Постанова № 55399833, 20.01.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

20 січня 2016 року № 826/22101/15

Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., суддів Данилишина В.М., Келеберди В.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії.

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (надалі - позивач) з позовом до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України (надалі також - відповідач), в якому просила:

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора департаменту - начальника управління Міністерства економічного розвитку і торгівлі України;

- стягнути з Міністерства економічного розвитку і торгівлі України на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 серпня 2015 р. до дня поновлення на роботі;

- зобов'язати Міністерство економічного розвитку і торгівлі України відшкодувати на користь позивача моральну шкоду в розмирі 10 000 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач покликалась на те, що при її звільненні мали місце грубі порушення роботодавцем вимог законодавства про працю, що є підставою для поновлення позивача на роботі.

Відповідач проти задоволення позову заперечував та зазначав, що при звільненні позивача було додержано процедуру звільнення у зв'язку з змінами в організації виробництва і праці, що сталися внаслідок зміни структури та скороченням посад штатного розпису Міністерства на підставі норм трудового законодавства, додержано вимоги статті 492 КЗпП України, а тому позовні вимоги є безпідставними та не підлягають задоволенню.

В судовому засіданні за згодою сторін ухвалено про продовження вирішення справи у письмовому провадженні відповідно до ч. 4 ст. 122 КАС України.

Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позов частковому задоволенню з огляду про наступне.

Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 за переведенням з Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва з 03.11.2011 працювала у Міністерстві економічного розвитку і торгівлі України з 08.12.2014 на посаді заступника директора департаменту дерегуляції та розвитку підприємництва-начальника управління підтримки та розвитку малого і середнього підприємництва.

Наказом Мінекономрозвитку № 2005-к від 13.08.2015 ОСОБА_1 звільнена з посади у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, що сталися внаслідок зміни структури та скорочення посад штатного розпису Міністерства відповідно до п.1 ст.40 КЗпП України.

Позивач категорично не погоджуючись із законністю звільнення з роботи звернулась з даним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Вирішуючи спір по суті, суд виходив із наступного.

Частиною 2 ст. 5 КАС України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлені критерії, якими керується адміністративний суд при перевірці рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Відповідність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень передбаченим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям перевіряється судом з урахуванням закріпленого статтею 9 кодексу адміністративного судочинства України принципу законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу регулює Закон України «Про державну службу» (далі - Закон). Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.

Таким чином, правовідносини у сфері державної служби регулюються Законом, який є спеціальним актом вищої юридичної сили в системі законодавства про державну службу та визначає особливості правового регулювання у цій сфері, а тому його положенням у процесі правозастосування надається перевага над положеннями Кодексу законів про працю України. При цьому, положення Кодексу законів про працю України застосовуються лише у випадку не урегульованості або неповної урегульованості трудових правовідносин осіб, які мають статус державного службовця.

Статтею 9 Закону визначено, що регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

За змістом Закону державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (частина перша статті 1).

Відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Відповідно до вимог частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Поряд з цим, згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Крім того, відповідно до правової позиції Верховного суду України від 19.05.2015, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» апарат міністерства організаційно поєднана сукупність структурних підрозділів і посад, що забезпечують діяльність міністра, а також виконання покладених на міністерство завдань.

Згідно з цією нормою та пунктом 13 Положення про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 459 (далі - Постанова № 459) структуру апарату Мінекономрозвитку затверджує Міністр.

Вимоги до формування структури апарату міністерства визначаються постановою Кабінету Міністрів України від 12.03.2005 № 179.

Відповідно до положення пункту 9 Прикінцевих положень Закону України від 28.12.2014 № 76 «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 76) керівникам органів виконавчої влади та інших державних органів (крім органів, які беруть участь в антитерористичних операціях, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбитті збройного нападу на об'єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільненні цих об'єктів у разі захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою) з метою забезпечення раціонального використання бюджетних коштів вжити заходів щодо скорочення чисельності працівників цих органів на 20 відсотків, надання працівникам відпусток без збереження заробітної плати, встановлення для працівників режиму роботи на умовах неповного робочого часу, зменшення або скасування стимулюючих виплат, зменшення надбавок і доплат, які встановлені у граничних розмірах, переглянути укладені договори на придбання товарів, робіт, послуг.

На виконання вказаного пункту Закону № 76 наказом від 27.02.2015 № 171 в Мінекономрозвитку затверджена нова структура апарату Міністерства.

02.03.2015 було введено в дію новий штатний розпис у складі 854 штатних одиниць з урахуванням скорочення апарату Міністерства на 389 посад.

Згідно із наказом Мінекономрозвитку від 27.02.2015 № 171, зокрема було утворено департамент розвитку бізнес-клімату, чисельність якого складає 52 посади та до якого були передані функції департаменту дерегуляції та розвитку підприємництва (штатна чисельність, якого складала 42 посади), департаменту економіки соціальної та гуманітарної сфери (штатна чисельність, якого складала 27 посад), департаменту розвитку торгівлі (штатна чисельність, якого складала 25 посад) і частково функції департаменту реформування публічної адміністрації (штатна чисельність, якого складала 46 посад).

В подальшому, зважаючи на викладене, 12.05.2015 позивачу було запропоновано переведення на посаду головного спеціаліста відділу державної політики та програм розвитку малого і середнього підприємництва управління забезпечення розвитку підприємництва департаменту розвитку бізнес-клімату на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_2, від якої як зазначав представник відповідача, позивач фактично відмовилась, оскільки не надала відповідну згоду.

13.08.2015 позивача звільнено з посади у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці в порядку п.1 ст.40 КЗпП України.

Проте, зі змісту попередження про звільнення від 12.05.2015,та не заперечувалось відповідачем, позивачеві запропоновано посаду головного спеціаліста відділу державної політики та програм розвитку малого і середнього підприємництва управління забезпечення розвитку підприємництва департаменту розвитку бізнес-клімату на час відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_2 (02.10.2012 по 23.09.2015). Тобто, відповідачем ОСОБА_1 фактично запропоновано лише тимчасове зайняття посади, яка при цьому за кваліфікаційним рівнем була найнижчою посадою в департаменті.

В розрізі наведеного, суд звертає увагу на те, що однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо (постанова Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-491цс15).

При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення (постанова Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15).

В ході судового розгляду справи, зокрема, щоквартального Звіту Мінекономрозвитку про кількісний склад державних службовців, що надається відповідно до наказу Нацдержслужби від 24.07.2015 №161, встановлено, що з початку року в Міністерство економічного розвитку і торгівлі України прийнято 67 нових працівників.

При цьому, матеріали справи свідчать, що при повторній зміні структури згідно наказу №613 від 17.06.15, кількість працівників Управління зросла з 15 до 20 осіб. Структура Управління малого та середнього підприємництва не змінилась. На дату звільнення гранична чисельність працівників апарату Мінекономрозвитку становила 1222 особи, з яких 1209 державні службовці (постанова КМУ від 05.04.2014 № 85).

Разом з тим, згідно даних Витягу з Штатного розпису на 2015 рік апарату Міністерства економічного розвитку і торгівлі України станом на 12.05.2015р., під час реорганізації (згідно наказу № 171 27.02.15) посада заступника директора департаменту-начальника управління не була скорочена.

Однак, як встановлено в ході судового розгляду справи, на посаду заступника директора департаменту розвитку бізнес-клімату - начальника управління забезпечення розвитку підприємництва без конкурсу за результатами стажування 23.03.2015 було переведено з Донецької облдержадміністрації Шупика Сергія Миколайовича, який не мав досвіду роботи в центральному апараті та не має спеціальної освіти з державного управління.

Крім того, в структурі Управління забезпечення розвитку підприємництва налічувалось 4 посади керівників структурних підрозділів. В інших 2-х управліннях Департаменту - ще 10 посад керівників, включаючи їх заступників.

Разом з тим, доказів неможливості перевести позивача за його згодою на будь-які інші вакантні посади, що відповідали її освіті та кваліфікації, відповідачем надано не було.

В той час, як позивачу, яка понад 15 років працювала на керівних посадах в центральних органах виконавчої влади було запропоновано найнижчу в структурі посаду спеціаліста, що не відповідає її кваліфікації, відтак суд приходить до висновку проте, що відповідачем не дотримано імперативно встановленої процедури вивільнення працівника з посади, оскільки відповідачем належним чином не виконано обов'язок по працевлаштуванню позивача.

Враховуючи наведені вище порушення трудового законодавства відповідачем при звільненні ОСОБА_1, суд приходить до висновку про протиправність наказу від 13.08.2015 №2005-к.

В той же час, відповідно до ст. 11 КАС України суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, оскільки це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів позивача, про захист яких він просить шляхом визнання протиправним та скасування наказу від 13.08.2015 №2005-к.

Поряд з цим, ч. 1 ст. 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір й рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно до ст. 235 ч. 2 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 256 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Водночас, позовна вимога про зобов'язання відповідача відшкодувати на користь позивача моральну шкоду в розмірі 10 000 грн., задоволенню не підлягає, з огляду про наступне.

Відповідно до ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 1167, ст. 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч. 2 цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як зазначено у п.п. 3, 4, 5 постанові Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 зі змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного суду України від 25 травня 2001 року № 5 та від 27 лютого 2009 року № 1, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до норм чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Згідно із загальними підставами цивільно-правової відповідальності, обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

З урахуванням вище викладених норм та з'ясованих обставин суд зазначає, що позивачем не обґрунтовано, у чому саме полягає заподіяна їй відповідачем моральна шкода. Позивачем не доведено факту завдання моральних страждань, душевних переживань та психологічного розладу, наявність втрат немайнового характеру, тому суд вважає, що заявлена позивачем вимога про стягнення із відповідача на її користь відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн. не підлягає задоволенню.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

За таких обставин, Окружний адміністративний суд міста Києва за правилами, встановленими ст.86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази, вважає заявлені позовні вимоги частково обґрунтованими, та такими, що підлягають частковому задоволенню.

Враховуючи викладене, керуючись статями 9, 11, 69, 70, 71, 128, 158 - 163, 254, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 13.08.2015 №2005-к «Про звільнення ОСОБА_1».

Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора департаменту - начальника управління Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.

Постанову суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, - звернути до негайного виконання.

В решті позовних вимог, - відмовити.

Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І.А.Качур

Судді В.М. Данилишин

В.І. Келеберда