частині стягнення на користь позивача заборгованість по видаткам на відрядження у розмірі 409,84 грн. є обґрунтованими та підлягають стягненню з відповідача 2.

Щодо доводів позивача, що відповідач 1 є правонаступником усіх прав та обовязків Територіальної державної інспекції з питань праці у Запорізькій області, а тому повинен здійснити всі належні йому виплати, суд зазначає наступне.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 № 442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» постановлено утворити Державну службу України з питань праці реорганізувавши шляхом злиття Державної інспекції з питань праці та Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки і поклавши на Службу, що утворюється, функції з реалізації державної політики, які виконували органи, що припиняються.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 № 100 утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної служби з питань праці реорганізувавши шляхом злиття територіальні органи Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки і Державної інспекції з питань праці. Установлено, що територіальні органи, які утворюються є правонаступниками територіальних органів Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки і Державної інспекції з питань праці, що реорганізуються, продовжують виконувати свої повноваження до передачі таких повноважень територіальним органам Державної служби з питань праці.

Здійснення заходів, повязаних з утворенням та реорганізацією центральних органів виконавчої влади, регулюється Порядком здійснення заходів, повязаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074. Відповідно до пункту 15 Порядку, у разі припинення органу виконавчої влади. Кабінет Міністрів України утворює відповідну комісію, затверджує її голову та визначає строк проведення реорганізації або ліквідації. Головою комісії з припинення органу виконавчої влади затверджується керівник або заступник керівника органу виконавчої влади, що припиняється.

Відповідно до пунктів 7, 23 постанови № 1074 майнові права та обов'язки органів виконавчої влади у разі їх злиття, приєднання або перетворення переходять правонаступникові на підставі передавального акта. Передавальний акт чи розподільчий ліквідаційний баланс складається комісією після закінчення строку пред'явлення вимог кредиторами та задоволення або відхилення таких вимог, підписується членом комісії бухгалтером та затверджується головою комісії. Розподільчий баланс або передавальний акт повинен містити положення про правонаступництво щодо всіх фінансових зобов'язань органу виконавчої влади або територіального органу, що припиняється, всіх його кредиторів та боржників, у тому числі зобов'язання, які оспорюються сторонами.

На сьогоднішній день передавальний акт комісіями Головного управління Держпраці у Запорізькій області та Територіальної державної інспекції з питань праці у Запорізькій області не підписаний.

Крім того, згідно частини другої статті 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Згідно інформації про юридичну особу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 07.10.2015, Територіальна державна інспекція з питань праці у Запорізькій області (ЄДРПОУ 38025299) з 20.03.2015 перебуває в стані припинення. Запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи до реєстру на час розгляду справи у суді не внесено.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 був працівником Територіальної державної інспекції з питань праці у Запорізькій області, а тому суд вважає необґрунтованими вимоги позивача щодо стягнення витрат на відрядження з Головного управління державної служби з питань праці у Запорізькій області.

Стосовно вимог позивача про стягнення з Головного управління державної служби з питань праці у Запорізькій області середнього заробітку за час затримки розрахунку у розмірі 250,64 грн. за кожен день затримки, починаючи з дня звільнення та по день фактичного розрахунку суд зазначає наступне.

Частиною першою статті 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З системного аналізу вищевикладених правових норм вбачається, що середній заробіток за час затримки розрахунку підлягає виплаті на користь працівника у разі відсутності спору про його розмір, проте у даному випадку у межах справи, що розглядається, судом встановлено, що відповідачем 2 взагалі не визнано факт наявності вказаної заборгованості із виплат на відрядження позивачу до м. Києва, вказана заборгованість не обліковується як кредиторська у фінансовому звіті установи та у органах казначейської служби.

До того ж, пунктами 20, 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" роз'яснено, що, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступний після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутність в цьому своєї вини.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР (далі - Закон № 108/95-ВР) заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно з положеннями статті 2 Закону № 108/95-ВР основна заробітна плата це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Статтею 34 Закону № 108/95-ВР визначено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050-ІІІ) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно зі статтею 2 Закону № 2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Системний аналіз положень статей 1, 2, 34 Закону № 108/95-ВР, статті 2 Закону № 2050-ІІІ та частини другої статті 121 Кодексу законів про працю України зумовлює висновок, що компенсація витрат працівника на службові відрядження не є складовою заробітної плати (як основної, так і додаткової); за своєю правовою природою така компенсація полягає у відшкодуванні витрат працівника, здійснених ним у зв'язку з перебуванням у відрядженні, тобто не є доходом в розумінні статті 2 Закону № 2050-ІІІ.

З огляду на викладене, вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 8 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно із частиною другою статті 11 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Як встановлено частинами першою, другою статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Питання по судових витратах не вирішується, оскільки позивач звільнений від їх сплати у встановленому порядку, а ст. 94 КАС України не передбачено їх стягнення у даних випадках.

Керуючись ст. ст. 158-163 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Стягнути з Головного управління державної служби з питань праці у Запорізькій області на користь ОСОБА_1 заборгованість по видаткам на відрядження у розмірі 409,84 грн., (чотириста девять гривен вісімдесят чотири копійки).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд шляхом подачі в 10-денний строк з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України, або прийняття постанови у письмовому провадженні з дня отримання такої постанови, апеляційної скарги, з подачею її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Суддя І.В. Батрак