Постанова № 55341968, 27.01.2016, Дніпропетровський апеляційний господарський суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.01.2016 року Справа № 904/6081/15

Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Подобєд І.М. (доповідач),

суддів: Величко Н.Л., Іванов О.Г.

секретар судового засідання Малик Д.І.

представники сторін:

від позивача: ОСОБА_1 представник, довіреність №01/юр від 23.09.2015р.

від відповідача: ОСОБА_2 представник, довіреність №б/н від 05.01.2016р.

від третьої особи: не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Приватного акціонерного товариства "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство Будвироби" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28.09.2015р. у справі №904/6081/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство Будвироби", м.Дніпропетровськ

до Приватного акціонерного товариства "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод", м.Дніпропетровськ

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Радабанк", м.Дніпропетровськ

про стягнення 197356, 31 грн. за договором поставки

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 28.09.2015р. у справі №904/6081/15 (суддя Назаренко Н.Г.) позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство Будвироби" задоволено частково. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Будвироби" суму основного боргу - 107880,00 грн., пеню - 32290,15 грн., три проценти річних - 2391,88 грн., інфляційні втрати - 23818,64 грн., витрати по сплаті судового збору - 2495,71 грн. В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Означене рішення суду першої інстанції вмотивовано тим, що судом встановлено неналежне виконання відповідачем своїх обов'язків перед позивачем щодо сплати поставленого товару, які виникли з договору поставки №14035т від 15.04.2014р., оскільки доказів повної оплати поставленого товару відповідач не надав. Здійснивши перевірку розрахунків позивача суд дійшов висновку, що вимоги про стягнення інфляційних втрат не відповідають встановленому порядку застосування такого виду відповідальності, а тому задовольнив їх частково. Відмовляючи в частині позовних вимог про стягнення суми 24799,45 грн. збитків суд виходив із того, що додаткові витрати, на які посилається позивач, не були вимушеною необхідністю, не обумовлені протиправною поведінкою відповідача та не перебувають з нею у безпосередньому причинному зв'язку, а стали наслідком управлінських рішень позивача, що є його комерційним ризиком. При прийнятті рішення суд керувався нормами ст.ст. 11, 22, 212, 525, 526, 530, 549, 599, 611, 617, 625, 629, 655, 1166 Цивільного кодексу України, ст.ст. 216, 225, 230, 231 Господарського кодексу України тощо.

Не погодившись з прийнятим рішенням місцевого господарського суду, ПрАТ "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" (відповідач) звернулось до Дніпропетровського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28.09.2015р. у справі №904/6081/15 і прийняти нове рішення, яким відмовити ТОВ "Підприємство Будвироби" (позивач) у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування вимог у апеляційній скарзі відповідач посилається на те, що рішення підлягає скасуванню з підстав неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та порушення норм матеріального права. Вказує, зокрема на те, що суд не надав оцінки обставинам укладення договору зі сторони відповідача в.о. голови правління з перевищенням повноважень та без дотримання вимог Закону України "Про здійснення державних закупівель". Вважає відсутніми правові підстави для стягнення з нього оплати за продукцію та притягнення до відповідальності за порушення грошових зобов'язань за договором у звязку із здійсненням позивачем поставки без письмового запиту, а тому прийняттям відповідачем такої продукції на відповідальне збереження.

ТОВ "Підприємство Будвироби" (позивач) у відзиві на апеляційну скаргу вважає вимоги відповідача безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають. Зазначає, що відповідач не заперечує факту укладення договору та отримання продукції, а також не висував вимог до позивача про необхідність укладення договору відповідального зберігання. Натомість здійснив часткову оплату коштів та повідомив позивача, що розрахується з ним в повному обсязі протягом ІІ-ІІІ кварталів 2015 року. Вказує, що при розгляді справи судом першої інстанції відповідачем не вчинялося жодних дій, які б свідчили про не визнання ним спірного договору поставки та намагання визнати його недійсним.

Зі своєї сторони ТОВ "Підприємство Будвироби" (позивач), також не погоджуючись частково із означеним судовим рішенням звернулось до Дніпропетровського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати це рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат у сумі 29060,92 грн. та збитків у сумі 24799,45 грн., прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог в частині інфляційних втрат і збитків у повному обсязі, в іншій частині рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28.09.2015р. у справі №904/6081/15 залишити без змін.

Позивач вважає, що рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог було прийнято з порушенням норм матеріального права і при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для вирішення справи. Позивач звертає увагу на те, що надав суду новий розрахунок, в якому враховано приписи судової практики щодо порядку обрахунку інфляційних втрат, натомість судом у перерахунку суми інфляції було допущено помилки. Також позивач вважає хибним висновок суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення збитків, оскільки не погоджується із висновком суду, що оплачені позивачем відсотки за користування кредитними коштами не були вимушеною необхідністю, не обумовлені протиправною поведінкою відповідача та не перебувають з нею у безпосередньому причинному зв'язку, а стали наслідком управлінських рішень позивача, що є його комерційним ризиком.

ПрАТ "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" (відповідач) у відзиві на апеляційну скаргу позивача просив при розгляді апеляційних скарг взяти до уваги, що факт часткової оплати вартості товару не може підтверджувати факт прийняття зобов'язання, так як після оплати частини вартості товару було з'ясовано, що товар прийнято на відповідальне зберігання, а позивач зі своєї сторони ухиляється від укладання договору зберігання. Також вказує, що передача товару відбулася в порушення умов договору без отримання обов'язкової згоди позивача на поставку товару та без належного пакету супровідних документів (сертифікат якості і комплектності товару, технічна документація). Крім того, вважає неналежними доказами розрахунки інфляційних втрат, пені і трьох процентів річних через відсутність на цих документах підпису повноважної особи позивача. Вказує на помилки позивача в обчисленні інфляційних втрат тощо.

24.11.2015р. відповідач доповнив свій відзив на апеляційну скаргу позивача посиланнями на те, що суд, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат, пені і трьох процентів річних фактично вийшов за межі позовних вимог, чим порушив п. 2 ст. 83 ГПК України, оскільки позивачем не заявлялось клопотання про вихід за межі позовних вимог.

ПАТ "Акціонерний банк "Радабанк" (третя особа) про час та місце судового засідання повідомлене належним чином, але своїх письмових відзивів на апеляційні скарги не надало. Уповноважений представник третьої особи у судові засідання не з'явився.

Представники позивача та відповідача в судових засіданнях не заперечували на розгляді справи за відсутності представника третьої особи.

Враховуючи, що третя особа не скористалась наданим їй правом брати участь в судових засіданнях та на засадах змагальності доводити суду обґрунтованість своїх вимог та заперечень, а неявка представника третьої особи не перешкоджає дослідженню та оцінці наявних матеріалів справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу можливо розглянути по суті в цьому судовому засіданні в порядку ст.ст. 75, 99 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до положень ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційних скарг та заперечень на них, перевіривши повноту встановлених місцевим господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів Дніпропетровського апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що обидві апеляційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено з матеріалів справи, між приватним акціонерним товариством "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" (Замовник) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство Будвироби" (Постачальник) був укладений договір поставки №14035т від 15.04.2014р., згідно п.1.1. якого Постачальник зобов'язався поставити і передати у власність Замовника товар, відповідно до Специфікації, а Замовник зобов'язався прийняти та оплатити за поставлену продукцію на умовах даного договору.

Пунктами 5.1.-5.3. договору, поставка товару здійснюється на протязі 5 днів в разі письмового повідомлення (згоди) Замовника. Поставка товару здійснюється зі складу Постачальника (м. Дніпропетровськ, вул. Винокурова, 2а) згідно ІНКОТЕРМС 2010 на умовах TXW. Датою поставки товару вважається дата підписання накладної на приймання товару.

Відповідно до п. п. 6.1., 6.3. договору, Замовник оплачує товар за ціною, вказаною у Специфікації. Загальна сума по договору складає 4343040,00 грн. з ПДВ-20%.

Згідно Специфікації №1 до договору, поставці підлягають: секції охолодження у кількості 624 шт. на суму 3588000,00 грн. з ПДВ та колектор секції у кількості 120 шт. на суму 31200,00 грн. з ПДВ.

Пунктом 7.2. договору встановлено, що Замовник здійснює оплату поставленого товару протягом 60 банківських днів з дня його отримання. Днем отримання товару вважається день підписання сторонами або їх уповноваженими представниками накладної.

Термін дії договору з моменту його підписання до 31 грудня 2014 року.

Судом встановлено, що на виконання умов договору, позивач передав відповідачу товар на загальну суму 137880,00 грн., що підтверджується наданою позивачем видатковою накладною №248 від 15.10.2014р., яка містить підпис уповноваженої особи відповідача про отримання цього товару за відповідною довіреністю №1889 від 15.10.2014р.

На оплату товару був виставлений рахунок №241 від 15.10.2014р., який частково був сплачений відповідачем на суму 30000,00 грн., що підтверджується банківською випискою ПАТ "АБ "Радабанк" від 30.04.2015р.

Таким чином, відповідачем залишається не сплаченою позивачу вартість товару на суму 107880,00 грн.

Задовольняючи частково позовні вимоги ТОВ "Підприємство Будвироби" місцевий господарський суд виходив із того, що судом встановлено неналежне виконання відповідачем своїх обов'язків перед позивачем щодо сплати поставленого товару, які виникли з договору поставки. Здійснивши перевірку розрахунків позивача суд дійшов висновку, що вимоги про стягнення інфляційних втрат не відповідають встановленому порядку застосування такого виду відповідальності, а тому задовольнив їх частково. Відмовляючи в частині позовних вимог про стягнення збитків суд виходив із відсутності правових підстав для покладання на відповідача обов'язку з відшкодування додаткових витрат позивача, які не були вимушеною необхідністю, не обумовлені протиправною поведінкою відповідача та не перебувають з нею у безпосередньому причинному зв'язку, а стали наслідком управлінських рішень позивача, що є його комерційним ризиком.

Причиною подання апеляційної скарги відповідачем стало не визнання ним свого обов'язку щодо повної сплати за вказаний товар, яке пов'язується ним, насамперед, із запереченням факту поставки товару, який був переданий йому позивачем без попереднього замовлення відповідача, а відтак, заперечення щодо задоволення судом похідних позовних вимог позивача про стягнення пені, інфляційних втрат та трьох процентів річних. Крім того, відповідач вказує на недійсність договору поставки, як такого, що суперечить законодавству, яке регулює здійснення державних закупівель, та укладення договору із перевищенням представником однієї із сторін своїх повноважень.

Причиною подання апеляційної скарги позивачем є його переконання щодо виникнення у відповідача обов'язку разом зі сплатою неустойки, нарахувань інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних здійснити відшкодування збитків, які понесені позивачем у зв'язку із залученням кредитних коштів на період прострочення відповідачем оплати товару, а також переконання у правильності своїх розрахунків інфляційних втрат, які у звязку з перерахунками були стягнуті судом у меншому розмірі.

Відтак, причиною цього спору є питання про відповідність договору вимогам закону та про можливість притягнення відповідача до відповідальності за неналежне виконання договірних зобов'язань.

Як зазначено у преамбулі та реквізитах вказаного договору, зі сторони відповідача цей договір був підписаний в.о. голови правління ПрАТ "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" ОСОБА_3

Відповідно до підпункту 9.4.1 Статуту ПрАТ "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" Виконавчим органом Товариства, що здійснює управління поточною діяльністю товариства, є Правління Товариства.

Відповідно до абзацу 3 підпункту 9.4.13 пункту 9.4 Статуту ПрАТ "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" виконуючий обов'язки Голови правління наділений всією повнотою повноважень, якими наділяється голова Правління Товариства цим Статутом та чинним законодавством України.

Відповідно до абзацу 2 підпункту 9.4.6. пункту 9.4 "Виконавчий орган Товариства (Правління)" Статуту ПрАТ "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод", в редакції змін, які зареєстровані 06.08.2013р., до компетенції Правління зокрема належить: прийняття рішення про вчинення правочинів від імені Товариства в межах до 10% вартості активів Товариства за даними останньої річної фінансової звітності Товариства (крім нерухомого майна)

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач не надав суду доказів про вартість активів ПрАТ "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" на момент укладення договору поставки №14035т від 15.04.2014р., а тому колегія суддів відхиляє, як необґрунтовані, доводи апеляційної скарги відповідача щодо перевищення в.о. голови правління ОСОБА_3 своїх повноважень під час укладення цього договору.

Вимоги суду апеляційної інстанції з надання додаткових пояснень, зокрема з питання того, яка особа ініціювала платіж на суму 30000,00 грн. в часткову оплату отриманого товару та чи була вона наділена відповідними повноваженнями, які б свідчили про наступне схвалення зазначеного правочину в порядку ст. 241 Цивільного кодексу України, відповідач не виконав.

Відповідно до п. 1.1 Статуту ПрАТ "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" юридичною особою приватного права (господарським товариством) за законодавством України.

Засновником та акціонером Товариства є держава в особі Міністерства інфраструктури України (пункт 5.1 Статуту).

Вищим органом Товариства в період до набуття в процесі приватизації прав власності на акції товариства іншими акціонерами та проведення перших загальних зборів є держава в особі Міністерства інфраструктури України як єдиний акціонер (підпункт 9.2.2. пункту 9.2 Статуту). На твердження відповідача така обставина свідчить про необхідність застосування до правовідносин, що виникли між позивачем і відповідачем, Закону України "Про здійснення державних закупівель" від 10 квітня 2014 року №1197-УІІ в редакції, що діяла на момент укладення договору.

Так, згідно зі ст. 2 Закону України "Про здійснення державних закупівель" цей закон застосовується до всіх замовників та закупівель товарів, робіт і послуг, за умови, що вартість предмета закупівлі (без урахування податку на додану вартість), товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує 100 тисяч гривень, а робіт - 1 мільйон гривень. При цьому згідно з п. 9 ст. 1 цього Закону замовником є юридична особа, у статутному капіталі якої державна частка акцій (часток, паїв) перевищує 50 відсотків.

На твердження відповідача, під час розгляду справи і прийняття рішення суд першої інстанції мав керуватися в тому числі Законом України "Про здійснення державних закупівель", в тому числі частиною 4 статті 40 цього Закону, яка забороняє укладення договорів, які передбачають оплату замовником товарів, робіт і послуг до/без проведення процедур закупівель, а встановивши обставини недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) зазначених приписів законодавства, такий договір мав бути визнаний судом недійсним з підстав, встановлених ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України.

Перевіряючи ці доводи апеляційної скарги відповідача, колегія суддів встановила, що відповідач не надав до матеріалів судової справи в порядку доказування, який встановлений ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, будь-яких доказів про розмір державної частки акцій у статутному капіталі ПрАТ "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" на момент укладення між сторонами означеного договору поставки, а тому відхиляє доводи відповідача про наявність підстав для визнання договору недійсним, як недоведені.

Враховує колегія суддів й ту обставину, що під час розгляду справи судом першої інстанції сторонами не висувались заперечення щодо недійсності договору через невідповідність його умов чинному законодавству.

Щодо решти доводів апеляційних скарг сторін, то вони відхиляються колегією суддів виходячи із наступного.

Як обумовлено сторонами у п. 5.1. договору, поставка товару можлива лише за умови наявності письмового повідомлення (згоди) замовника.

У пункті 11.2 сторони передбачили, що у випадку постачання постачальником Продукції без письмового запиту Замовника, Продукція приймається на відповідальне збереження. У цьому випадку Постачальник зобов'язаний укласти договір збереження з Замовником та сплатити йому вартість збереження Продукції по пред'явленому рахунку.

В пункті 5.4. договору сторонами передбачено, що представник замовника при прийнятті товару зобов'язаний звірити відповідність кількості і асортименту товару, вказаного в рахунку-фактурі і/або накладній, розписатися за отримання товару та видати постачальнику доручення на отримання даної партії товару.

За умовами п. 9.1. договору, передача і приймання товару, прийом товару здійснюється замовником при наявності товаросупровідних документів: видаткової накладної, податкової накладної на кожну партію товару, рахунку-фактури, сертифікату або паспорту якості у відповідності з Інструкцією №П-6 від 15.06.1965р. "Про порядок прийому продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю" та Інструкцією №П-7 від 25.04.1966р. "Про порядок прийому продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю".

Згідно п. 9.2. договору, підтвердженням про одержання продукції замовником є видаткова накладна, підписана уповноваженими представниками сторін, подорожній лист водія або відповідний аналогічний документ, підтверджуючий доставку товару.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом та знайшло підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції, видаткова накладна при отриманні товару була підписана представником відповідача без зауважень до товару або наданих документів та без будь-яких застережень щодо прийняття продукції на відповідальне зберігання. Доказів укладення між сторонами письмового договору збереження цієї продукції, як і пропозицій до щодо цього, відповідач суду апеляційної інстанції не надав, тверджень позивача про використання зазначеної продукції у виробництві не спростував.

Отже, за вказаних обставин відступлення сторін від умов пункту 5.1. договору не мало наслідком виникнення між сторонами правовідносин збереження майна.

Відтак, місцевий господарський суд правильно визначив, що при наданні правової оцінки дій сторін з виконання зазначеного договору застосуванню підлягають норми законодавства, які регулюють правовідносини за договором поставки.

Відповідно до ч. 1. і ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно приписів ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Виходячи із умов пунктів 5.3. і 7.2. договору та дати підписання представником відповідача видаткової накладної №248 від 15.10.2014р., у відповідача виник обов'язок оплатити поставлений товар протягом 60 банківських днів з дня його отримання.

Стаття 629 Цивільного кодексу України встановлює обов'язковість договору для виконання сторонами.

Частиною 1 ст. 530 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами ст. 193 Господарського кодексу України та ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; одностороння відмова від зобовязання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

З урахуванням норм наведеного законодавства та встановлених обставин справи, які свідчать про виникнення у відповідача перед позивачем грошового зобов'язання на суму 137880,00 грн., строк виконання якого настав з 12.01.2015р., але було виконане відповідачем частково 30.04.2015р. на суму 30000,00 грн., колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про наявність підстав для примусове стягнення з відповідача на користь позивача суми 107880,00 грн. основного боргу.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Штрафними санкціями, згідно ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

За приписами п. 3 ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Частиною 1 ст. 550 Цивільного кодексу України встановлено, що право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобовязання.

Згідно ст. 551 Цивільного кодексу України предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно ст.ст. 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 22.11.1996р. №543/96-ВР платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Оскільки пунктом 11.4. договору сторони погодили, що за несвоєчасне перерахування коштів, згідно п. 7.2. даного договору, замовник виплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення платежу, позивач просив стягнути з відповідача пеню у сумі 32290,15 грн. за період з 12.01.2015р. по 09.09.2015р.

Перевіривши розрахунок пені, місцевий господарський суд дійшов висновку про його вірність. Погоджується з цим й колегія суддів апеляційного господарського суду, оскільки з врахуванням неробочих днів (вихідних та святкових) доводи відповідача про помилковість визначення судом остаточної дати виконання зобов'язання не знайшли свого підтвердження.

Частиною 2 ст. 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

На підставі зазначеної вище норми Цивільного кодексу України, позивач пред'явив до відповідача вимоги про стягнення за період з 12.01.2015р. по 09.09.2015р. трьох процентів річних у сумі 2391,88 грн., щодо якої, колегії суддів вважає, що місцевий господарський суд також дійшов правильного висновку про їх обґрунтованість, а тому правомірно задовольнив.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат у сумі 52879,56 грн., перевіривши розрахунки позивача, колегія суддів вважає правильним застосування судом першої інстанції рекомендацій щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладених в листі Верховного Суду України від 03.04.97 №62-97п, якого вміщено в газеті "Бізнес" від 29.09.97 №39, та роз'яснень, наведених у п. 3.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 "Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобовязань", у відповідності до яких місцевий господарський суд із застосуванням даних інформаційно-пошукових систем "Законодавство" і "Ліга" й здійснив перерахунок розміру інфляційних втрат позивача, виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помножений на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (у яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Так, з урахуванням повних місяців у яких мають визначатися втрати від інфляції та суми заборгованості, яка існувала на початок таких періодів, за період з 01.02.2015р. по 31.03.2015р., тобто за лютий-березень місяці 2015 року, основний борг 137880,00 грн. підлягає збільшенню за рахунок інфляційних втрат на суму 22987,91 грн. (137880,00 грн. х 1,053 х 1,108 = 160867,91 грн.; 160867,91 грн. - 137880,00 грн. = 22987,91 грн.), за період з 01.05.2015р. по 30.08.2015р., тобто за травень-серпень місяці 2015 року, основний борг 107880,00 грн. підлягає збільшенню за рахунок інфляційних втрат на суму 830,73 грн. (107880,00 грн. х 1,022 х 1,004 х 99,000 х 99,200 = 108710,73 грн.; 108710,73 грн. - 107880,00 = 830,73 грн.), а усього на загальну суму 23818,64 грн.

Таким чином, місцевий господарський суд вірно визначив належу до стягнення з відповідача на користь позивача суму інфляційних втрат - 23818,64 грн., а в решті вимог про стягнення інфляційних втрат у сумі 29060,02 грн. обґрунтовано відмовив.

Відтак, доводи апеляційної скарги позивача щодо помилковості означених розрахунків місцевого господарського суду, відхиляються колегією суддів, як такі, що не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги відповідача про відхилення усіх розрахунків позивача, як неналежних доказів, з тих підстав, що вони не підписані будь-якою повноважною особою зі сторони позивача, за висновком колегії суддів також не є підставою для скасування оскарженого рішення з огляду на те, що повноважним представником позивача шляхом підписання позовної заяви, а в подальшому й заяви про збільшення розміру позовних вимог, вимоги у яких ґрунтуються на зазначених розрахунках, фактично засвідчено свою згоду щодо застосування цих розрахунків.

Відповідальність за договором поставки наступає також і у вигляді відшкодування збитків, що вбачається з приписів п. 4 ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України.

Згідно ч.ч. 1 і 2 ст. 623 Цивільного кодексу України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.

Наведені норми кореспондуються зі ст.ст. 224, 225 Господарського кодексу України.

Позивач просив стягнути з відповідача 24799,45 грн. збитків за несвоєчасну та неповну оплату поставлених за договором товарів.

Свої вимоги позивач обґрунтовує посиланням на укладений між ним і Публічним акціонерним товариством "Акціонерний банк "Радабанк" кредитний договір №16.30/12Г/0 від 19.02.2013р., за умовами якого Банк ("Кредитор") зобов'язався надати позивачу ("Позичальник") кредит у вигляді відновлювальної відкличної лінії з лімітом кредитування у сумі 1000000,00 грн., зі сплатою 27 процентів річних в розмірі та порядку, визначеному даним Договором, з кінцевим терміном погашення кредитної лінії - 13.02.2014р.

За твердженням позивача, 17.10.2014р. позивачем було отримано транш на суму 137880,00 грн. під заборгованість відповідача, яку відповідач мав сплатити до 12.01.2015р., для забезпечення належного виконання своїх обов'язків по поставці товарів відповідачеві та іншим контрагентам. Однак через неналежне виконання відповідачем своїх обов'язків по оплаті поставлених позивачем, згідно договору поставки товарів №14035т від 15.04.2014р., позивачем понесено збитки на загальну суму 24799,45 грн., яка визначається як сума відсотків, що була нарахована ПАТ "Акціонерний банк "Радабанк" (третя особа у даній справі) за користування кредитом за період з 17.12.2014р. по 31.08.2015р.

Відмовляючи позивачеві у стягненні суми 24799,45 грн., які ця особа вважає збитками, що спричинені внаслідок порушення відповідачем умов договору поставки в частині повної та своєчасної оплати товару, місцевий господарський суд виходив із того, що відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім, і що особливо важливо, невідворотним наслідком порушення боржником зобов'язання чи завдання шкоди, тобто прямими збитками, а збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають прямого причинно-наслідкового зв'язку - є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню. Опосередковані збитки підпадають під поняття комерційного ризику, визначеного ст. 44 Господарського кодексу України, та не підлягають відшкодуванню оскільки є складовою підприємницької діяльності.

Дослідивши зміст кредитного договору №16.30/12Г/0 від 19.02.2013р., колегія суддів встановила, що відповідач не є стороною цього договору, а відтак й умови цього договору не породжують для відповідача будь-яких прав та обов'язків щодо його виконання, зокрема й в частині сплати процентів за користування кредитними коштами. Щодо окремих умов в абзаці 9 п.1.1. та абзаці 3 п. 3.3. означеного кредитного договору (в редакції Додаткового договору №6 від 04.11.2014р. та Додаткового договору №7 від 02.02.2015р.), що Кредитор надає Позичальнику кредит на умовах його забезпечення, зокрема після отримання від ТОВ "Підприємство "Будвироби" (постачальник) документів (рахунок, накладна, сертифікат якості) в підтвердження закупівлі товарів, якщо покупцем є ПрАТ "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" - то їх слід розцінювати виключно, як конкретизацію тих дій, які мають вчинити сторони за цим кредитним договором, та документів, які можуть бути використані для підтвердження сторонами кредитного договору його цільового використання та забезпечення.

За встановлених вище обставин колегія суддів вважає вірним та погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що додаткові витрати, які виникли у позивача за означеним кредитним договором, не були вимушеною необхідністю, не обумовлені протиправною поведінкою відповідача та не перебувають з нею у безпосередньому причинному зв'язку. Отже, відповідач не має нести перед позивачем відповідальності за виникнення у нього зазначених витрат, а позивач не має правових підстав для їх відшкодування за рахунок відповідача.

На підставі викладеного колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що місцевим господарським судом повно, всебічно та об'єктивно досліджені всі обставини справи в їх сукупності, їм надана належна правова оцінка, оскаржуване рішення місцевого господарського суду повністю відповідає вимогам законодавства, тому передбачених статтею 104 Господарського процесуального кодексу України підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування або зміни оскарженого у справі судового рішення немає.

Разом з тим, за подання апеляційної скарги ПрАТ "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" згідно платіжного доручення №4280 від 07.10.2015р. було сплачено судовий збір у розмірі 2745,60 грн., а ТОВ "Підприємство Будвироби" згідно платіжного доручення №822 від 13.10.2015р. сплачено судовий збір у розмірі 3633,98 грн.

Проте, ці суми є меншими, ніж встановлена ставка судового збору за подання апеляційної скарги в редакції Закону України "Про судовий збір" станом на день подання апеляційних скарг.

Відповідно до пп. 4 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції яка набрала чинності з 01.09.2015р.) ставка судового збору за подання апеляційної скарги на рішення господарського суду встановлюється у розмірі 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.

У пункті 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування Закону України "Про судовий збір" (зі змінами та доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 22.05.2015р. №484-VIII) від 12.11.2015р. №01-06/2093/15 також зазначено, що Законом передбачено сплату судового збору з апеляційної скарги на рішення суду, виходячи з розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви незалежно від того, чи оскаржується все рішення суду в цілому чи його частина.

Як вбачається з матеріалів справи, ТОВ "Підприємство Будвироби" при поданні в липні 2015 року позовної заяви про стягнення 197356,31 грн., сплатило судовий збір у розмірі 3947,13 грн. (197356,31 грн. х 2%) відповідно до вимог чинної на той час редакції пп.1 п.2 ч.2 Закону України "Про судовий збір", згідно з яким за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру підлягав сплаті судовий збір у розмірі 2 відсотків ціни позову, але не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 60 розмірів мінімальних заробітних плат.

Таким чином, за подання апеляційної скарги на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28.09.2015р. у справі №904/6081/15 згідно з пп.4 п.2 ч.2 ст.4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції станом на момент звернення апелянтів з апеляційною скаргою) судовий збір підлягав сплаті в розмірі 4341,84 грн. (3947,13 грн. х 110%).

Відповідно до п. 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України" №7 від 17.05.2011р., у випадку несплати судового збору у встановленому законом розмірі суд стягує недоплачену суму збору за результатами апеляційного провадження.

З огляду на викладене та враховуючи надані суду апеляційної інстанції повноваження, з ПрАТ "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" підлягає стягненню в доход державного бюджету України сума 1596,24 грн. (4341,84 грн. - 2745,60 грн.) та з ТОВ "Підприємство Будвироби" підлягає стягненню в доход державного бюджету України сума 707,86 грн. (4341,84 грн. - 3633,98 грн.) - недоплачений розмір судового збору за подання апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 49, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Дніпропетровський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство Будвироби" - залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28.09.2015р. у справі №904/6081/15 - залишити без змін.

Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Дніпропетровський тепловозоремонтний завод" в доход державного бюджету України суму 1596 грн. 24 коп. судового збору.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство Будвироби" в доход державного бюджету України суму 707 грн. 86 коп. судового збору.

Доручити господарському суду Дніпропетровської області видати відповідні накази.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України через Дніпропетровський апеляційний господарський суд протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Повний текст постанови складено 01.02.2016р.

Головуючий суддяІ.М. Подобєд

СуддяН.Л. Величко

СуддяО.Г. Іванов