Ухвала суду № 55312234, 27.01.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 січня 2016 року м. Київ К/800/63507/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: Лосєва А.М., Бившевої Л.І., Шипуліної Т.М.,розглянувши в попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2014 року

у справі № 826/8735/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Комінвєст»

до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення- рішення,

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Комінвєст» (надалі - позивач) звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві (надалі - відповідач) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 30 березня 2012 року № 00000522250.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2014 року апеляційну скаргу позивача задоволено. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким адміністративний позов задоволено.

Вважаючи, що рішення суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2014 року та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено документальну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства щодо правомірності нарахування податкових зобов'язань та податкового кредиту з податку на додану вартість за період з 01 квітня 2011 року по 30 квітня 2011 року та з 01 серпня 2011 року по 31 серпня 2011 року. За результатами перевірки складено акт від 06 березня 2012 року № 13/22-511/18019170.

Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог: п. 185.1 ст. 185, п. 187.1 ст. 187, п. 188.1 ст. 188, п. 198.2, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 201.1 ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 590884,00 грн.

У зв'язку із виявленими порушеннями, на підставі акта перевірки відповідачем винесено податкове повідомлення-рішення податкове повідомлення-рішення від 30 березня 2012 року № 00000522250, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 657394,00 грн., в тому числі за основним платежем - на 590884,00 грн., за штрафними санкціями - на 66510,00 грн.

Підставою для вказаних висновків відповідача, з якими погодився суд першої інстанції, стала відсутність реального виконання господарських операцій позивача з контрагентами.

Переглянувши рішення апеляційного суду в межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковим кредитом визнається сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Відповідно до підпункту "а" пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Пункт 198.2 названої статті встановлює, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1. статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 статті 198 ПК України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11. статті 201 цього Кодексу.

Статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", який діяв у весь період діяльності позивача, що підлягав перевірці, встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції: посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Системний аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що обов'язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у платника податків первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв'язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 27 жовтня 2015 року у справі № 21-1539а15.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем укладено договори підряду з: ТОВ "Мертенс", ТОВ "Європейські шляхові технології", ТОВ "ІСТ Реалтігруп" та договір купівлі-продажу з ТОВ "Маркет-Строй Ко". На підтвердження виконання умов вказаних правочинів позивачем надано: податкові накладні, акти приймання виконаних будівельних робіт (КБ-2), специфікації, договірні ціни, довідки про вартість виконаних будівельних робіт, підсумкові відомості ресурсів, локальні кошториси, виписки по особистому рахунку, платіжні доручення.

Придбаний у ТОВ "Маркет-Строй Ко" товар в подальшому реалізовано позивачем КП "Житлоінвестбуд-УКБ", що підтверджується відповідними первинними документами, належним чином дослідженими судом апеляційної інстанції.

Крім того, ремонтні роботи за укладеним позивачем з ТОВ "Європейські шляхові технології" договором, виконувались в офісному приміщенні, що було власністю позивача (свідоцтво про право власності № 1368-С/НС від 26 червня 2004 року).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що договір підряду з ТОВ "Мертенс" укладено позивачем на виконання господарських зобов'язань за договором № 29/03/11 від 29 березня 2011 року, укладеним позивачем, як підрядником, з ПП „Під ключ», як замовником.

В обґрунтування касаційної скарги відповідач посилається на відсутність у контрагентів позивача трудових та виробничих ресурсів для виконання зобов'язань за укладеними з позивачем правочинами.

Колегія суддів вказані доводи до уваги не бере, оскільки відсутність власних трудових чи виробничих ресурсів не позбавляє суб'єкта господарювання права залучати до виконання відповідних зобов'язань третіх осіб.

Інших доводів порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права касаційна скарга не містить, а її зміст базується на домислах та припущеннях відповідача, які повністю спростовуються наявними матеріалами справи, що були належним чином досліджені судом апеляційної інстанції.

При цьому, фактичне виконання господарських зобов'язань підтверджується первинними документами, які належним чином досліджено судом апеляційної інстанції, укладені правочини відповідають економічному змісту та діловій меті, а отримані блага використані позивачем у власній господарській діяльності.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками суду апеляційної інстанцій про недоведеність факту порушення позивачем податкового законодавства та про неправомірність оскарженого податкового повідомлення-рішення.

Відповідно до частини 3 статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 210, 214, 215, 220, 220-1, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2014 року у справі № 826/8735/14 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя(підпис)А.М. Лосєв Судді:(підпис)Л.І. Бившева (підпис) Т.М. Шипуліна