Ухвала суду № 55273459, 21.01.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/1325/16

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Парапан В. Ф.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.01.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

Головуючого: судді Парапана В.Ф.

Суддів: Панасенкова В.О., Громіка Р.Д.

За участю секретаря Колмакова В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 листопада 2015 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування,-

в с т а н о в и л а:

У березні 2015р. ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування, обґрунтовуючи вимоги тим, що згідно договору дарування від 14.09.2000р. йому належало на праві власності 3/50 частини домоволодіння з надвірними спорудами за адресою: м. Одеса, пр. Свободи, 72. Оскільки він був самотнім, інвалідом ІІ групи, потребував стороннього догляду і допомоги за пропозицією відповідачки він 22.04.2002р. уклав з нею договір дарування, який був посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу ОСОБА_4

Проте зміст договору, що був між ними укладено, він не читав, вважаючи, що в ньому передбачені всі права і обовязки, про які вони домовилися з відповідачкою.

Після укладання договору він продовжував мешкати у квартирі та сплачувати комунальні послуги.

Відповідачка перші 3 роки після підписання договору сумлінно виконувала свої зобовязання, а починаючи з травня 2005р. стала рідше його відвідувати та перестала надавати йому допомогу.

На початку лютого 2011р. він потрапив в реанімаційне відділення до лікарні «Інто Сана» з діагнозом «інсульт», але відповідачка не надавала йому допомоги.

Після повернення з лікарні додому, де знаходилися усі його особисті речі та документи, він не зміг потрапити до свого житла, оскільки замки були замінені.

ОСОБА_3 вважає, що договір дарування ним було укладено внаслідок помилки, оскільки він помилився щодо обставин, які мають істотне значення, тому за правилами ст. 56 ЦК УРСР ця угода має бути визнана недійсною.

На підставі зазначеного просив суд ухвалити рішення, яким укладений між ним та відповідачкою договір дарування визнати недійсним та повернути йому у власність вищевказане нерухоме майно.

У судовому засіданні позивач, то його представник позовні вимоги підтримали, наполягали на їх задоволенні на підставі того, що при укладення вищезазначеного договору позивач помилявся в правових наслідках договору, та був впевнений, що після дарування квартири залишиться проживати у зазначеної квартирі та очікував на допомогу з боку обдарованої.

Представник відповідачки у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, вважаючи його необґрунтованим, недоведеним та таким, що всі необхідні обставини були встановлені рішеннями судів по іншим справам, за позовами ОСОБА_3, а крім того, просив суд застосувати строки позовної давності к вимогам про визнання недійсним договору дарування, укладеному у 2002 році.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 13.11.2015р. позов задоволено: визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між позивачем та відповідачкою, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_4; повернуто сторони у первісний стан та зобовязано відповідачку повернути позивачу вищевказане нерухоме майно.

У апеляційній скарзі відповідачка просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Відповідачка та її представник до суду не прибули, про час та місце розгляду справи сповіщені належним чином. Представник відповідачки надав до суду заяву про відкладення розгляду справи у звязку з його хворобою, але на підтвердження факту своєї хвороби, яка виключає можливості його участі у судовому засіданні він будь-якого медичного документу не надав. Зважаючи на вимоги ч. 2 ст. 305 ЦПК України їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та його представника, перевіривши матеріали справи й обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляція задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції, керувався положеннями ст. ст.ст. 56, 243 УРСР, ст. ст. 256, 257, 261, 264 ЦК України та виходив із того, що при укладенні договору дарування існувала домовленість, що позивач переоформлює право власності на відповідачку з правом його довічно проживання у квартирі, а вона в свою чергу надає йому допомогу із лікуванням.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, оскільки він відповідає вимогам закону та дійсним обставинам справи.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3, 26.11.1944р. народження, якій після того, як у 1967р. отримав травму, (падіння з висоти 800 метрів з неповністю розкритим парашутом), обмежений у руху (пересувається на інвалідному кріслі), є інвалідом 2 групи безстроково, на підставі договору дарування 14.09.2000р. став власником 3/50 частин домоволодіння №72 по пр. Свободи в м. Одесі у вигляді окремої квартири №4, в якої став проживати сам.

У січні 2002р. позивач познайомився із ОСОБА_2, та між ними склались дружні стосунки.

22.04.2002р. ОСОБА_3 потрапив на стаціонарне лікування в нейрохірургічне відділення МКЛ№11 де перебував по 22.05.2002р., (епікриз-виписка а/с. 10).

24.04.2002р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, був укладений договір дарування 3/50 частин домоволодіння №72 по пр. Свободи в м. Одесі у вигляді окремої квартири №4, без зазначення будь - яких особистих умов, (а/с. 5).

ОСОБА_3 після виписки із лікарні продовжував проживати у зазначеної квартирі, та був зареєстрований у квартирі по 06.01.2012р., (а/с. 73).

04.10.2011р. ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житлом, зазначивши у позовної заяві, що останній проживав у зазначеної квартирі з її дозволу до 2010р. (копія позовної заяви а/с. 69).

Рішенням Київського районного суду м. Одесі 29.11.2011р. по справі №2-6614/11 позов ОСОБА_2 було задоволено, та ОСОБА_3 визнано таким, що втратив право користування житловою площею у зазначеної квартирі, (а/с 66). Вказане рішення було скасовано Вищім спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ 03.07.2013р., а ухвалою суду від 03.11.2014р. позов залишено без розгляду, (а/с. 72).

Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15.10.2013р. (а/с 72), яке було залишено без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області (а/с 74), ОСОБА_3 був вселений у квартиру №4а, по пр. Свободи, 72 в м. Одесі.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 31.10.2012р. по справі №2-7134/11 було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування від 24.04.2002р., як удаваного, який приховує під собою договір довічного утримання ( а/с. 23), на підставі вимог ст. 235 ЦК України (в редакції 2004 року). Рішення залишено без змін ухвалою апеляційного суду та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (а/с. 28).

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 22.01.2013р. було встановлено, що згідно вимог ст. ст. 314, 722 ЦК України (в редакції 2004р.) ОСОБА_2 прийняла дар, прийнявши документи, які посвідчують право власності та зареєстрував своє право власності в органах БТІ 07.05.2002р.,(а/с 25-26).

Правовідносини, яки виникли між сторонами при укладенні договору дарування у 2002р., врегульовані ЦК України в редакції 1963р.. Так, у п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2004р. зазначається, що цей Цивільний кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України ( до 01.01.2004р.), положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обовязків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Згідно ч.ч.1, 2 ст. 243 ЦК УРСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 56 ЦК УРСР угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки. Якщо така угода визнана недійсною, то кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі відшкодувати його вартість.

У п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 28.04.1978 року №3 « Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» судам розяснено, що під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.

Аналогічні розяснення викладені і в п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6.11.2009 №9, з яких убачається, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.

Таким чином, суд прийнявши до уваги таки обставини, а саме те, що позивач є інвалідом та людиною похилого віку, якій проживав один у належної йому на праві власності квартирі, без зрозумілих причин дарує своє єдине житло, в той час коли він, явно із погіршенням здоровя, потрапив до лікарні, після чого продовжує проживати у цієї ж квартири майже девять років, а обдарована особа взагалі не вселяється у квартиру та не реєструється, й врахувавши, що ОСОБА_3, вчинивши договір дарування належної йому квартири помилявся щодо обставин, які мають істотне значення, продовжує проживати у спірному будинку і після укладання договору, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Аналогічна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду України від 19.03.2014р., що в силу ст. 360-6 ЦПК України є обовязковим для всіх судів України,(а/с.94-98).

В силу ч.6 Прикінцевих та перехідних положень до ЦК України в редакції 2003р. до спірних правовідносин суд вірно застосував правила цього ЦК про позовну давність. Так, згідно ч.1 ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, про що зазначено у ч.1 ст. 257 ЦК.

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції і про те, що внаслідок помилки стосовно укладеного 24.02.2002р. договору дарування, про порушення своїх прав позивач дізнався лише після того, як у 2011р. його не стали пускати до квартири, та він був визнаний особою, яка втратила права користування житлом. В тому ж 2011р. ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом про визнання договору недійсним. Вимоги стосовно визнання договору недійсним розглядаються і в даному судовому засіданні, тому суд правильно визнав, що поданими раніше позовами, по аналогії права, була частина вимоги, тому позовна давність переривалась, і почала діяти після того, як рішення набрало законної сили, тобто з 22.01.2013р.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач не довів підстави свого позову та те що ним пропущено строк позовної давності, що встановлено набравшим законної сили рішенням Київського районного суду м. Одеси від 31.10.2012р. колегія суддів не приймає до уваги, оскільки при встановленні зазначених вище фактів судом першої інстанції не було порушено норм процесуального права, оскаржуване рішення відповідає вимогам матеріального права та встановленим обставинам справи й скасуванню не підлягає.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 листопада 2015 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.

Судді апеляційного суду Одеської області: В.Ф. Парапан

ОСОБА_5

ОСОБА_6