Рішення № 55292348, 28.01.2016, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

28.01.16р. Справа № 904/10861/15

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛВТ ІНЖИНІРИНГ", м. Київ

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНЖЕНЕРНА КОМПАНІЯ ІНТЕРТЕХНОЛОГІЯ", м. Дніпропетровськ

про стягнення 23282 грн 36 коп.

Суддя Воронько В.Д.

Представники:

від позивача: помічник адвоката ОСОБА_1, довіреність № 22/01/16-3 від 22.01.2016;

від відповідача: не з'явився.

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛВТ ІНЖИНІРИНГ" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНЖЕНЕРНА КОМПАНІЯ ІНТЕРТЕХНОЛОГІЯ" (далі - відповідач) про стягнення заборгованості у сумі 16048,12 грн, інфляційних нарахувань у сумі 6791,05 грн та 3% річних у сумі 443,19 грн, нарахованих позивачем з посиланням на неналежне виконання відповідачем зобов'язань щодо оплати товару, отриманого останнім за видатковими накладними.

У судовому засіданні представник позивача повністю підтримав свої заявлені вимоги.

Відповідач відзив на позов не надав, у судовому засіданні не забезпечив явку свого повноважного представника без пояснення причин, хоча належним чином був повідомлений про дату, час та місце судового слухання, що підтверджується матеріалами справи.

Ухвали про порушення провадження у справі та про відкладення її розгляду були направлені судом на адресу відповідача зазначену у позовній заяві та за інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців, при цьому поштове відправлення повернулося до суду з доданням довідки "фірми немає".

З огляду на викладене суд керується ч.1 ст.64 ГПК України, у якій зазначено, що ухвала про порушення провадження по справі надсилається зазначеним особам (сторонам) за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження по справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в ЄДР юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою вважається, що ухвала про порушення провадження по справі вручена їм належним чином.

Аналогічна позиція викладена у п.п. 3.9.1, 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", якими передбачено, що особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК. За змістом цієї норми, зокрема, у разі, якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою, (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством звязку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. У випадку незявлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Крім того, суд наголошує на тому, що ухвали суду від 28.07.2015 та 11.08.2015 були надіслані відповідачу завчасно, з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958.

За таких обставин у суду маються достатні підстави вважати, що ним вжито належних заходів до повідомлення відповідача про дату, час та місце судового слухання, але відповідач не скористався своїм правом на участь його представника у судовому засіданні.

При цьому, стаття 22 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Враховуючи те, що норми статті 65 ГПК України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 ГПК України.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,

ВСТАНОВИВ:

Договір у письмовій формі між сторонами у справі не укладався.

На підставі усної домовленості, досягнутої між ТОВ "ЛВТ ІНЖИНІРИНГ" (далі - позивач, постачальник) та ТОВ "ІНЖЕНЕРНА КОМПАНІЯ ІНТЕРТЕХНОЛОГІЯ" (далі - відповідач, покупець) позивачем було здійснено поставку товару відповідачу загальною вартістю 126048,12 грн, за наступними документами:

05.05.2014 на підставі рахунку-фактури №161 від 01.04.2014, видаткової накладної №РН-0000143 від 05.05.2014, довіреність № 3 від 05.05.2014 - поставлено товар "реагент Трасар Трак102,бочка 210 кг" у кількості 840 кг на суму 87 232,32 грн, з якої сплачено покупцем лише 40000,00 грн від 01.04.2014, 30000,00 грн від 12.05.2014, 10000,00 грн від 27.06.2014 решта не сплачена;

05.05.2014 на підставі рахунку-фактури №235 від 05.05.2014, видаткової накладної №РН-0000144 від 05.05.2014, довіреність № 3 від 05.05.2014 - поставлено товар "НАЛКО 7230 25 кг" у кількості 225 кг та "реагент NALCO (R) 2510" у кількості 50 кг на загальну суму 38815,80 грн, з якої сплачено покупцем лише 30000,00 грн від 23.05.2014, решта не сплачена.

На виконання цієї домовленості та на підставі видаткових накладних зазначений товар був прийнятий відповідачем, що підтверджується його підписом.

Відповідач, порушуючи умови вищезгаданої досягнутої домовленості, не оплатив отриманий товар у повному обсязі, через що у нього виникла заборгованість перед позивачем у сумі 16048,12 грн, що стало підставою для звернення останнього з цим позовом до суду.

Відповідач позов не спростував та не оспорив.

Дослідивши обставини справи, надані матеріали, оцінивши надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та необхідність задоволення позову частково з таких підстав.

Відповідно до ст.193 Господарського кодексу України (далі ГК України), субєкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобовязання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобовязання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (далі ЦК України) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ч.1 ст.639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Однією з засад цивільного законодавства є свобода договору (п.3 ст. 3 Цивільного кодексу України).

Статтею 6 ЦК України встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обовязковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно частинам 1-2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (ч.ч. 1-2 ст. 202 ЦК України).

Відповідно до ч.ч.1-5 ст. 203 Кодексу зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Чинним ЦК України (ст.205) встановлено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обовязкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Згідно частинам 1-2 ст. 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

Таким чином, з обставин справи та наявних у ній доказів вбачається, що сторони за цим спором не порушили жодної з вищеперелічених вимог чинного законодавства та уклали договір у спрощений спосіб, - тобто у спосіб, ними обраний, встановили між собою правовідносини, які є предметом розгляду по цій справі.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків ( частина 1 ст. 626 ЦК України), - а уклавши його у спрощеній формі, сторони набули низку прав та зобовязань.

Зобов'язанням є правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певні дії (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дій, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (частина 1 ст.509 ЦК України).

Закон ст.525 ЦК України не передбачає права сторони на односторонню відмову від виконання зобов'язань, а згідно ст.526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Статтею 527 ЦК України встановлено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання.

Як сказано у частині 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобовязанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

З наявних у справі доказів вбачається, що відповідач був зобовязаний оплатити отриманий ним товар у повному обсязі, але цього не зробив, - тобто він достеменно обізнаний з приводу того, що термін оплати товару є таким, що настав.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 657 ЦК України передбачена форма окремих видів договорів купівлі-продажу.

В даному випадку дії сторін, що підтверджено матеріалами справи, свідчать про виникнення між ними правовідносин з поставки.

Відповідно до ч.1 ст.265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобовязується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобовязується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Аналогічні положення передбачені і ч.1 ст.712 ЦК України.

Згідно ч.2 ст.712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

З обставин справи та наявних у ній доказів вбачається, що у даному випадку сторони досягли домовленості про поставку товару відповідачу, але останній не здійснив у повній мірі оплату поставленого йому товару.

Наявність заборгованості на суму вартості товару підтверджена матеріалами справи.

Отже, з боку відповідача має місце неналежне виконання умов укладеного між сторонами усного договору (порушення зобовязань).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Частинами 1 та 2 статті 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

Згідно зі ст.611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Згідно ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Так, на підставі приписів ст. 625 Цивільного кодексу України позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 3% річних за період з 14.01.2015 по 15.12.2015 у сумі 443,19 грн, перевіривши розрахунок яких, суд прийшов до висновку про його обгрунтованість.

Що ж стосується інфляційних нарахувань за період з січня 2015 року по листопад 2015 року включно у сумі 6791,05 грн, то суд зазначає наступне.

Відповідно до приписів п. 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція). У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97р.

Враховуючи викладену правову норму, суд не погоджується з розрахунком позивача та зазначає, що останнім не вірно було визначено період за який він нарахував інфляційні втрати. З огляду на що суд здійснив власний розрахунок інфляційних втрат, за яким нарахував інфляційні втрати на суму основного боргу за зобов'язанням прострочення оплати товару за період з лютого 2015 року по листопад 2015 включно та складають 6104,32 грн.

З урахуванням викладеного та наявних у справі доказів суд вважає, що позивач належним чином довів наявність вини відповідача у невиконанні свого обовязку щодо оплати поставленого товару, а тому особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності його вини (умислу чи необережності), якщо інше не встановлено законом або договором (частина 1 ст.614 ЦК України).

Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу (далі ГПК України) України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

У відповідності з приписами ст.ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

На підставі ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню в частині стягнення основного боргу у сумі 16048,12 грн, 3% річних у сумі 443,19 грн та інфляційних нарахувань у сумі 6104,32 грн; в решті позову відмовити.

Витрати по сплаті судового збору згідно ст.ст.44 та 49 ГПК України покладаються на відповідача пропорційно задоволеним вимогам у сумі 1182,07 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 43, 22, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82, 84 та 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Дніпропетровської області

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНЖЕНЕРНА КОМПАНІЯ ІНТЕРТЕХНОЛОГІЯ" (49000, м. Дніпропетровськ, вул. Барнаульська, буд. 2А, корп. В2, оф. 39, ідентифікаційний код 39091383) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛВТ ІНЖИНІРИНГ" (01014, м. Київ, вул. Звіринецька, буд. 63, ідентифікаційний код 37770584) основного боргу у сумі 16048,12 грн, 3% річних у сумі 443,19 грн, інфляційних нарахувань у сумі 6104,32 грн та витрати по сплаті судового збору у сумі 1182,07 грн, видати наказ позивачу після набрання рішенням законної сили.

3. В решті позовних вимог відмовити.

В судовому засіданні відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено та підписано - 28.01.2016.

Суддя В.Д. Воронько