Рішення № 55335368, 29.01.2016, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа №521/5306/15-ц

Провадження №2/521/391/16

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2016 року Малиновський районний суд м. Одеси, у складі:

головуючого судді Поліщук І.О.,

при секретарі Святецькій І.О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1, до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Головного управління державної фіскальної служби в Одеській області, прокуратури Одеської області про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органу, що здійснює досудове розслідування та прокуратури.

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Головного управління державної фіскальної служби (далі ГУ ДФС) в Одеській області, прокуратури Одеської області, в якому просить стягнути з державного бюджету України шляхом безспірного списання з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на її користь 343230,75 грн. на відшкодування завданої майнової шкоди та 500000,00 грн. в рахунок компенсації завданої моральної шкоди. Свої вимоги обґрунтовує тим, що в період часу з 30.09.2010р. по 24.11.2010р. співробітниками державної податкової інспекції (далі ДПІ) у Малиновському районі м. Одеси була проведена планова виїзна перевірка з питань дотримання фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 податкового, валютного та іншого законодавства за період діяльності з 01.07.2009р. по 30.06.2010р. 29.11.2010р. за результатами перевірки складено акт №8650/17-128/НОМЕР_1, в якому зазначено про порушення позивачем вимог законодавства про податковий облік, а саме неповністю відображено обсяг реалізованої продукції, занижено податок з доходів фізичних осіб на загальну суму 1396319,12 грн., та занижено податкові зобовязання з податку на додану вартість в сумі 2373712,00 грн. 23.12.2010р. ДПІ у Малиновському районі м. Одеси були складені податкові повідомлення-рішення №0074221701/0 та №0074231701/0, якими було донараховано ОСОБА_1 1396 319,12 грн. податку з доходів фізичних осіб та 3 560 568,00 грн. (в т.ч. 1186 856,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій) податку на додану вартість. 11.03.2011р. слідчим з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 винесено постанову про порушення кримінальної справи відносно СПД-ФО ОСОБА_1 за період її підприємницької діяльності з 2 кварталу 2009р. по 2 квартал 2010р. за ознаками злочину, передбаченого ч.3 ст.212 Кримінального кодексу (далі КК) України (ухилення від сплати податків, зборів в особливо великих розмірах). Здійснюючи провадження у вказаній кримінальній справі слідчим були накладені арешти на грошові кошти позивача, на все належне їй рухоме та нерухоме майно, проведено обшуки за місцем здійснення підприємницької діяльності ОСОБА_1, за місцем її проживання та проживання її родичів, за результатами обшуку вилучено та передано на зберігання іншим особам мясну продукцію, вилучено документи позивача. 20.03.2011р. ОСОБА_1 було затримано за підозрою у скоєнні злочину, передбаченого ч.3 ст.212 КК України. 24.03.2011р., на вимогу слідчого Мех В.А., як підставу для обрання іншого ніж тримання під вартою заходу, ОСОБА_1 сплатила на користь державного бюджету грошові кошти в загальному розмірі 3770031,12 грн. Після сплати грошових коштів ОСОБА_1 було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. 27.05.2011р. слідчим Мех В.А. винесено постанову про притягнення ОСОБА_1 в якості обвинуваченої за скоєння злочину, передбаченого ч.3 ст.212 КК України.

У звязку з набранням чинності у 2012р. новим Кримінальним процесуальним кодексом (далі КПК) України, 17.01.2013р. до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №3201317000000084 внесено відомості про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.212 КК України.

20.02.2013р. слідчим Мех В.А., за вимогами нового КПК України, ОСОБА_1 було повідомлено про підозру у скоєнні злочину, передбаченого ч. 3 ст.212 КК України.

26.03.2013р. досудове розслідування у відношенні ОСОБА_1 було завершено.

30.04.2013р. слідчим Мех В.А. відносно ОСОБА_1 складено обвинувальний акт, за яким остання обвинувачувалася в умисному ухиленні від сплати податків, що призвело до фактичного ненадходження до бюджету грошових коштів в особливо великих розмірах (ч.3 ст.212 КК України). Обвинувальний акт, затверджено прокурором та спрямовано до Малиновського районного суду м. Одеси.

14.01.2014р. Малиновським районним судом м. Одеси ухвалено виправдувальний вирок, яким ОСОБА_1 за предявленим обвинуваченням у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.212 КК України, визнано невинуватою та по суду виправдано у зв'язку з відсутністю в її діях складу кримінального правопорушення.

13.03.2014р. колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Одеської області постановила ухвалу, якою виправдувальний вирок від 14.01.2014р. залишено без змін. Враховуючи набрання виправдувальним вироком від 14.01.2014р. законної сили ОСОБА_1 просить суд прийняти рішення, яким відшкодувати спричинену їй майнову шкоду у вищевказаному розмірі, яка полягає у понесених витратах на сплату банківських послуг, оплату послуг з навантажування, розвантажування і зберігання вилученої продукції, у вартості недоотриманої продукції, у вартості наданих медичних послуг, а також вартості проведеної комісійної судово-економічної експертизи. Окрім цього позивач просить компенсувати у зазначеному вище розмірі завдану їй незаконними діями органів слідства та прокуратури моральну шкоду.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позов з підстав, зазначених у ньому, та просив задовольнити його.

Представник ДКС України в судовому засіданні заперечуючи проти позову вказував, що ДКС України, в даному спорі, не має відповідати за діяльність органів слідства та прокуратури; позивач порушив передбачений законодавством порядок вирішення питання про відшкодування матеріальної шкоди; передане на відповідальне зберігання майно, було повернуто позивачу; оплата позивачем навантажувально-розвантажувальних послуг та послуг зі зберігання продукції, а також оплата витрат на послуги банку були проведені добровільно; заявлені позивачем витрати за проведення експертизи не є шкодою, спричиненою діями чи рішеннями органів досудового розслідування чи прокуратури, а є судовими витратами при розгляді кримінальної справи; позивачем не доведено причинно-наслідкового зв'язку між діями заподіювача моральної шкоди та тяжкими фізичними та моральними стражданнями, на які посилається позивач та не надано обґрунтованого розрахунку суми моральної шкоди, яка значно завищена і суперечить п.3 ст.13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» №266/94-ВР від 01.12.1994р. (далі Закон).

Представник ГУ ДФС в Одеській області в судовому засіданні, заперечуючи проти позову, звертав увагу суду, що позивачем не наведено обґрунтованих розрахунків розміру моральної шкоди та не доведено факт завдання моральної шкоди; за шкоду, спричинену нестачею товару, відповідальність має нести ТОВ «Трейлер Південь» як особа, що зберігала його; витрати на проведення позивачем судово-економічної експертизи не є шкодою, спричиненою діями чи рішеннями органів досудового розслідування чи прокуратури; оскільки витрати на послуги банку сплачені позивачем добровільно, то вони не є шкодою, спричиненою діями чи рішеннями органів досудового розслідування чи прокуратури у розумінні ст.1176 ЦК України; сума, сплачена позивачем за послуги зберігання вилученого товару у розмірі 210889,44 недоведена позивачем, оскільки ним не надано ґрунтованого розрахунку та підстав визначення саме такої суми за 10 дів зберігання товару.

Також представник ГУ ДФС в Одеській області вважає, що оскільки зазначені позивачем матеріальні збитки спричинено під час вилучення, зберігання, перевантаження товарів, вилучених у субєкта господарювання фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, то розгляд таких вимог, відповідно до ст.ст. 2, 12 Господарського процесуального кодексу (далі ГПК) України, підвідомчий господарському суду. При цьому, на думку представника ДКС України ОСОБА_1 не має права на відшкодування шкоди у зв'язку з тим, що вона в ході досудового розслідування надавала визнавальні показання, та таким чином шляхом самообмови сприяла незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, що відповідно до ч.4 ст.1176 Цивільного кодексу (далі ЦК) України унеможливлює задоволення її позову.

Представник прокуратури Одеської області в судовому засіданні проти позову заперечував, вказуючи, що позовні вимоги ОСОБА_1 є недоведеними. Свою незгоду з позовними вимогами мотивував на тих же підставах, про які зазначили представники ДКС України та ГУ ДФС в Одеській області.

Суд, вислухавши учасників процесу, зясувавши обставини, якими сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення, визначивши правовідносини сторін, що випливають з таких обставин, перевіривши їх доводи наявними в справі доказами, дослідивши інші матеріали справи, надавши їм правову оцінку, прийшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню з наступних підстав,

В судовому засіданні встановлено, що на підставі направлень №1281 від 24.10.2010 року, №1453 від 28.10.2010р. та №1489 від 10.11.2010р. та відповідно до наказу від 28.10.2010р. №998 про подовження терміну проведення планової виїзної перевірки СПД-ФО ОСОБА_1 до 10.11.2010р., наказу від 10.11.2010р. №1038 про подовження терміну проведення планової виїзної перевірки СПД-ФО ОСОБА_1 до 24.11.2010р., співробітниками ДПІ у Малиновському районі м. Одеси було проведено документальну планову виїзну перевірку дотримання вимог податкового законодавства субєкта підприємницької діяльності-фізичної особи ОСОБА_1 за період з 01.07.2009р. по 31.06.2010р.

За результатами перевірки складено акт №8650/17-128/НОМЕР_1 від 29.11.2010р.

Згідно даного акту було встановлено порушення СПД-ФО ОСОБА_1 пункту 19.1. ст.19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», ст.13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» та ст.ст.3, 4, 6, 7 Закону України «Про податок на додану вартість», що виразилося у неналежному обліку доходів і витрат по формі №10, а саме в неповному відображенні обсягу доходів та витрат, які безпосередньо повязані з одержанням доходу, в результаті чого були занижені податок з доходів фізичних осіб на суму 1396319,12 грн. та податкові зобовязання з податку на додану вартість на суму 2373712,00 грн.

На підставі зазначеного акту перевірки ДПІ у Малиновському районі м. Одеси прийняті податкові повідомлення-рішення від 23.12.2010р. №0074221701/0, яким за порушення ст.ст.13, 14 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» визначено суму податкового зобовязання СПД-ФО ОСОБА_1 з податку з доходів фізичних осіб у сумі 1396319,12 грн., та №0074231701/0, яким за порушення п.п.3.1.1. п.3.1. ст.3, п.4.1. ст.4, п.п.6.1.1. п.6.1. ст.6, п.п.7.3.1. п.7.3. ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» визначено суму податкового зобовязання (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій) СПД-ФО ОСОБА_1 з податку на додану вартість у сумі 3560568,00 грн., в тому числі за основним платежем у сумі 2373712,00 грн. та за фінансовими санкціями у сумі 1186856,00 грн.

10.01.2011р. ОСОБА_1 оскаржила ці повідомлення-рішення до Одеського окружного адміністративного суду.

11.03.2011р. слідчим з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 винесено постанову про порушення кримінальної справи відносно СПД-ФО ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого ч.3 ст.212 КК України.

Як зазначено в даній постанові ОСОБА_1, з метою ухилення від сплати податку з доходів фізичних осіб, в порушення п.11.10 ст.22 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», а також в порушення ст.ст.9, 13 ,14 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» в період з 2 кварталу2009р. по 2 квартал 2010р. не відобразила в повному обсязі вартість реалізованої мясної продукції, в результаті чого не нарахувала та не перерахувала у бюджет держави податок з доходів фізичних осіб у сумі 1396319,12 грн. Окрім цього ОСОБА_1, в порушення п.п.3.1.1. п.3.1. ст.3, п.4.1. ст.4, п.п.6.1.1. п.6.1. ст.6, п.п.7.3.1. п.7.3. ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», з метою ухилення від сплати податків, занизила податкові зобовязання з податку на додану вартість на суму 2482343,00 грн., не нарахувала їх та не сплатила цього податку до бюджету держави.

17.03.2011р., на підставі подання слідчого Мех В.А., постановою судді Малиновського районного суду м. Одеси накладено арешт на грошові кошти СПД-ФО ОСОБА_1, які знаходяться або можуть надійти на рахунки, відкриті в Одеській обласній філії АКБ «УСБ» (МФО 328016).

Згідно протоколу обшуку від 18.03.2011р. слідчий з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 на підставі постанови Малиновського районного суду від 17.03.2011р. про проведення обшуку, провів обшук в офісному приміщенні та в приміщеннях складу, які використовувались ОСОБА_1 для провадження підприємницької діяльності.

В результаті обшуку у позивача була вилучена мясна продукція, яка за рішенням слідчого була перевантажена на автомобільний транспорт та передана на зберігання ТОВ «Трейлер-Південь».

18.03.2011р. між ТОВ «Трейлер-Південь» (як зберігачем) та слідчим відділом податкової міліції ДПА в Одеській області (як поклажодавцем) укладено договір зберігання №11/3-18, за яким зберігач зобовязаний отримати товари зі складу поклажодавця, зберігати товари (проводити навантажувально-розвантажувальні роботи, транспортування та інші складські роботи, здійснювати посередницькі послуги, повязані з передачею та зберіганням товарів) поклажодавця, та повернути їх останньому у схоронності.

18.03.2011р. слідчим Скрипським Р.В. на підставі постанови Малиновського районного суду м. Одеси від 17.03.2011р. проведено обшук в житловому будинку за місцем проживання матері позивача ОСОБА_3 за адресою: Одеська область, Біляївський район, с. Нерубайське, садове товариство «Вітамін», ділянка №407-а.

20.03.2011р. слідчий з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 та директор ТОВ «Трейлер-Південь» ОСОБА_4 підписали накладну №20-03 за якою слідчий передав, а ТОВ «Трейлер-Південь» прийняв мясну продукцію згідно з переліком.

Між даними особами також був підписаний акт опису, оцінки та передачі майна (мясної продукції).

В цей же день, згідно протоколу від 20.03.2011р. про затримання особи, підозрюваної у скоєнні злочину, слідчий з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 о 20год. 30хв. затримав ОСОБА_1 за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.212 КК України.

21.03.2011р. заступником начальника оперативно-розшукового відділення ВПМ ДПІ в Малиновському районі м. Одеси на підставі постанови Малиновського районного суду м. Одеси від 17.03.2011р. проведено обшук в квартирі за зареєстрованим місцем проживання позивача за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до протоколу виїмки від 24.03.2011р. слідчий з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 провів виїмку в СПД-ФО ОСОБА_1 первинних бухгалтерських документів на мясну продукцію, яка була вилучена під час проведення обшуку в складських приміщеннях.

Згідно квитанцій №5279446 та №5279633 від 24.03.2011р. ОСОБА_1 сплатила на рахунок отримувача ГУ ДКУ в Одеській області 2373712,00 грн. податку на додану вартість та 1396319,12 грн. податку з доходів фізичних осіб.

Відповідно до квитанцій від 24.03.2011р. ОСОБА_1 сплатила 23737,12 грн. та 13963,19 грн. комісії за послуги банку.

24.03.2011р. ОСОБА_1 була звільнена з-під варти.

25.03.2011р. ТОВ «Трейлер-Південь» видало СПД-ФО ОСОБА_1 рахунок на оплату послуг зі зберігання в розмірі 183508,17 грн.

28.03.2011р. ТОВ «Трейлер-Південь» надав СПД-ФО ОСОБА_1 рахунок-фактуру №1/03 на оплату послуг зі зберігання, транспортування, експедирування в розмірі 210889,44 грн., які ОСОБА_1 оплатила згідно квитанції 4822.205.1 від 31.03.2011р.

За проведення даного розрахунку ОСОБА_1, згідно квитанції 4822.205.2 від 31.03.2011р. сплатила на користь банку 2108,89 грн. комісійної винагороди.

Згідно акту №1/03 здачі-приймання робіт (надання послуг) ТОВ «Трейлер-Південь» передав, а СПД-ФО ОСОБА_1 прийняла послуги зі зберігання, транспортування, навантажувально-розвантажувальні роботи, експедирування за договором №11/3-18 від 18.03.2011р. на суму 210889,44 (з ПДВ).

01.04.2011р. між ТОВ «Істейт Інвест» (виконавцем) та СПД-ФО ОСОБА_1 (замовником) був укладений договір про надання навантажувально-розвантажувальних послуг №041ПР, згідно якого виконавець приймає на себе обовязки з надання для замовника навантажувально-розвантажувальних послуг, які оплачує замовник.

02.04.2011р. ОСОБА_1 подала скаргу, адресовану прокурору Одеської області, прокурору Малиновського району м. Одеси, начальнику УМВС України в Одеській області, начальнику слідчого відділу ПМ ДПА в Одеській області, в якій скаржилася на те, що з 24.03.2011р. ТОВ «Трейлер-Південь» не віддає їй товар, а також вимагало сплатити послуги цього підприємства та укласти договір з ТОВ «Істейт Інвест» на навантажувально-розвантажувальні послуги. В цій заяві позивач також вказала про виявлену недостачу товару під час його перерахунку на складі ТОВ «Трейлер-Південь».

04.04.2011р. ТОВ «Істейт Інвест» виставило СПД-ФО ОСОБА_1 на оплату рахунок-фактуру №СФ-0000238 на суму 13200,00 грн. за організацію навантажувально-розвантажувальних робіт.

05.04.2011р. ОСОБА_1 оплатила вказаний рахунок-фактуру повністю (квитанція №2208 від 05.04.2011р.). Додатково нею було сплачено132,00 грн. за оплату комісії за послуги банку (квитанція від 05.04.2011р.).

05.04.2011р. ТОВ «Істейт Інвест» надало СПД-ФО ОСОБА_1 на оплату наступний рахунок-фактуру №СФ-0000239 на суму 6080,00 грн. за організацію навантажувально-розвантажувальних робіт, який ОСОБА_1 оплатила в той же день, та додатково сплатила ще 60,80 грн. комісійної винагороди банку (квитанція 4479.78.1 від 05.04.2011р.).

06.04.2011р. ТОВ «Істейт Інвест» надало СПД-ФО ОСОБА_1 на оплату черговий рахунок-фактуру №СФ-0000249 на суму 1480,00 грн. за організацію навантажувально-розвантажувальних робіт, який був оплачений ОСОБА_1 оплатила в той же день, про що свідчить квитанція 4479.114.3 від 06.04.2011р.

Відповідно до рахунку ТОВ «Трейлер-Південь» від 06.04.2011р. №2/04 та квитанції банку 4479.114.1. від 06.04.2011р. ОСОБА_1 сплатила на користь цього підприємства 10973,16 грн. в якості оплати послуг зі зберігання.

14.04.2011р. ОСОБА_1 звернулася до слідчого з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 з заявою, в якій вказала на те, що отримавши від ТОВ «Трейлер-Південь» вилучену у неї раніше мясну продукцію, була виявлена недостача цієї продукції на загальну суму 52422,35 грн.

06.05.2011р. слідчий з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 провів виїмку у представника ОСОБА_1 ОСОБА_5 первинних бухгалтерських документів.

17.05.2011р. слідчим застосовано у відношенні ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.

27.05.2011р. слідчий з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 виніс постанову про притягнення ОСОБА_1 в якості обвинуваченої з скоєння злочину, передбаченого ч.3 ст.212 КК України.

16.06.2011р. слідчим з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 винесено постанову, яку було затверджено прокурором, про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності за скоєний нею злочин, передбачений ч.3 ст.212 КК України. Підставою для закриття кримінальної справи слідчий вказав повне погашення ОСОБА_1 збитків, завданих державі.

23.11.2011р. Одеським апеляційним адміністративним судом прийнято постанову в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у Малиновському районі м. Одеси про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень від 23.12.2010р. №0074221701/0 та №0074231701/0, якою вимоги позивача задоволено повністю, визнано неправомірними та скасовано вказані податкові повідомлення-рішення.

23.12.2011р. Малиновським районним судом м. Одеси винесено постанову, якою відмовлено в задоволенні вказаної постанови слідчого з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 від 16.06.2011р. Своє рішення суд мотивував тим, що необхідними умовами для звільнення особи від кримінальної відповідальності є доведення її вини у вчиненні злочині, а також наявність згоди такої особи на закриття кримінальної справи з відповідних підстав. Проте, скоєння ОСОБА_1 злочину, передбаченого ч.3 ст.212 КК України, не доведено слідчим, а вину у вчиненні зазначеного злочину ОСОБА_1 не визнала.

27.03.2012р. колегія суддів судової палати з кримінальних справ апеляційного суду Одеської області залишила в силі постанову Малиновським районним судом м. Одеси від 23.12.2011р.

06.08.2012р. слідчий з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 наклав арешт на грошові кошти ФОП ОСОБА_1, які знаходяться на її особистих рахунках в ДПІ Малиновського району м. Одеси в розмірі 3878662,00 грн.

06.08.2012р. слідчий з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 виніс постанову, якою наклав арешт на все рухоме та нерухоме майно ФОП ОСОБА_1 на суму не менше 3878662,00 грн.

Постановою Малиновського районного суду м. Одеси від 17.10.2012р. вказані постанови слідчого від 06.08.2012р. про накладення арешту скасовані.

17.01.2013р., у зв'язку з набранням чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом України, до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за №3201317000000084 про скоєння ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.212 КК України.

20.02.2013р. слідчий повідомила ОСОБА_1 про підозру у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.212 КК України.

26.03.2013р. слідчий повідомив ОСОБА_1 про завершення досудового розслідування.

30.04.2013р. старшим прокурором відділу нагляду за додержанням законів органами податкової міліції прокуратури Одеської області ОСОБА_6 затверджено складений старшим слідчим з ОВС СУ ДПС в Одеській області ОСОБА_2 обвинувальний акт у кримінальному провадженні, внесеному в Єдиний реєстр досудових розслідувань за №3201317000000084 від 17.01.2013р., стосовно фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про умисне ухилення від сплати податків, що призвело до фактичного ненадходження до бюджету грошових коштів в особливо великому розмірі, в якому вказано про вчинення ОСОБА_1 злочину, передбаченого ч.3 ст.212 КК України.

14.01.2014р. Малиновським районним судом м. Одеси ухвалено вирок, яким ОСОБА_1 за предявленим обвинуваченням у скоєнні кримінального правопорушення передбаченого ч.3 ст.212 КК України визнано невинуватою та по суду виправдано у зв'язку з відсутністю в її діях складу кримінального правопорушення.

13.03.2014р. апеляційним судом Одеської області винесено ухвалу, якою вказаний вирок від 14.01.2014р. залишено без змін.

З матеріалів цивільної справи вбачається, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому зазначає, що у зв'язку з неправомірними рішеннями та діями, вчиненими щодо неї органами досудового розслідування і прокуратури та які виразилися у незаконному застосуванні запобіжних заходів, незаконному затриманні, незаконному накладенні арештів, незаконному притягненні до кримінальної відповідальності, їй було завдано майнової та моральної шкоди, на відшкодування якої направлений позов.

Отже, правовідносини, що склалися між сторонами спору, виникли в результаті здійснення органами досудового розслідування та прокуратури функцій з розслідування вчиненого злочину, передбаченого ч.3 ст.212 КК України, процесуального керівництва та підтримання в суді державного обвинувачення з метою притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності.

Вирішуючи даний спір суд виходить з такого.

Конституцією України встановлена відповідальність держави перед людиною, в статті 3 якої зазначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6 Основного Закону України). За частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст.56 Основного Закону України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Галузеву конкретизацію вказаних конституційних правил вміщено в положеннях ст.1176 ЦК України, відповідно до частини першої якої шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом (ч.2 ст.1176 ЦК України).

З цього слідує, що право на відшкодування завданої в названих правовідносинах шкоди, виникає у випадку вчинення правопорушником делікту, який містить склад цивільного правопорушення, особливістю якого є те, що вина правопорушника не має будь-якого правового значення для виникнення обовязку з відшкодування завданої шкоди.

Отже, для вирішення спору між сторонами, суд вважає необхідним в першу чергу вирішити питання наявності підстав та умов для притягнення правопорушника до цивільної відповідальності. Підставами цивільно-правової відповідальності є факти (обставини), які згідно із законом породжують певні цивільні правовідносини. Тобто підставою для відповідальності за завдання шкоди є генеральний делікт (цивільне правопорушення). Відповідно до частини 2 ст.509 ЦК України зобовязання виникають із підстав, установлених ст.11 цього Кодексу. Зокрема, такою підставою згідно з пунктом третім ч.2 ст.11 ЦК України є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Умовами відповідальності вважаються ознаки, що випливають із закону та які характеризують певні обставини як цивільне правопорушення.

Отже, умови відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, визначені частиною першою ст.1176 ЦК України.

Враховуючи наявність у даній статті бланкетних норм, то вказані правовідносини є предметом регулювання також Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» N 266/94-ВР (далі Закон).

Так, відповідно до положень п.1 ч.1 ст.1 цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

У даному випадку завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду (ч.2 ст.1 Закону).

Положеннями частини другої ст.1176 ЦК України та п.1 ч.1 ст.2 Закону визначено, що право на відшкодування шкоди виникає у випадкахпостановлення виправдувального вироку суду. Таким чином, в даному випадку умовами відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду є те, що шкода була завдана діями, про які зазначено в ч.1 ст.1176 ЦК України та в ч.1 Закону, а також наявність виправдовувального вироку у відношенні позивача.

Положеннями статей 10, 57, 60, 64 ЦПК України встановлено принцип змагальності цивільного судочинства, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

В матеріалах справи наявні письмові докази, з яких випливає, що слідчим з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 11.03.2011р. була порушена кримінальна справа у відношенні СПД ФО-П ОСОБА_1 за фактом скоєння нею злочину, передбаченого ч.3 ст.212 КК України (ухилення від сплати податків, зборів в особливо великих розмірах).

Здійснюючи досудове слідство згідно Кримінально-процесуального кодексу України 1960р., а згодом досудове розслідування за новим Кримінальним процесуальним кодексом України 2012р. органами досудового розслідування: були проведені обшуки (18.03.2011р., 21.03.2011р.); накладені арешти на гроші та інше майно позивача (17.03.2011р., 06.08.2012р.);вилучено майно (18.03.2011р.) та документи (24.03.2011р., 06.05.2011р.).

20.03.2011р. ОСОБА_1 була затримана слідчим за підозрою у вчиненні злочину.

17.05.2011р. слідчим застосовано у відношенні ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд; 27.05.2011р. ОСОБА_1 була притягнута слідчим в якості обвинуваченої;17.01.2013р. до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за №3201317000000084 про скоєння ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.212 КК України.

20.02.2013р. слідчий повідомив ОСОБА_1 про підозру у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.212 КК України. 30.04.2013р. старшим прокурором відділу нагляду за додержанням законів органами податкової міліції прокуратури Одеської області ОСОБА_6 затверджено обвинувальний акт у кримінальному провадженні стосовно фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про умисне ухилення від сплати податків, що призвело до фактичного ненадходження до бюджету грошових коштів в особливо великому розмірі.

14.01.2014р. Малиновським районним судом м. Одеси ухвалено вирок, яким ОСОБА_1 за предявленим обвинуваченням у скоєнні кримінального правопорушення передбаченого ч.3 ст.212 КК України визнано невинуватою та по суду виправдано у зв'язку з відсутністю в ї діях складу кримінального правопорушення.

13.03.2014р. апеляційним судом Одеської області винесено ухвалу, якою вказаний вирок від 14.01.2014р. залишено без змін.

Представниками ДКС України, ГУ ДФС в Одеській області та прокуратури Одеської області вказані обставини не оспорювалися.

З цих підстав, суд приходить до висновку, що у справі, яка розглядається наявні передбачені законодавством умови притягнення держави Україна до цивільної відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює досудове розслідування та прокуратури.

Стосовно позовних вимог про відшкодування майнової шкоди суд дійшов наступних висновків.

Сукупність негативних наслідків, які сталися у зв'язку з порушенням зобовязань або абсолютних прав потерпілого є проявом шкоди. Завдання шкоди цивільним правам завжди є правопорушенням (крім прямо визначених законодавством випадків), оскільки порушує абсолютні права особи. Згідно з поширеною в цивілістиці думкою, грошове вираження майнової шкоди є збитками. Тобто, в тому випадку, коли мова йде про відшкодування шкоди в її грошовому вираженні, можливо керуватися, зокрема, визначенням збитків.

Так, згідно частин першої та другої ст.22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Реальними збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Відповідно до загального правового припису частини третьої ст.22 ЦК України збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Спеціальним правилом, яке міститься в ст.1176 цього Кодексу також зазначено, що шкода відшкодовується державою у повному обсязі.

Таке ж саме положення міститься в ч.2 ст.1 Закону.

Згідно статті 3 Закону громадянинові відшкодовуються (повертаються):

1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій;

2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином;

4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з поданням йому юридичної допомоги;

5) моральна шкода.

Обґрунтовуючи обсяг завданої незаконними діями органу, що здійснює досудове розслідування та прокуратури, ОСОБА_1 вказує, що до обсягу шкоди входять 23737,12 грн. та 13963,19 грн., які вона сплатила 24.03.2011р. як винагороду за послуги банку.

Стосовно зазначених витрат позивача представник ГУ ДФС в Одеській області заперечував, зазначаючи, що ці грошові кошти були сплачені ОСОБА_1 добровільно, а тому не є шкодою, спричиненою діями чи рішеннями органів досудового розслідування чи прокуратури у розумінні ст.1176 ЦК України.

Суд вважає за необхідне вказати, що ст.1176 ЦК України, на яку послався представник ГУ ДФС в Одеській області, не містить переліку видів майнових втрат потерпілого (майнової шкоди), які підлягають відшкодуванню. Разом з тим, в ч.1 цієї норми вказано, що шкода відшкодовується у повному розмірі.

Пунктом першим частини другої ст.22 ЦК України встановлено, що реальними збитками, є, зокрема, витрати, які особа змушена була зробити для відновлення свого порушеного права.

Таким чином, вирішальним в даному випадку є те, чи міститься причинно-наслідковий зв'язок між здійсненням вказаних витрат та відновленням порушеного права ОСОБА_1 на свободу та особисту недоторканність.

Відповідно до пояснень представника позивача зазначені грошові кошти є вимушеною платою, яку ОСОБА_1 сплатила банку з метою перерахування ним на рахунок державного казначейства грошових коштів в розмірі 3770 031,12 грн., сплату яких вимагав від позивача слідчий в якості завданої державі шкоди. Проте, зазначені кошти не могли бути фактично перераховані на рахунки державного казначейства без сплати винагороди банку за таку фінансову операцію.

Згідно з вироком Малиновського районного суду м. Одеси від 14.01.2014р. сплату неіснуючого боргу перед державою у вказаному розмірі ОСОБА_1 здійснила через застосований до неї моральний і фізичний тиск та погрози застосування кримінально-процесуальних санкцій до неї та до членів її родини у випадку відмови визнати винуватість та сплатити неіснуючі збитки, про що свідчить фізичне затримання позивача.

У вищезгаданій ухвалі апеляційного суду Одеської області від 13.03.2014р. зазначено, що сплата вказаних грошей була здійснена ОСОБА_1 з єдиною метою звільнитися з-під варти. Сплативши 3770031,12 грн. ОСОБА_1 була звільнена з-під варти.

Однак, незважаючи на вказані обставини, а також і той факт, що сплата 24.03.2011р. ОСОБА_1 комісійної винагороди банку в розмірі 23737,12 грн. та 13963,19 грн., хоча і була вимушеною платою на час здійснення цієї оплати, суд відмовляє у стягненні вищевказаних сум в розмірі 23737,12 гривень та 13963,19 гривень, так як позивачка в даному судовому процесі не вимагала стягнення сплачених нею грошових коштів у розмірі - 3770031,12 гривень, а зазначені грошові кошти враховуються при здійсненні ОСОБА_1 підприємницької діяльності вже після закінчення розгляду кримінальної справи.

За таких обставин грошові кошти в розмірі 37700,31грн. (23737,12 та 13963,19), не підлягають відшкодуванню позивачу за рахунок держави.

До майнової шкоди, яку позивач просить відшкодувати, включено також витрати, здійснені у зв'язку з вилученням у неї 18.03.2011р. слідчим товару та переданням цього товару на зберігання ТОВ «Трейлер-Південь».

Як було вище зазначено 18.03.2011р. слідчий з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 провів обшук в офісному приміщенні ОСОБА_1 та в приміщеннях складу. В результаті цього була вилучена та вивезена мясна продукція.

Вилучена продукція була передана слідчим на відповідальне зберігання ТОВ «Трейлер Південь».

31.03.2011р. ОСОБА_1 згідно виставленого ТОВ «Трейлер-Південь» рахунку-фактури №1/03 від 28.03.2011р., сплатила 210889,44 грн. за послуги зберігання, транспортування, експедирування, та 2108,89 грн. комісійної винагороди банкові, про що свідчать квитанції №4822.205.1 та №4822.205.2 від 31.03.2011р.

04.04.2011р. ТОВ «Істейт Інвест» виставило СПД-ФО ОСОБА_1 на оплату рахунок-фактуру №СФ-0000238 на суму 13200,00 грн. за організацію навантажувально-розвантажувальних робіт.

05.04.2011р. ОСОБА_1 оплатила вказаний рахунок-фактуру повністю та додатково сплатила 132,00 грн. за оплату комісії послуг банку, про що свідчать квитанції від 05.04.2011р.

05.04.2011р. ОСОБА_1 оплатила рахунок ТОВ «Істейт Інвест» №СФ-0000239 на суму 6080,00 грн. за організацію навантажувально-розвантажувальних робіт. Додатково було сплачено позивачем 60,80 грн. комісійної винагороди банку (квитанція 4479.78.1 від 05.04.2011р.).

06.04.2011р. ТОВ «Істейт Інвест» надало СПД-ФО ОСОБА_1 на оплату рахунок-фактуру №СФ-0000249 на суму 1480,00 грн. за організацію навантажувально-розвантажувальних робіт, який був оплачений ОСОБА_1 в той же день, про що свідчить квитанція №4479.114.3 від 06.04.2011р.

Відповідно до рахунку ТОВ «Трейлер-Південь» від 06.04.2011р. №2/04 та квитанції банку 4479.114.1. від 06.04.2011р. ОСОБА_1 сплатила на користь цього підприємства 10973,16 грн. в якості оплати послуг зі зберігання.

Таким чином позивачем було сплачено на користь ТОВ «Трейлер-Південь» 221862,60 грн. за послуги зберігання (210889,44 + 10973,16) та 20760,00 грн. (13200 + 6080 + 1480) на користь ТОВ «Істейт Інвест» за навантажувально-розвантажувальні роботи.

Всього, згідно з наявними в матеріалах справи письмовими доказами, у відносинах з ТОВ «Трейлер-Південь» та ТОВ «Істейт Інвест» позивач сплатила 242622,60 грн.

Додатково ОСОБА_1 сплатила 2301,69 грн. (2108,89 + 132,00 + 60,80) на оплату послу банку за розрахунки з вказаними підприємствами.

Представники ДКС України та ГУ ДФС України заперечували стосовно віднесення вказаних витрат ОСОБА_1 до шкоди, завданої незаконними діями органу, що здійснює досудове розслідування та прокуратури, оскільки оплату послуг ТОВ «Трейлер-Південь» та ТОВ «Істейт Інвест» позивач сплатила добровільно, уклавши з ними господарські договори.

Вирішуючи питання чи є шкодою витрати позивача на оплату послуг ТОВ «Трейлер-Південь» на зберігання вилученого у неї товару та послуг ТОВ «Істейт Інвест» за навантажувально-розвантажувальні роботи, суд виходить з такого.

Одним з загальних принципів господарювання, передбаченим в ст.6 Господарського кодексу України (далі ГК України) є принцип свободи підприємницької діяльності.

Відповідно до ч.4 ст.176 цього Кодексу при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Згідно ч.2 ст.638 ЦК договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Статтею 181 ГК визначено загальний порядок укладення господарських договорів, виходячи з якого стороні майбутнього договору надається проект договору (оферта) у двох примірниках, за наявності заперечень інша сторона складає протокол розбіжностей, або ж (у разі їх відсутності) підписує договір та ставить на ньому свою печатку і один примірник оформленого договору повертає першій стороні.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч.7 ст.179 ГК України).

Свобода договору, як про це зазначено в ст.3 ЦК України, є загальною засадою цивільного законодавства.

Зміст принципу свободи договору розкривається в ст.627 ЦК України, відповідно до якої сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Вимога свободи договору буде дотримана лише в тому випадку, коли будуть дотримані всі елементи цього принципу, зазначені в ст.627 ЦК України.

Таким чином, свобода у виборі контрагента є необхідним елементом свободи договору як загальної засади цивільного законодавства.

Субєкти цивільних правовідносин, при укладені договорів, мають володіти реальною можливістю самостійно та без будь-якого протиправного навязування приймати рішення вступати чи не вступати в договірні відносини з конкретним контрагентом. Сторона майбутнього договору повинна володіти можливістю вільно обирати та відмовлятись від сторони, з якою можливо укласти договір.

Свобода договору як наслідок проявляється і в необхідності особи отримати певні послуги іншої особи.

Отже, при тлумаченні принципу свободи договору визначальним є правило, відповідно до якого договір не може виникати всупереч волі сторін, а відтак вона (воля) має бути лише виявом взаємної згоди.

Разом з тим, підпис особою договору не завжди свідчить про прояв його волі на встановлення правовідносин з іншою стороною цього договору, оскільки спонукати до підписання можуть й інші чинники, несумісні з поняттям вільного волевиявлення.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.3 та ст.4 Закону інші витрати, сплачені громадянином, які, виходячи з вимог ст.1 цього Закону є наслідком протиправної діяльності, відшкодовуються за рахунок коштів державного бюджету.

З огляду на зазначене суд вважає необхідним дослідити обставини виникнення правовідносин позивача з названими юридичними особами.

Так, відповідно до протоколу обшуку від 18.03.2011р. слідчий з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 провів обшук, зокрема, в складських приміщеннях, які ОСОБА_1 використовувала для зберігання своєї продукції.

В результаті обшуку слідчий прийняв рішення вилучити у ОСОБА_1 всю знайдену продукцію та передати її на відповідальне зберігання ТОВ «Трейлер-Південь».

18.03.2011р. між слідчим відділом податкової міліції ДПА в Одеській області, який виступав поклажодавцем, та ТОВ «Трейлер-Південь» - зберігачем, був укладений договір зберігання №11/3-18.

Згідно п.1.1. цього договору зберігач взяв на себе обовязки отримати товар зі складу поклажодавця, зберігати його, проводити навантажувально-розвантажувальні роботи, транспортування та інші складські роботи, надавати посередницькі послуги, повязані з переданням та зберіганням товару поклажодавця, та повернути товар останньому в схоронності.

Пунктом 1.2. договору визначено, що поклажодавець передає зберігачу на зберігання мясну продукцію глибокої заморозки.

Видача товару зберігачем поклажодавцю відбувається на підставі накладної або іншого документу, складеного зберігачем на передачу товару поклажодавцю, та накладної на відпуск товару (п.1.4. договору).

Частиною першою ст.936 ЦК України встановлено, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Відповідно до ч.1 ст.946 цього Кодексу плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.

В розділі 4 договору зберігання від 18.03.2011р. №11/3-18 містяться положення про винагороду за зберігання, однак чіткої умови про особу, яка має платити за ці послуги, даний договір не містить.

Проте, виходячи з аналізу пунктів 4.5., 7.4., 9.1. зазначеного договору, в їх системному логічному зв'язку, (в яких йдеться про те, що якщо після закінчення строку зберігання поклажодавець не забрав товар, то він зобовязаний сплатити зберігачу співмірну винагороду за подальше зберігання; поклажодавець зобовязаний відшкодувати зберігачу збитки, завдані властивостями товару, якщо зберігач, отримуючи від поклажодавця товар на зберігання, не знав та не повинен був знати про такі властивості; зберігач зобовязаний на першу вимогу поклажодавця повернути прийнятий на зберігання товар, навіть якщо передбачений цим договором строк зберігання не закінчився, після оплати виставленого рахунку), враховуючи законодавчі положення статті 626 ЦК України, відповідно до яких двостороннім договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків, в якому правами та обовязками наділені обидві сторони договору, суд вважає, що обов'язок по оплаті послуг зберігання згідно договору зберігання від 18.03.2011р. №11/3-18 покладено на поклажодавця, тобто на слідчий відділ податкової міліції ДПА в Одеській області.

Згідно акту опису, оцінки та передачі майна без дати та накладної №20-03 від 20.03.2011р. слідчий з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 передала ТОВ «Трейлер-Південь» товар, вилучений у ОСОБА_1

Однак, відповідно до встановлених вище обставин, послуги ТОВ «Трейлер-Південь» оплатила ОСОБА_1

Так, в акті №1/03 здачі-прийняття робіт (надання послуг), підписаному 28.03.2011р. між ТОВ «Трейлер-Південь» та ОСОБА_1, зазначено, що підставою для надання послуг є договір №11/3-18 від 18.03.2011р., підписаний між цим підприємством та слідчим відділом податкової міліції ДПА в Одеській області.

02.04.2011р. ОСОБА_1 звернулася з заявою до слідчого з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 та зі скаргою на ім'я прокурора Одеської області, прокурора Малиновського району м. Одеси, начальника УМВС України в Одеській області, начальника СВ ПМ ДПА в Одеській області в яких зазначила, що вимогою ТОВ «Трейлер-Південь» для повернення товару є оплата його послуг.

Суд звертає також увагу на те, що ОСОБА_1 отримала вилучений у неї товар лише після повної оплати послуг ТОВ «Трейлер-Південь».

Таким чином, суд доходить до висновку, що сплата ОСОБА_1 на користь ТОВ «Трейлер-Південь» 221862,60 грн. на оплату послуг зі зберігання, транспортування, експедирування відбулася з порушенням вимог свободи договору та є вимушеним платежем, здійсненим з метою повернення свого товару, а тому є майновою шкодою, завданою позивачу.

При цьому суд погоджується з позивачем стосовно того, що орган, який здійснював досудове слідство, в особі слідчого, прийнявши рішення про вилучення товару у позивача та передачу його на зберігання ТОВ «Трейлер-Південь», знайшовши перед цим зберігача та уклавши з ним договір зберігання, організувавши фактичне вивезення товару, не здійснив всіх необхідних та достатніх дій, щоб повернути вилучений товар ОСОБА_1.

Отже, між вказаною діяльністю органу, який здійснював досудове слідство, в особі слідчого, та сплатою ОСОБА_1 221862,60 грн. є причинно-наслідковий зв'язок, оскільки єдиною можливістю для позивача отримати назад вилучений у неї товар, була оплата послуг ТОВ «Трейлер-Південь».

01.04.2011р., тобто після того, як вилучений товар був переданий на зберігання ТОВ «Трейлер-Південь», ОСОБА_1 уклала договір №041ПР з ТОВ «Істейт Інвест» про надання навантажувально-розвантажувальних послуг, згідно п.1.1. якого дане підприємство бере на себе обов'язок надати ОСОБА_1 навантажувально-розвантажувальні послуги, а остання зобовязана оплатити їх.

Оцінюючи даний договір, суд виходить з того, що він має похідний по відношенню до підписаного між слідчим відділом податкової міліції ДПА в Одеській області з ТОВ «Трейлер-Південь» договору №11/3-18 від 18.03.2011р., оскільки був укладений на виконання робіт з навантаження та передання вилученого товару ОСОБА_1 від ТОВ «Трейлер-Південь».

Таким чином, договір між ОСОБА_1 та ТОВ «Істейт Інвест» та оплата грошових коштів за ним, а також оплата позивачем послуг ТОВ «Трейлер-Південь» пов'язані між собою єдиною метою фактичним поверненням позивачем свого товару.

Виходячи з цього, суд вважає, що оплата послуг ТОВ «Істейт Інвест» згідно договору від 01.04.2011р. №041ПР в розмірі 20760,00 грн. також є майновою шкодою, завданою позивачу, яка, як і оплата послуг ТОВ «Трейлер-Південь», підлягає відшкодуванню державою, оскільки метою цих оплат є відновлення права власності позивача на вилучене майно, яке було порушене таким вилученням.

Щодо оплати ОСОБА_1 2301,69 грн. на оплату послу банку за розрахунки з вказаними підприємствами, то суд зазначає, що вони також є необхідною та вимушеною оплатою, без якої неможливо було б розрахуватися з ТОВ «Трейлер-Південь» та ТОВ «Істейт Інвест», а отже отримати назад своє майно. Тому, дані витрати є шкодою, завданою позивачу, яка підлягає відшкодуванню державою, оскільки головною та першочерговою причиною їх понесення є неправомірні дії слідчого з вилучення товару у позивача та передання його на зберігання третій особі.

Виходячи з вказаних вище висновків суд не погоджується з запереченнями представників ГУ ДФС України та ДКС України про те, що розрахунки з ТОВ «Трейлер-Південь» та з ТОВ «Істейт Інвест», є добровільними витратами ОСОБА_1 та не являються шкодою останньої, оскільки суд зазначає, що добровільність передбачає відсутність будь-якого протиправного впливу на волю особи та на спонукання її до певної поведінки.

Натомість в даному випадку оплата ОСОБА_1 послуг ТОВ «Трейлер-Південь» та ТОВ «Істейт Інвест», а також оплата банківських послуг з цими платежами, є прямим наслідком протиправного вилучення слідчим майна позивача та передання його на зберігання третій особі.

Отже, майнова шкода в розмірі 244924,29 грн. (210889,44 + 10973,16 + 13200,00 + 6080,00 + 1480,00 + 2108,89 + 132,00 + 60,80), підлягає відшкодуванню позивачу за рахунок держави.

У позові позивач також зазначила, що отримавши від ТОВ «Трейлер Південь» свій товар, вона виявила нестачу товару на загальну суму 52422,35 грн., які просить відшкодувати.

14.04.2011р. позивач звернулася до слідчого з ОВС СВ ПМ ДПА в Одеській області ОСОБА_2 з заявою, в якій вказувала на нестачу повернутого товару на казану суму та просила вжити заходів до винних в цьому осіб.

Стосовно вказаної вимоги позивача представники ДКС України та ГУ ДФС України вказали, що передане на відповідальне зберігання майно, було повернуто позивачу, а за шкоду, спричинену нестачею товару, відповідальність має нести ТОВ «Трейлер-Південь» як особа, що зберігала майно.

Вирішуючи дані вимоги позивача, суд виходить з такого.

Вимогами ч.2 ст.4 та п.2 ч.1 ст.3 Закону встановлено, що майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт, повертається в натурі, а в разі неможливості повернення в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно передано безоплатно.

Проте, виходячи з положень частини першої ст.1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Отже, одні й ті ж правовідносини, стосовно особи, яка має відшкодовувати шкоду у вигляді вилученого органами досудового розслідування майна, неоднаково врегульовано різними правовими актами, тобто має місце колізія правових норм.

Тому, суд погоджується з правою позицією сторони відповідачів, що шкода в розмірі 52422,35 грн., яку становить вартість вилученого у позивача слідчим та не поверненого майна, не підлягає відшкодуванню за рахунок держави, що в свою чергу не позбавляє позивача ОСОБА_1 права звернутися до ТОВ «Трейлер-Південь» на підставі норм зобовязального права з вимогами щодо неналежного виконання умов договору.

У своєму позові ОСОБА_1 також просить відшкодувати їй 225,00 грн. витрат, які вона сплатила відповідно до квитанції від 15.04.2011р. за консультацію у лікаря.

Стосовно цієї вимоги представники ДКС України, ГУ ДФС України та прокуратури Одеської області не надали своїх заперечень.

Вирішуючи дані вимоги суд звертає увагу на таке.

Відповідно до медичного направлення ТОВ «Медичний цент INTO-SANA» ОСОБА_1 була направлена на консультацію до психотерапевта ОСОБА_7

В матеріалах справи міститься запис лікаря ОСОБА_7 про консультацію 15.04.2011р. ОСОБА_1, відповідно до якого остання звернулася у звязку з наявним у неї почуттям тривоги, страху, безсоння, думками про суїцид. Рекомендовано лікування в умовах психоневрологічного стаціонару. Зазначення в ч.1 ст.1176 ЦК України та в ст.1 Закону про те, що відшкодуванню підлягає шкода в повному розмірі, означає, що відшкодовується шкода у будь-якому її прояві, якщо вона стала наслідком незаконних дій чи бездіяльності органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Суд ще раз зазначає, що вирішальним під час вирішення питання про віднесення витрат потерпілого до шкоди, яка підлягає відшкодуванню на підставі ст.1176 ЦК України, є те, чи міститься причинно-наслідковий зв'язок між здійсненими витратами та відновленням порушеного незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду прав потерпілого. Відповідно до ч.3 ст.27 Конституції України кожен має право на захист свого здоровя від протиправних посягань. Проте суд звертає увагу, що з медичних довідок не можливо встановити, що ОСОБА_1 звернулася за консультацією лікаря ОСОБА_7 саме у зв'язку з порушеною стосовно неї кримінальною справою, тому суд відмовляє у стягненні 225 гривень оплачених позивачкою за консультацію психотерапевта.

Окрім вказаних вище витрат, ОСОБА_1 просить відшкодувати їй 7959,60 грн., які вона сплатила за проведення комісійної судово-економічної експертизи, висновок якої був поставлений, з-поміж іншого, в основу вироку від 14.01.2014р. та ухвали суду апеляційної інстанції від 13.03.2014р.

Представники ДКС України та ГУ ДФС України заперечували проти цих вимог. На їх думку витрати на проведення експертизи не є шкодою, спричиненою діями чи рішеннями органів досудового розслідування чи прокуратури, а є судовими витратами при розгляді кримінальної справи.

Так, судом встановлено, що 25.03.2013р. ОСОБА_1 сплатила 7959,60 грн. за проведення комісійної судово-економічної експертизи №1089/1090.

Висновки вказаної експертизи, які не підтвердили наявність у ОСОБА_1 заборгованості перед державою з податків та обовязкових платежів, були використані судом під час ухвалення 14.01.2014р. вироку, яким ОСОБА_1 було повністю виправдано у звязку з відсутністю у її діях складу злочину.

Вирішуючи питання про те, чи є сплачені ОСОБА_1 грошові кошти за проведення експертизи шкодою, яка підлягає відшкодуванню державою, суд знову виходить з правила, про яке вже було вказано вище у мотивувальній частині рішення, відповідно до якого визначальними при вирішенні такого питання є те, що стало підставою для цих витрат та з якою метою вони були здійснені, тобто що було причиною, які наслідки настали у зв'язку з цим та чи є правовий зв'язок між причиною та наслідками.

З огляду на зазначене, суд зазначає, що причиною (підставою) для понесення витрат на проведення експертизи стало порушення стосовно ОСОБА_1 кримінальної справи та обвинувачення її в ухиленні від сплати податків, що потягло за собою необхідність проведення експертизи та оплати її вартості з метою захисту від безпідставного обвинувачення. З-поміж іншого, суд звертає увагу на те, що відповідно до п.3 ч.1 ст.3 Закону громадянинові відшкодовуються (повертаються) судові витрати.

Враховуючи викладене, зважаючи на те, що представниками ДКС України, ГУ ДФС України та прокуратури Одеської області не надано доказів повернення ОСОБА_1 витрат на проведення судової експертизи, суд вважає обґрунтованою вимогу позивача про відшкодування їй 7959,60 грн., завданої шкоди.

Окрім майнової шкоди ОСОБА_1 у своєму позові просить відшкодувати їй завдану моральну шкоду, яку вона оцінила в 500000,00 грн.

У своєму позові ОСОБА_1 та під час судового розгляду справи її представник вказували, що моральна шкода, завдана позивачу, полягає в душевних стражданнях, викликаних неправомірними діями органів досудового слідства щодо порушення та провадження кримінального розслідування, здійснення процесуального керівництва за розслідуванням злочину, якого вона не вчинювала, підтримання в суді необґрунтованого обвинувачення, а також в душевних стражданнях, яких зазнала позивач у зв'язку з вилученням та неповерненням майна.

На підтвердження виникнення душевних страждань ОСОБА_1 надала медичні довідки та листки непрацездатності, з яких видно, що в період кримінального провадження вона спочатку отримала консультацію лікаря-психотерапевта, а згодом декілька разів протягом тривалого часу перебувала на стаціонарному лікуванні в психіатричній лікарні.

Заперечуючи проти даних доводів позивача представники ДКС України та ГУ ДФС України вказали, що позивач не довів факт завдання моральної шкоди, а також причинно-наслідкового зв'язку між моральними стражданнями та діями органів досудового слідства та прокуратури, не надав обґрунтованого розрахунку суми моральної шкоди, яка значно завищена та суперечить п.3 ст.13 Закону.

Вирішуючи питання щодо відшкодування моральної шкоди, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

В Постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» звернуто увагу судів на те, що встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб. Тому суди повинні забезпечити своєчасне, у повній відповідності із Конституцією та законами України, вирішення справ, пов'язаних з відшкодуванням такої шкоди.

У випадках, передбачених пунктом другим ч.2 ст.1167, ч.1 ст.1176 ЦК України та статтями 1 та 3 Закону, потерпілому відшкодовується моральна шкода.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб (п.3 Постанови Пленуму ВСУ №4 від 31.03.1995р.).

Згідно ст.23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Частиною шостою ст.4 Закону визначено, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків (п.3 Постанови Пленуму ВСУ №4 від 31.03.1995р.).

Суд звертає увагу, що виходячи з конституційного положення, закладеного в ст.19 Конституції України, слідчий та прокурор, здійснюючи надані їм законодавством функції, зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ця норма містить позитивний обов'язок представників органів державної влади, який полягає в беззаперечному дотриманні ними вимог, про які зазначено в Конституції та в законах України.

Як Кримінально-процесуальний кодекс України 1960р., під час чинності якого була порушена кримінальна справа стосовно позивача, в його ст.22 містив, так і Кримінальний процесуальний кодекс України 2012р. в ст.ст. 7, 8, 9 містить, положення, за якими кримінальна справа могла бути порушена стосовно певної особи лише з урахуванням вимог обєктивності, тобто вчинення процесуальний дій незаангажовано, без будь-якого ухилу чи зацікавленості, та провадження досудового слідства ґрунтуючись на принципах верховенства права та законності.

Таким чином, законодавство надає кожній особі гарантію саме такої поведінки з боку посадових осіб органів державної влади. Звідси кожна особа має цілком обґрунтоване сподівання, яке підкріплено нормами законодавства, що діяльність держави в особі її органів та посадових осіб, підкорятиметься вищевказаним принципам.

Вчинення ж дій та прийняття рішень слідчим та прокурором стосовно певної особи, які виходять за рамки змісту верховенства права, законності, неминуче призводить до переоцінки такою особою своєї соціальної значимості, зниження субєктивного сприйняття власного місця серед цінностей, на які зосереджена діяльність держави. Тому така негативна діяльність вказаних представників державної влади неодмінно призводить до душевних, моральних переживань особи.

При цьому, надаючи оцінку обставинам, які впливають на глибину душевних страждань, суд вважає необхідним проаналізувати субєктивну поведінку безпосередніх правопорушників слідчого та прокурора під час досудового розслідування.

Так, у виправдувальному вироку від 14.01.2014р., який набрав законної сили, суд зауважив, що обвинувачення ОСОБА_1 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.212 КК України не знайшло свого підтвердження як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду. Обов'язок доказувати обвинувачення зовсім не означає доводити його при будь-яких умовах. Виконувати одну процесуальну функцію і виконувати її односторонньо різні речі. Виконуючи свій обов'язок доказування винності обвинуваченого слідчий та прокурор повинні зберігати обєктивність, не обтяжувати, при відсутності до того підстав, долі обвинуваченого, направляти свою діяльність на встановлення обєктивної істини у кримінальному провадженні. Під час збирання та перевірки доказів субєкт доказування спрямовує свою діяльність не на обвинувачення або захист, а на з'ясування всіх обставин скоєного правопорушення.

У цьому вироку суд встановив, що викладені обставини, які вказують на відсутність вини ОСОБА_1 у вчиненні правопорушення, яке їй інкримінується, були відомі слідчому та прокурору ще під час складання обвинувального акту. Однак ні слідчий, ні прокурор не приділили достатньої уваги вказаним обставинам та не надали відповідної правової оцінки фактам та непорушним доказам.

В ухвалі апеляційного суду Одеської області від 13.03.2014р., якою вказаний вище вирок був залишений без змін, колегія суддів вказала, що органи досудового слідства здійснювали дії з метою приховування безпідставного притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності. Докази, якими прокурор доводив вчинення позивачем злочину, є недопустимими, оскільки були зібрані з порушенням норм кримінального процесуального закону.

За таких умов, порушення процесуального законодавства, внаслідок якого на розгляд судів було передане необґрунтоване належними та допустимими доказами обвинувачення ОСОБА_1, в будь-якому разі призводить до порушення її прав, зокрема права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950р. в контексті її частини другої, якою передбачено презумпцію невинуватості, діючої протягом усього кримінального процесу, за якою кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Виходячи зі сталої практики Європейського Суду з прав людини (напр. п.36 рішення від 10.02.1995р. у справі «Аллене де Рібемон проти Франції»), посягання на презумпцію невинуватості може виходити не лише від судді чи суду, але і від інших органів державної влади.

В свою чергу порушення прав людини та одного з основоположних принципів, що лежить в основі кримінального права презумпції невинуватості, призводить до того, що особа, яку держава обвинувачує у скоєнні злочину, стикається із значними соціальними та особистими наслідками, зокрема, потенційною можливістю позбавлення волі, соціальним засудженням, а також з іншими психологічними та економічними втратами.

Суд звертає увагу на те, що кримінальне переслідування, яке відбувалося з обвинувальним ухилом, не може не вносити коректив до звичайного життєвого укладу особи, які не завжди носять позитивний характер.

При цьому суд приймає до уваги висновки судів першої та апеляційної інстанції, які викладені у вищеназваних вироку від 14.01.2014р. та в ухвалі від 13.03.2014р., де вказано на те, що як слідчий, так і прокурор відповідно до ч.5 ст.124 Конституції України зобовязані були надати належну правову оцінку постанові Одеського апеляційного адміністративного суду від 23.11.2011р., залишену без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05.11.2013р., якою визнано неправомірними та скасовано податкові повідомлення-рішення ДПІ у Малиновському районі м. Одеси від 23.12.2010р. про донарахування ОСОБА_1 зобовязань з податків, оскільки обставини кримінального правопорушення, які викладені в обвинувальному акті фактично були предметом розгляду суду адміністративної юрисдикції. У цих судових рішеннях також зазначено, що на ОСОБА_1 здійснювався психологічний тиск з метою отримання визнавальних свідчень.

Зазначене суд оцінює як доказ однобокого, з явним обвинувальним ухилом досудового розслідування стосовно позивача, що в свою чергу мало вплив на її моральний стан в контексті уявлення особи про власну цінність у суспільстві та на відсутність реальної можливості в правовий спосіб довести свою невинуватість.

Страждання ОСОБА_1 були повязані з переоцінкою своєї соціальної значимості, що зумовило зміни у її ставленні до того життєвого устрою, в якому вона існувала раніше, і вплинуло на зміст правовідносин, в яких позивач брала участь.

Затримання та тримання особи під вартою, безумовно є тими факторами, які завдають важкого психологічного тиску на неї, наслідки чого в деяких випадках можуть мати занадто глибокий, а іноді незворотній вплив на особистість.

Протягом часу з 17 квітня по 05 травня 2011р., з 25 серпня по 07 вересня 2011р. та з 04 жовтня по 01 листопада 2011р. ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні в Одеській обласній клінічній психіатричній лікарні №1 (м. Одеса, вул. Воробйова, 9) з діагнозом «Помірний депресивний епізод з суїцидальними тенденціями».

Суд вважає, що перебування позивача протягом зазначеного періоду на стаціонарному лікуванні в психіатричній лікарні з психічними розладами здоровя, є ще одним доказом важких моральних переживань.

Таким чином, суд доходить до висновку, що незаконне порушення кримінальної справи та провадження по ній досудового розслідування призвело до важких душевних страждань позивача, викликаних неправомірними діями органів досудового слідства, які виразилися у порушенні кримінальної справи в той час, коли ще не було закінчено судове оскарження податкових повідомлень-рішень ДПІ в Малиновському районі м. Одеси від 23.10.2012р.; у проведенні численних обшуків; накладенні арештів на майно позивача в розмірі, який значно вище за розмір шкоди, який начебто завдала ОСОБА_1 державі; вилученні у позивача майна та передання його на зберігання іншій особі всупереч проханню позивача залишити це майно під її відповідальність; обмеженні волі у зв'язку з затриманням та перебуванням під вартою в період з 20 по 24 березня 2008р.; застосуванні з боку слідчого психологічного впливу на неї з метою отримання викривальних показань, а також з метою відшкодуванню неіснуючої шкоди перед державою; предявленні обвинувачення у вчиненні злочину, якого вона не скоювала; у тривалому перебуванні під слідством з 11.03.2011р. по 26.03.2013р., а також в душевних стражданнях, яких позивач зазнала у зв'язку з недоотриманням вилученого майна та понесення грошових витрат та значних додаткових зусиль на повернення частини цього товару.

Окрім зазначеного суд вважає за необхідне керуватися положеннями ст.3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950р., яка відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Положеннями ст.3 названої Конвенції, зважаючи на межі даної справи, визначено, що ніхто не може бути підданий такому поводженню, яке принижує його гідність.

Дана норма гарантує захист від спричинення фізичного та/чи психічного страждання.

Практика Європейського Суду з прав людини виділила поводження, що принижує гідність, умовно кажучи, «найменш жорстоким» видом поводження, забороненого ст.3 Конвенції.

Згідно з позицією Європейського Суду з прав людини, яка була висловлена у рішенні від 18.01.1978р. у справі «Ireland v. United Kingdom», поводження, що принижують людську гідність, спричиняє у потерпілого почуття страху, болісні страждання й почуття неповноцінності, спроможні принизити його гідність і навіть зламати його фізичний і моральний опір. Це було підтверджено у рішенні від 26.10.2000р. у справі «Kudla v. Poland».

Стосовно цього аспекту справи, у вироку Малиновського районного суду м. Одеси від 14.01.2014р. зазначено, що слідчий отримувала від ОСОБА_1 викривальні покази внаслідок нелюдського поводження і з погрозою застосування такого поводження.

Виходячи з рішень Європейського Суду з прав людини (напр. рішення від 18.01.1978р. у справі «Ireland v. United Kingdom»; рішення від 05.04.2005р. у справі «Невмержицький проти України») оцінка мінімального рівня жорстокості залежить від всіх обставин справи, як-от: тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки та у певних випадках, стать, вік та стан здоровя жертви.

Таким чином, суд вважає необхідним звернути увагу, на те, що позивач, яка є потерпілим від неправомірних дій органів слідства та прокуратури, є жінкою та матірю двох дітей. Протягом свого затримання та тримання під вартою вона не могла бачитись та спілкуватись зі своїми дітьми.

У зв'язку з викладеним суд не погоджується з запереченнями представників ДКС України та ГУ ДФС України щодо недоведеності фактів завдання моральної шкоди та причинно-наслідкового зв'язку з неправомірними діями заподіювача.

Стосовно розміру відшкодування, то суд виходить з того, що в п. 6 вищезгаданої Постанови Пленуму ВСУ №4 від 31.03.1995р. йдеться про те, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

У своїх численних рішеннях Європейський Суд з прав людини зазначає, що компенсація моральної шкоди має бути адекватною.

При цьому суд погоджується з позивачем, стосовно того, що моральну шкоду, зважаючи на її сутність, яка носить виключно субєктивний прояв психологічних процесів конкретної особи, не можна відшкодувати в повному обсязі, оскільки немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю. Зважаючи на це, будь-яка компенсація моральної шкоди не є (не може бути) адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.

З огляду на це, суд не погоджується із запереченнями представника Представники ДКС України про те, що відшкодування моральної шкоди, у випадках передбачених Законом, має здійснюватись виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, оскільки згідно з ч.2 ст.13 цього Закону, розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством, а отже виходячи з положення ст.1176 ЦК України, яка встановлює відшкодування шкоди у повному розмірі.

Разом з тим, частина третя, на яку посилається представник ДКС України, вказує лише на мінімальну межу такого відшкодування, яке не може бути меншим одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Таким чином, виходячи з загальних засад цивільного законодавства, з урахуванням вимог справедливості, добросовісності та розумності, з огляду на потенційні шкідливі для життя позивача наслідки, які могли статися у зв'язку із спричиненням моральної шкоди, суд вважає необхідним задовольнити вимогу про відшкодування моральної шкоди у розмірі 150000 гривень.

Суд критично ставиться до правової позиції представника прокуратури Одеської області, який під час судового розгляду наголошував, що оскільки зазначені позивачем матеріальні збитки спричинено під час вилучення, зберігання, перевантаження товарів, вилучених у субєкта господарювання фізичної особи-підприємця ОСОБА_1І, то розгляд таких вимог підвідомчий господарському суду, з огляду на наступне.

В Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011р. №10 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» вказано, що підвідомчість це визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (стаття 12 Господарського процесуального кодексу України, далі - ГПК).

З огляду на приписи частини третьої статті 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якими місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, та на вимоги статей 1, 41, 12 ГПК господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. У вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір господарським, слід виходити з визначень, наведених у статті 3 Господарського кодексу України.

Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин;-- наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом;- відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Проте, спір, який виник між сторонами не є господарським з огляду на те, що він виник не з господарських відносин між ними, а в процесі здійснення державою функції досудового розслідування кримінального правопорушення. Судом також враховується, що вимога позивача про відшкодування завданої шкоди ґрунтується не на договірних відносинах з відповідачем, а випливає із завдання шкоди в деліктних правовідносинах. Тому, спір, який виник між сторонами є цивільним та належить до юрисдикції місцевого загального суду як суду першої інстанції.

Суд також не погоджується з правовою позицією представник ДКС України в тієї частині , що Державна казначейська служба України не має відповідати за діяльність органів слідства та прокуратури, тому що відповідачем у даному спорі є держава Україна, яка відповідно до ч.2 ст.2 ЦК України є самостійним учасником цивільних відносин.

Відповідно до вимог ст.ст. 170, 174 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення. Статтею 1173 ЦК України передбачено, що шкода завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади , органу влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Таким чином майнова та моральна шкода підлягають стягненню на користь позивачки ОСОБА_1 за рахунок держави.

Відповідно до частини 2 ст.25 Бюджетного кодексу України відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку визначеному законом. Згідно зі ч.2 ст.2 ЦК України держава Україна є учасником цивільних відносин, а тому має бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави. Державу Україна в таких випадках представляє орган, який здійснює функції держави у цих правовідносинах. Відповідно до п.4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України ( Казначейство України), яке зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. З цих підстав суд вважає за необхідне у відповідності до вимог ст.217 ЦПК України визначити й порядок виконання судового рішення, а саме стягненню на користь ОСОБА_1 підлягає майнова шкода в розмірі гривень, моральна шкода в розмірі 200000 гривень за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України. Посилання відповідачів на те, що позовні вимоги ОСОБА_1 є незаконними в повному обсязі, тому що нею не доведено факту завдання майнової та маральної шкоди, не приймаються до уваги, оскільки вони не відповідають дійсним обставинам справи та спростовуються наявними у справі доказами.

Заперечення представника ДКС України, стосовно того, що позивачка, звернувшись з позовом про відшкодування шкоди, порушила передбачений ст.12 Закону порядок вирішення такого питання, не можуть бути прийняті судом до уваги, з огляду на наступне.

Відповідно до цієї норми розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду до суду вищої інстанції в апеляційному порядку. Вирішуючи дане питання суд виходить з положень ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої, зважаючи на зміст розглядуваного питання, та виходячи з тлумачення Європейського Суду з прав людини (напр. рішення від 21.02.1975р. у справі «Golder v. the United Kingdom.») кожен має право на доступ до суду. У п.3.10. цього рішення суд вже зазначав, що правові норми, встановлені нормативно-правовими актами вищої юридичної сили, підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені актами меншої юридичної сили. Згідно ст.8 Конституції України, її норми мають найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Отже, в тій частині, в якій Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» суперечить Конституції, застосовуються норми останньої.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002р. №15-рп/2002у справі про досудове врегулювання спорів, право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Таким чином, спір про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, що передбачає процес доказування наявності підстав для її відшкодування та розмір, підлягає вирішенню в порядку позовного провадження, а тому закінчується ухваленням рішення суду.

Ухвала суду про визначення розміру майнової шкоди згідно ст.12 Закону постановляється до виникнення спору щодо відшкодування шкоди та не покладає обов'язок із її відшкодування на конкретних осіб.

В ході розгляду справи представники ГУ ДФС в Одеській області, ДКС України та прокуратури Одеської області також зазначали, що ОСОБА_1 не має права на відшкодування шкоди через те, що вона визнавала себе винною під час досудового розслідування кримінальної справи щодо неї, та таким чином шляхом самообмови сприяла незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, що відповідно до ч.4 ст.1176 ЦК України унеможливлює задоволення її позову. Однак суд вважає за необхідне звернути увагу на таке.

Частина четверта ст.1176 УК України містить припис, відповідно до якого фізична особа, яка у процесі досудового розслідування або судового провадження шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню запобіжного заходу, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.

Аналіз зазначеної норми права свідчить про те, що під самообмовою слід розуміти завідомо неправдиві показання особи, дані з метою переконати органи слідства в тому, що саме нею здійснено злочин, який вона у дійсності не вчиняла.

При цьому необхідно враховувати причини, які спонукали особу до самообмови, оскільки у названій статті фактично йдеться про умисел на самообмову.

Проте самообмова, яка стала наслідком застосування до громадянина насильства, погроз чи інших незаконних заходів, не перешкоджає відшкодуванню шкоди.

Таким чином, самообмова, яка виключає відшкодування шкоди, має бути добровільною, завідомо неправдивою, мати на меті перешкодити зясуванню істини й бути зафіксованою в матеріалах справи.

У вищевказаному вироку Малиновського районного суду м. Одеси від 14.01.2014р. стосовно викривальних показань ОСОБА_1 вказано, що такі показання є недопустимим доказом, який отриманий внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. При дачі вказаних показань ОСОБА_1 було порушено її право на захист та вказані покази отримані внаслідок нелюдського поводження і з погрозою застосування такого поводження. Залишаючи без змін виправдувальний вирок від 14.01.2014р., апеляційний суд Одеської області в ухвалі від 13.03.2014р. зазначив, що визнання вини при допиті в якості обвинуваченої 03.06.2011р. фактично було здійснено ОСОБА_1 після пережитого стресу та лікування в КП ООКПЛ №1 з діагнозом «помірний депресивний епізод з суїцидальними тенденціями» з метою закінчення її переслідування з боку правоохоронних органів. При розгляді кримінальної справи суди констатували, що визнавальні показання ОСОБА_1, оплата нею 3770031,12 грн. в якості погашення нібито спричинених збитків державі, та заява ОСОБА_1 про закриття провадження у справі і звільнення її від кримінальної відповідальності були отримані від неї під впливом морального тиску застосування кримінально-процесуальних санкцій органами досудового розслідування. З цих підстав суд вважає, що підстав для відмови позивачу у відшкодуванні шкоди, про які зазначено в ч.4 ст.1176 ЦК України, немає.

Згідно з частинами 3,4 ст.212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Враховуючи викладене вище, керуючись ст.ст. 8, 56 Конституції України, ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст.ст. 2, 3, 4, 22, 23, 1176 ЦК України, ст.ст. 1-4, 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», ст.ст. 3, 4, 8, 11, 60, 61, 208-210 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Головного управління державної фіскальної служби в Одеській області, прокуратури Одеської області про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органу, що здійснює досудове розслідування та прокуратури задовольнити частково.

Стягнути на користь ОСОБА_1 майнову шкоду в розмірі 252 883 (вісті пятдесят дві тисячі вісімсот вісімдесят три) гривні 89 копійок, моральну шкоду в розмірі 150000 (сто пятдесят тисяч) гривень за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України.

Рішення суду може бути оскаржене до апеляційного суду Одеської області на протязі десяти днів. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий :