Постанова № 55417650, 28.01.2016, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" січня 2016 р. Справа № 902/1223/15

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Демянчук Ю.Г.

судді Мамченко Ю.А. ,

судді Крейбух О.Г.

при секретарі судового засідання Лелех І.Ю.

за участю представників:

позивача - ОСОБА_1, довіреність №72 від 20.01.2016 (в режимі відеоконференції з Апеляційним судом Дніпропетровської області, м. Кривий ріг)

відповідача - Топанова Р.А., довіреність б/н від 15.01.2016

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 у справі № 902/1223/15 (суддя Стефанів Т. В.)

за позовом ОСОБА_3 (АДРЕСА_1; АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_1)

до Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff" (22800, Вінницька обл., м. Немирів, вул. Горького, 31, код 30805594)

про стягнення 18 432,19 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення моральної шкоди у розмірі 5000,00 грн.

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2015 року ОСОБА_3 (далі - позивач) звернувся до господарського суду Вінницької області з позовом про стягнення з Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff" 18 432,19 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 18 432,19 грн та моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн.

Рішенням господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 у справі № 902/1223/15 (суддя Стефанів Т.В.) у позові відмовлено.

Позивач, з рішенням суду не погодився, тому звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю. Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права.

На думку скаржника, судом першої інстанції надана перевага позиції відповідача та не враховані доводи, правова позиція судів вищих інстанцій та норми матеріального права, на які посилався позивач, що в свою чергу, призвело до неправильного вирішення справи по суті. Також, скаржник вважає, що при постановленні рішення судом не враховано приписи ч. 2 ст. 233 КЗпП України та рішення КСУ від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013, де вирішено, що затримка розрахунку при звільненні за своєю правовою природою пов'язана з трудовими відносинами, є оплатою праці, відноситься до структури заробітної плати та такі вимоги не обмежуються будь-якими строками на звернення до суду. Не з'ясовано в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого звернувся до суду у відповідності до вимог п. 2.2 постанови Пленуму ВГСУ № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів".

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечує її доводи, вважає оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, а тому просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення (вх.№ 2426/16 від 28.01.2016).

Спростовуючи доводи апелянта, ДП "УГК "Nemiroff" вказує, що будь-яких вимог від ОСОБА_3 15.03.2014 про проведення з ним розрахунку підприємство не отримувало, відтак немає будь-яких порушень строків виплати сум, що належать працівникові на день звільнення, що виключає можливість задоволення позовної заяви. Крім того відповідач зазначає, що ОСОБА_3 про виплату усіх належних на день звільнення сум дізнався 06.06.2014 відтак тримісячний строк звернення до суду з відповідною позовною заявою закінчився 06.09.2014. Позивач скористався своїм правом на звернення до суду лише в серпні 2015 тобто, майже через рік після того, як закінчився строк звернення до суду з відповідною позовною заявою.

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 25.12.2015 апеляційну скаргу позивача прийнято до провадження у складі колегії: головуючий суддя Демянчук Ю.Г., суддя Крейбух О.Г., суддя Мамченко Ю.А. та призначено до розгляду на 28.01.2016.

В судове засідання прибули представники скаржника та відповідача, які надали суду усні пояснення по суті доводів та заперечень, викладених відповідно в апеляційній скарзі та у відзиві на неї.

Апеляційний господарський суд, у відповідності до статті 101 Господарського процесуального кодексу України, на підставі встановлених фактичних обставин переглядає матеріали господарської справи та викладені в скарзі доводи щодо застосування судом при розгляді справи норм матеріального та процесуального права, що мають значення для справи, при цьому суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі розгляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду є обґрунтованим та правомірним, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_3 працював на Дочірньому підприємстві "Українська горілчана компанія "Nemiroff" з 12 квітня 2010 року на посаді менеджера з питань регіонального розвитку (ключовий роздріб), регіон у Регіональну дирекцію з продаж Південний Схід Департаменту з продаж; 01.10.2010 р. переведений на посаду менеджера з питань регіонального розвитку (лінійний роздріб), регіон Регіональної дирекції з продаж Північний Схід.

На підставі наказу № 174 - НК від 13.03.2014 р. позивача було звільнено 14.03.2014 р. з роботи за згодою сторін, відповідно до п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що підтверджується копією трудової книжки, і не оспорюється сторонами.

Як вбачається з виписки про рух коштів на банківському рахунку № НОМЕР_2 в АТ «Райфайзен Банк Аваль» Позивача за період з 01.01.2013 по 13.05.2015 року заробітна плата (в тому числі компенсація за невикористану щорічну відпустку) у розмірі 12 873, 25 грн. надійшла на рахунок 06.06.2014 року (аркуш 3 банківської виписки).

Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

За змістом ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Рішенням Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 2371 цього кодексу встановлено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 2371 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. Вказане Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України.

Верховний Суд України вказав на те, що Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 2371 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, Верховний Суд України зазначив, що аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, викладених у Рішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, які належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Відповідно до ч. 1 ст. 11128 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, заробітна плата (в тому числі компенсація за невикористану щорічну відпустку) у розмірі 12 873, 25 грн. надійшла на рахунок 06.06.2014 року, з їх одержання (06.06.2014 р.) має відраховуватись тримісячний термін на звернення до суду.

Однак з позовом щодо стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди позивач звернувся 01.09.2015 року, тобто з пропуском тримісячного терміну від моменту, коли він дізнався про порушення свого права (день фактичного розрахунку).

Також колегія суддів вважає вірними висновки суду попередньої інстанції, стосовно відмови в задоволені клопотання про поновлення пропущеного строку, з підстав зазначених місцевим господарським судом в оскаржуваному рішенні.

Окрім того, позивачем до Полтавського районного суду Полтавської області подано на розгляд спір про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Даний спір розглядався з 15.08.2014 р. Полтавським районним судом Полтавської області (справа №545/3434/14-ц). Заочним Рішенням від 16.09.15р. позовні вимоги задоволені в повному обсязі та стягнуто з відповідача 22 760, 10 грн. Ухвалою від 24.12.14р. заочне рішення скасовано та ухвалою від 22.01.15р. провадження по справі №545/3434/14-ц закрито, та рекомендовано звернутися до господарського суду.

Предметом розгляду справи №545/3434/14-ц є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 22 760,10 грн.

Разом з тим, у справі №902/1223/15, предметом розгляду справи є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 18 432, 19 грн та стягнення моральної шкоди у розмірі 5 000, 00 грн. (загальна сума 23 432,19 грн.).

Тобто з вищенаведеного вбачається, що предмети розгляду цивільної справи №545/3434/14-ц та господарської справи №902/1223/15 є різними як за позовними вимогами, так і за сумами позовних вимог: в одному випадку (справа № 545/3434/14-ц) сума позовних вимог складається з компенсації за невчасний розрахунок (22 760,10 грн.) в іншому випадку (справа №902/1223/15) з компенсації за невчасний розрахунок та моральної шкоди (18 432,19 грн та 5 000,00 грн відповідно).

Що стосується перебування позивача у відрядженні з 22.01.2015р. по 26.08.2015р., як поважності підстави пропуску строку звернення до суду колегія суддів зазначає наступне.

Як стверджує позивач, він перебував у відрядженні з 22.01.2015 року по 26.08.2015 року.

Разом з тим, як вбачається з позовної заяви у даній справі, остаточний розрахунок відбувся 06.06.2014р., що підтверджується випискою про рух коштів на банківському рахунку НОМЕР_2 в АТ «Райфайзен Банк Аваль» Позивача за період з 01.01.2013 по 13.05.2015 року.

Наявність цивільної справи № 545/3434/14-ц не є належною та допустимою підставою для поновлення строку звернення до суду, оскільки позивач, в силу ст. 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», не був позбавлений можливості звернення до господарського суду Вінницької області з відповідною позовною заявою. Також направлення позивача у відрядження 22.01.2015 року не може свідчити про поважність пропуску звернення до суду, оскільки строк звернення до суду закінчився ще 06.09.2014 р., тобто за чотири місяці до дня вибуття позивача у відрядження.

Відповідачем зроблено заяву про застосування строків позовної давності, що слідує з його письмового відзиву на позовну заяву (лист від 12.11.2015 року).

Згідно п. 11 постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Відповідно до ст.ст.33, 34 ГПК України, кожна сторона належними і допустимими доказами повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову. Таким чином, рішення господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 у даній справі прийняте на підставі матеріалів справи, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі, висновків місцевого господарського суду не спростовують, а відтак, не є такими, що можуть бути підставою згідно зі ст.104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105, Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 у справі № 902/1223/15 залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_3 - без задоволення.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

3. Справу № 902/1223/15 повернути до господарського суду Вінницької області.

Головуючий суддя Демянчук Ю.Г.

Суддя Мамченко Ю.А.

Суддя Крейбух О.Г.